Поняття і правова природа договору довічного утримання. Договір довічного утримання (догляду) є одним із різновидів ризикових (алеаторних) договорів і правових форм регулювання відносин рентного типу, традиційним і фактично єдиним предметом якого, через відсутність усталеної практики, залишається житло.
Тенденція вітчизняної правотворчої практики і доктрини до універсалізації усталених договірних типів та алеаторна природа рентних відносин знайшли вираження у місці договору довічного утримання серед договірно-правових конструкцій, усуненні обмежень сфери його застосування як різновиду нееквівалентно-оплатного договору, що пов’язаний з переходом права власності до набувача майна і не здійснюється на визначеноеквівалентній основі.
Норми попередніх ЦК України (1922 і 1963 років) конструювали договір довічного утримання таким чином, що зазначений правочин можна було використовувати лише непрацездатними особами, які за віком або станом здоров’я не могли самі забезпечувати належний життєвий рівень або не могли без сторонньої допомоги утримувати себе.
Так, відповідно до ст. 425 ЦК 1963 р. за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров’я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач зобов’язується надавати відчужувачеві довічне матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.
Чинний ЦК України закріпив більш широке за об’єктом та суб’єктами поняття довічного утримання.
Відповідно до ст. 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов’язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно у вигляді грошового або матеріального забезпечення в натурі житлом, харчуванням, доглядом, медичним обслуговуванням, санаторно-курортним лікуванням та іншою необхідною допомогою.
Наведене вище визначення поняття договору довічного утримання обумовлене його правовою природою і визначає співвідношення із суміжними правовими конструкціями.
Договір довічного утримання небезпідставно вважається цивільно-правовим засобом реалізації громадянами свого права на соціальний захист, крім того, цей договір дає можливість придбання у власність громадянами житла чи іншого цінного майна без залучення значних сум грошових коштів, які компенсуються втраченими зусиллями на утримання відчужувача.
У цьому контексті конструкція договору довічного утримання покликана достатньою мірою гарантувати інтереси власників та вигодонабувачів, істотно збагачувати традиційні правові інститути відчуження права власності. Тому запропонована в ЦК України концепція наведеного договору є досить вдалою, що зумовлює доцільність її застосування на практиці.
У структурі ЦК УРСР договір довічного утримання належав до групи договорів про надання послуг. У ЦК України цей договір змінив місце «прописки», його віднесено до групи договорів, пов’язаних з передачею майна у власність.
За часів ЦК УРСР договір довічного утримання можна було відносити до договорів на отримання житла у власність, хоч останній і розміщувався серед групи договорів про надання послуг, оскільки його основною метою вважалось одержання непрацездатною особою утримання, догляд та інші послуги, яких вона потребує через непрацездатність. Саме на цю особливість зазначеного договору в літературі не раз зверталась увага, оскільки такий правочин взагалі належить до тих договорів, які мають своїм предметом послуги, а не відчуження предмета.
ЦК України відносить договір довічного утримання до договорів про передачу майна у власність як самостійного способу відчуження майна. Положення ЦК України про довічне утримання регулюються главою 57, норми якої розміщені за положеннями про дарування і ренту (глави 55 і 56, відповідно).
При обгрунтуванні наведеної позиції розробників ЦК України відзначається той факт, що раніше законодавець виходив з розуміння того, що непрацездатна особа, відчужуючи будинок чи його частину, має на меті передусім одержати утримання, догляд та інші послуги, яких вона потребує через непрацездатність, але тепер у ЦК України визначено, що метою договору довічного утримання є саме відчуження права власності на певне майно. Тому в ЦК України наведений договір вважається різновидом договору купівлі-продажу і його віднесено до однойменної групи договорів.
У літературі порушвалося слушне питання щодо доцільності визнання зміни мети і визнання метою такого договору лише передачі непрацездатною особою свого майна у власність іншій особі – набувача ? Переважна більшість авторів визнає головною метою цього договору бажання відчужувача одержувати довічно повне матеріальне і нематеріальне забезпечення від одержувача майна, а не лише і не стільки передачу майна у власність набувачеві.
Насправді, мета цього договору має складний (комплексний) характер і передбачає надання майнового утримання в обмін на передачу титулу власника зобов’язаній особі.
За своєю направленістю договір довічного утримання має дві взаємопов’язані цілі, які передбачають зміну власника майна і надання послуг з майнового утримання.
Можна припустити, що оплатний перехід права власності зумовив наявність у цьому договорі ознак, притаманних звичайному договору купівлі-продажу.
Водночас надання майнового забезпечення в обмін на передачу права власності ускладнює відносини звичайної купівлі-продажу ознаками договору майнових послуг, які й визначили його назву.
Наявність самостійних цілей договору довічного утримання викликала активну дискусію в літературі щодо співвідношення цілей і правової природи зазначеного договору. Відомо, що правова природа будь-якого договору визначається його основною метою, а не супровідними елементами. У зв’язку з цим зазначається, що в договорі довічного утримання основним є довічне одержання відчужувачем певного утримання від набувача, а передача майна у власність є необхідним, але супроводжуючим елементом цього договору.
Договір довічного утримання не можна розглядати як договір купівлі-продажу в силу притаманних йому ознак, що істотно відрізняють цей правочин від купівлі-продажу.
За ЦК УРСР суб’єктами договору довічного утримання могли бути, з одного боку, громадяни, що є непрацездатними за віком або за станом здоров’я, а з іншого – набувачами мали право виступати будь-які громадяни, які за віком, станом здоров’я і матеріальним станом спроможні забезпечити довічне утримання відчужувача.
Незважаючи на відсутність наведених обмежень у чинному цивільному законодавстві, деякі невластиві купівлі-продажу особливі вимоги щодо сторін довічного утримання наявні в ЦК України.
Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 746 ЦК України відчужувачем у договорі довічого утримання (догляду) може бути лише фізична особа незалежно від її віку та стану здоров’я, оскільки зустрічне надання у вигляді довічного утримання за своєю природою має надаватися лише фізичній особі і лише на час її життя.
У звичайній купівлі-продажу таких обмежень щодо суб’єктів договору немає. Поряд з особливостями цільової направленості та суб’єктного складу, принципові відмінності між цими договорами закладені в їх предметі і способі вчинення дій, пов’язаних з виконанням умов договору.
За договором довічного утримання відчужувач передає набувачеві лише неспоживні, індивідуально визначені речі, а набувач зобов’язується надати відчужувачеві матеріальне забезпечення у вигляді як індивідуально визначених речей, так і речей, що визначаються родовими ознаками, як споживних, так і неспоживних. Крім того, набувач має систематично надавати відчужувачеві послуги нематеріального характеру, як-то: медичний і особистий догляд тощо. Нематеріальний характер оплати титулу власності зовсім не сумісний із звичайною купівлею-продажем.
При цьому, зустрічні дії контрагентів договору довічного утримання не збігаються в часі: відчужувач передає майно в момент укладення договору, а набувач має вчиняти відповідні дії впродовж невизначеного і тривалого часу.
Зазначений «часовий розрив» взаємного обміну благ визнається не розстрочкою чи відстрочкою виконання зобов’язання, а виконує роль сутнісної ознаки і є відмінністю від звичайної купівлі-продажу, для якої характерний збіг у часі дій продавця і покупця.
Договір довічного утримання є одностороннім, оскільки «за цим договором лише одна особа - набувач наділена обов’язками, а відчужувач має лише права». Висловлена в юридичній літературі позиція про визнання договору довічного утримання договором в силу того, що «набувач має право вимагати розірвання договору довічного утримання» , є непереконливою, оскільки зазначеним правом наділені деякі односторонні договори (дарування, позика), які від цього не перетворюються на двосторонні договори.
Договір довічного утримання є оплатним, оскільки набувач повинен здійснювати майнове утримання (матеріальне забезпечення та послуги щодо догляду) замість отриманого житла чи іншого майна, переданого під надання утримання. Однак зазначений договір, «на відміну від купівлі-продажу, передбачає інше зустрічне задоволення» , з притаманною йому невизначеністю обсягу належних відчужувачеві платежів з довічного утримання, оскільки зобов’язання з утримання діє на строк життя відчужувача.
Оплатність у договорі довічного утримання певною мірою схожа, однак не може змішуватися за своєю природою з відсотками. Відсотки за позикою чи іншим боргом нараховуються на всю суму капітального боргу і мають бути повернені разом із сумою боргу. Довічне утримання (матеріальне забезпечення, послуги), передане набувачем майна його відчужувачу, «трансформується у «відсотки», сплата яких здійснюється у зазначені в договорі строки і у встановлених ним розмірах. При цьому зазначений договір передбачає виплату на строк життя». Щодо цього доречно висловився Г. Дернбург: «... у той час як відсотки наростають за весь час капітального боргу, довічне утримання (як і рента) є відсотком боргу не поряд з капіталом».
Одна із визначальних особливостей договору довічного утримання полягає в тому, що, будучи в цілому оплатним у розумінні наявності первинного і зустрічного надання, цей договір фактично не включає в себе ціну в традиційному розумінні, як обов’язкову умову договору. Тоді як у звичайній купівлі-продажу ціна обов’язково наявна серед умов договору. Навіть за відсутності в договорі умови про ціну остання визначається з урахуванням звичайних цін на товари за аналогічних умов.
У статті 770 ЦК України закріплено, що матеріальне забезпечення, яке щомісячно має надаватися відчужувачу, підлягає грошовій оцінці, але не вказується на необхідність грошової оцінки відчужуваного житлового будинку чи іншого майна.
Водночас закон не виключає повної еквівалентності між ціною переданого майна (будинку тощо) і ціною всіх видів матеріального і нематеріального забезпечення, оскільки таке забезпечення має бути впродовж невизначеного часу.
У літературі звертається увага на розуміння оцінки будинку (чи іншого майна) як ціни договору. Зокрема, зазначається, що оцінка будинку є підставою для визначення видів і оцінки матеріального і нематеріального забезпечення, які набувач зобов’язується надати відчужувачеві. На відміну від договору купівлі-продажу, зобов’язання за договором довічного утримання презюмується довготривалим (в обсязі звичайної тривалості людського життя), і тому загальна оцінка зустрічного забезпечення не може бути визначена при укладенні договору, а визначаються лише види і ціна щоденного забезпечення. У цьому відношенні можна говорити, якщо не про елементи нееквівалентності взаємного обміну, то про абстрактність мети такого зобов’язання.
У зв’язку з цим заслуговує на увагу обгрунтована в літературі позиція про те, що особливість довічного утримання не обмежується наведеними істотними відмінностями від договору купівлі-продажу (за своїм суб’єктним складом, предметом договору і змістом). Звертається увага на те, що специфіка і правова природа довічного утримання зумовлені наявністю в цьому договорі особливої, фідуціарної довіри. У цьому контексті можна погодитися з твердженням про те, що за правовою природою довічне утримання є різновидом фідуціарного правовідношення , оскільки набувачеві передається правовий титул власника, обтяжений заставою і забороною відчуження та обов’язком надання набувачем майнового утримання протягом життя відчужувача на користь визначеного вигодонабувача на визначених договором умовах, невиконання якого тягне зворотне повернення титулу власника.
У літературі звертається увага на зв’язок фідуціарності зазначеного правочину з триваючими і реальними договорами, «до яких і належить договір довічного утримання, для якого фідуціарність і тривалість виражаються в тому, що майно передається «сьогодні», а його еквівалент буде виплачуватися в майбутньому, зокрема протягом життя отримувача ренти (в даному випадку – відчужувача майна)».
Водночас наведена вище властивість нееквівалентності первинного і зустрічного надання має своїм наслідком як фідуціарність договору довічного утримання, так і алеаторний (ризиковий) характер зазначеного правочину.
Алеаторність договору довічного утримання викликана тим, що цей правочин не має завідомо визначеного терміну його дії, оскільки він обумовлений тривалістю життя відчужувача (моментом його смерті) і загальний обсяг зустрічного надання (тобто довічного утримання) залежить від імовірної за часом настання події – моменту смерті відчужувача майна.
У зв’язку з алеаторним характером договору довічного утримання вартість майна, яке передається відчужувачем, не обов’язково має бути еквівалентною вартості надаваного набувачем утримання. Більше того, у вартості зазначених цінностей можуть бути досить істотні розбіжності, оскільки зазначений договір є правочином з певними елементами невизначеності. Внаслідок цього на момент укладення договору справжній загальний обсяг (вартість) довічного утримання, яке має бути надано набувачем, за цим правочином встановити неможливо.
При цьому договір довічного утримання є «абсолютно або імперативно алеаторним (ризиковим) правочином» , оскільки закон не допускає укладення на визначений строк чи визначеного вимогою відчужувача договору утримання. У випадку укладення таких правочинів (зокрема договір строкового утримання під відчуження майна) останні мають визнаватися нікчемними, з відповідними наслідками недійсності на підставі суперечності змісту і сутності зобов’язання довічного утримання.
Спірним у літературі і правозастосовчій практиці є питання щодо віднесення договору довічного утримання до реальних чи консенсуальних.
З цього питання сформувалися три основні точки зору, прихильники яких визнають договір довічного утримання реальним , консенсуальним і, нарешті, – залежно від об’єкта або реальним (при відчуженні рухомого майна), або консенсуальним (при відчуженні нерухомого майна).
Концепція реальності зазначеного договору передбачає, що договір вважається укладеним з моменту досягнення згоди за всіма істотними умовами, що виражена у встановленій законом формі, та коли відчужувач передасть набувачеві житло чи інше майно.
Реальний характер договору довічного утримання обгрунтовується тим, що: 1) момент його укладення пов’язаний з передачею майна, 2) він набуває чинності з моменту його державної реєстрації і в цей же момент до набувача переходить право власності на будинок чи інше майно , 3) передача майна не становить обов’язку відчужувача і є не виконанням обов’язку, а моментом укладення договору.
У межах зазначеної концепції звертається увага на доцільності більш точного розуміння відмінності між консенсуальним і реальним договором, яка полягає в тому, що перехід права власності в першому випадку здійснюється в межах договору, а в другому – до його виникнення. При цьому визначення часу самої передачі має проводитися відповідно до ст. 748 ЦК України. Ним має вважатися момент реєстрації переходу права власності для випадків, коли закон вважає це для відчуження майна необхідним, і фактичне вручення – в усіх інших випадках.
Прихильники консенсуального характеру зазначеного договору аргументують свою позицію тим, що коли договір довічного утримання належно оформлений, то набувач має надавати відчужувачеві будинку утримання незалежно від передачі йому будинку. Крім того, звертається увага на обов’язкову наявність у нормі положення про те, що «договір вважається укладеним з моменту передачі майна набувачеві», за відсутності якої аргументація реальності чи консенсуальності договору лише на основі логічного тлумачення норми права за загальноприйнятим правилом – «передає» чи «зобов’язується передати», має визнаватися недостатньою і тому «договір довічного утримання не може вважатись укладеним лише в момент передачі відчужувачем майна набувачеві будинку».
Вирішення зазначеного питання має відбуватися з урахуванням положень ст. 748 ЦК України, згідно з якою набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання, відповідно до ст. 334 ЦК. У свою чергу, у ч. 3 ст. 334 ЦК України зазначено, що право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню (а цей договір має бути посвідченим), виникає у набувача з моменту такого посвідчення.
Наведені положення ЦК свідчать про консенсуальний характер договору довічного утримання, оскільки його нотаріальне посвідчення є належним оформленням зазначеного договору і моментом виникнення обов’язку набувача надавати відчужувачеві майна (будинку тощо) утримання незалежно від передачі йому такого майна.
Отже, за своєю природою договір довічного утримання є триваючим, визначеним строком життя відчужувача, фідуціарним, імперативно (абсолютно) алеаторним, консенсуальним правочином з відчуження індивідуально визначеного майна (нерухомого чи значної цінності рухомого майна) під зустрічне надання набувачем довічного утримання, визначеного лише за видами і розміром щоденного періодичного майнового забезпечення та послуг, загальний обсяг якого (тобто довічного утримання) залежить від випадкової обставини – смерті відчужувача майна.
Відносини довічного утримання мають родові ознаки договору ренти і викликані видовими ознаками – особливості щодо обмеження кола майна, передаваного під виплату утримання (нерухоме і значної цінності рухоме), та спеціального призначення утримання (забезпечення відчужувачеві відповідного утримання шляхом визначення його обсягу з урахуванням задоволення різних потреб фізичних осіб, як матеріальних, так і нематеріальних).
У зв’язку з визнанням довічного утримання не ціною переданого майна, а своєрідним зустрічним наданням, зазначений договір слід розглядати самостійним договірним типом з передачі майна у власність безоплатно, на який поширюються загальні положення про дарування (а не про купівлю-продаж) щодо відносин сторін з передання майна набувачеві і загальні положення про ренту до інших відносин з цього договору, якщо це не суперечить суті договору довічного утримання.
Проведений аналіз дає підстави для таких висновків щодо особливостей, правової природи і місця договору довічного утримання під відчуження житла в системі цивільно-правових договорів.
1. Особливість договору довічного утримання під відчуження житла обумовлена відчужуваним нерухомим майном, яке передається під надання довічного утримання і передбачає поширення на нього положень ЦК України про вчинення правочинів з розпорядження нерухомістю.
2. За своєю природою договір довічного утримання під відчуження житла являє собою триваючий, визначений строком життя відчужувача, фідуціарний, імперативно (абсолютно) алеаторний, консенсуальний правочин з відчуження індивідуально-визначеного майна (нерухомого чи значної цінності рухомого майна) під зустрічне надання набувачем довічного утримання, визначеного лише за видами і розміром щоденного періодичного майнового забезпечення та послуг, загальний розмір якого (тобто, довічного утримання) поставлено в залежність від випадкової обставини – смерті відчужувача майна.
3. Відносини довічного утримання мають родові ознаки договора ренти та викликані видовими – особливості щодо обмеження кола майна, передаваного під виплату утримання (нерухоме і значної цінності рухоме) та спеціального призначення утримання (забезпечення відчужувачеві відповідного утримання шляхом визначення його обсягу з урахуванням задоволення різних потреб фізичних осіб, як матеріальних, так і нематеріальних).