РОЗДІЛ II

ШЛЮБ. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ

ГЛАВА 3. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

А. ПОНЯТТЯ ШЛЮБУ

(СТАТТЯ 21 СК)

Для того щоб перейти до викладення основної теми, слід звернутися до історії

розвитку Сімейного права В дореволюційний і післяреволюційний періоди, з тим з'ясувати, в зв'язку з чим виникла необхідність встановлення таких фактів, як шлюбні відносини, визнання батьківства, реєстрація шлюбу, розлучення, всиновлення уримання, сумісне проживання однією родиною чоловіка та жінки, що не знаходили: у шлюбі, та інше.

За дореволюційним російським законодавством, яке діяло і на території Малоросії (України), сім'я уявлялась як союз осіб, пов'язаних шлюбом, і осіб, що від них виник ли. Коло осіб, що входять в цей союз, неоднакове на різних східках людського розвитку. Під впливом індивідуалізму кола, більш віддалені від центру, якими є союз подружжя - родоначальників, повільно відпадають і поняття родини звужується. Сім'я стала складатись із батька, матері і дітей, причому останні по досягненню змужнілості в більшості випадків уособлюються в окремі союзи, мало пов'язані з первісним. Побічні родичі, які не встигли створити самостійні родини, залишаючись в союзі, не входять в нього органічно. Саме в такому обмеженому сенсі закон розумів родину.

Сім'я являла собою основний осередок державного організму і користувалася певною автономією. Держава якщо змога охороняє недоторканність внутрішнього життя сім'ї, побоюється надмірним втручанням нашкодити мирним її стосункам. Батьки мають стосовно своїх дітей каральну владу; деякі злочини, що збуджують в інших випадках переслідування за ініціативою самої влади, викликають втручання останньої тільки за скаргою потерпілого члена родини.

Сімейний союз утворює два види родинних прав, різних за своїм змістом і за своєю природою: а) права особистої влади і б) права на утримання. До сімейних прав не винні зараховуватися встановлені законом права на взаємну любов, повагу, пошану тому що це уявні права, позбавлені санкцій, - право має справу лише із зовнішнім світом, але не з духовним. Сюди не зараховувались і ті права, які хоча і випливаю із сімейного союзу, але виникають з приводу смерті членів, з розпадом родини, як правило, спадкування, право на вказану частину.

Права особистої влади належать чоловіку над дружиною, батькам над дітьми. Опікунам над тими, кого опікають. Права на утримання належали дружині проти чоловіка, дітям проти батьків і навпаки. Ті та інші права мали одне спільне, що вони носять лише особистий характер і завжди пов'язані з визначеним активним суб'єктом. При цьому вони належали особі як члену родини, і поки цей зв'язок з родиною не зникне, наприклад розлученням, усиновленням, смертю, це право не може припинитись, іншими словами, активний суб'єкт не міг відріктися від свого права. Звідси, як наслідок, випливає невідчужуваність сімейних прав.

Зовсім по-іншому наше законодавство дає визначення сім'ї. Сім'я є первинним і основним осередком суспільства. Сім'ю складають особи, які сумісно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя визнається сім'єю і тоді, коли дружина і чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за дітьми, батьками і з інших причин не проживають разом. Сім'я утворюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також і з інших підстав, не заборонених законом, і таких, які не суперечать моральним принципам суспільства (ст. З Сімейного кодексу України). Відповідно до Конституції України (ст. 51) сім'я знаходиться під захистом держави. Цим захистом користуються особа, яка бажає обрати шлюб, подружжя, батьки і діти. Державний захист сім'ї базується на двох основних конституційних принципах: добровільність шлюбного союзу жінки та чоловіка; повна рівноправність подружжя в сімейних стосунках. Держава створює фізичній особі умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері і батька, матеріально і морально заохочує і підтримує материнство і батьківство, застосовує заходи до кінцевого знищення шкідливих пережитків і звичаїв минулого в сімейних правовідносинах, виховання почуття відповідальності перед родиною і т. д.

За російським законодавством дореволюційного періоду поняття шлюбу визначалось як союз чоловіка та жінки з метою співжиття, заснований на взаємній згоді і укладений в установленій формі.

В основу шлюбу полягла згода між поєднаними — шлюб не може бути законно здійсненим без взаємної і непримушеної згоди поєднаних осіб (т. X, ч. І, ст. 12, 62 Цивільного Уложення). Як будь-який договір, шлюб передбачає свободу волі і притаманності свідомості. Тому шлюб, укладений за примушуванням або оманою, буде недійсним, за відсутності суттєвого елементу (т. X, ч. І, ст. 66, 6 ср.т. XVI, ч. 2 зак. суд. цив. ст. 446, там же). Відсутність притаманності утворює недійним шлюб з нестямною або безрозсудною особою (т. X, ч. 1, ст. 5, 37 п. 1, там же). Згода складає найбільш суттєву умову з точки зору не тільки юридичної, але і канонічної. Хоча в уявленні суспільства значення цього елементу відступало перед значенням вінчання.

Учасниками шлюбної угоди повинні бути особи різної статі, угода виникає поміж чоловіком і жінкою. Вибір учасників обумовлюється фізіологічною стороною шлюбу, яка вимагала статевої потреби поєднання чоловіка і жінки. Шлюб між самими чоловіками та між самими жінками не припускався. Число осіб, що поєднувались в шлю-бі, могло бути різним: поєднання декількох чоловіків з однією жінкою мало назву поліандрія; поєднання декількох жінок з одним чоловіком — полігамія; поєднання одного чоловіка з однією жінкою — моногамія. Російське законодавство як загальне правило для всіх, хто поєднувався, встановило моногамію (т. X, ч. І, ст. 92 — 97, там же, а також улож. о наказ, ст. 1558). Закон визнавав і поліандрію (т. X, ч. 1, т. 82, там же).

Мета шлюбу — сумісне співжиття не тільки в сенсі фізичному, але і в моральному, — «поєднання подій всього життя, божої та людської правди спілкування». З цього боку виникала різниця між шлюбом і зобов'язанням. Обидва можуть бути засновані на договорі. Коли договір спрямований на виконання одного або декількох визначених Дій, то наслідком його буде зобов'язальне ставлення, наприклад в товаристві. Шлюбне погодження не має на увазі відокремлених дій, але як стосунки на все життя воно має ідеєю моральний, а не економічний зміст.

Угода між чоловіком та жінкою вимагає встановленої форми, яка може мати релігійний або цивільний характер. Тільки при виконанні встановленої державою форми співжиття тягне за собою всі наслідки, що випливають з сімейного союзу. Православна І католична церкви розглядали шлюб як таїнство, але церковне вінчання не складало суттєвої знаки для юридичного погляду на шлюб.

Сімейний кодекс незалежної демократичної України дав чітке поняття шлюбу, а саме: шлюб це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією родиною жінки та чоловіка без шлюбу не може бути підставою для виникнення у них прав і обов'язків подружжя.

Релігійний обряд шлюбу також не є підставою для виникнення у жінки і чоловіка прав і обов'язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд відбувся до створення і відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану.

Шлюб створюється на вільній згоді жінки і чоловіка. Примушення жінки і чоловіка до шлюбу не допускається. Реєстрація шлюбу з особою, яка визнана в установленому порядку недієздатною, а також з особою, яка за інших причин не усвідомлює значення своїх дій і не може керувати ними, має наслідки як недійсність шлюбу. Жінка та чоловік можуть знаходитися лише в одному шлюбі. Брак є моногамним. Юридичні наслідки викликає лише шлюб, що зареєстрований в установленому порядку і є підставою для виникнення прав і обов'язків подружжя, і виникають вони з моменту реєстрації шлюбу в органах державної реєстрації актів цивільного стану.

Якщо порівнювати ці два поняття шлюбу і його реєстрації, то стане вочевидь, що понад століття ноно нічим не відрізняється один від одного, тому необхідно зробити висновок, що наш законодавчий орган не мудрував лукаво, а взяв і переписав царське Цивільне Уложення за шлюбно-сімейпим законодавством. Досить цікава історія шлюбу дореволюційної Росії.

Російський літописець, ознайомлений з порядком укладення шлюбу у древніх племен, иротипоставляє, можливо, з деякою упередженістю, звичаї найбільш цивілізованих полян з грубими звичаями інших племен. Останні жили як тварини, і шлюбів між ними не було, лише ігрища, витинання і тут же викрадання собі дружин, за попередньою згодою. Вочевидь цей звичай складав відголосок минулого дійсного викрадання жінок, і літописець помиляється, заперечуючи існування шлюбу там, де наявні всі його ознаки згода, форма. Але у полян форма шлюбу, вочевидь, найбільш зрічена від спогадів про первісне поєднання статі за попередньою згодою батьки самі приводили наречену звечора, а в ранці отримували плату за неї, «ВЕНО». До введення християнства і деякий час після прийняття його словени допускали багатошлюбність, як це було відомо на прикладі Володимира Святого. «И родимичи, и вятичи, и север один обычай имяху, имяху же по две и по три жены, си же творяху обьгчая криви- чи, гірочий погани, не ведущее закона Божии, по творящие сами себе закон». Шлюб не припинявся смертю чоловіка, за яким повинна була слідувати його жінка, що не суперечило повній свободі розлучення.

Уведення християнства повинно було, безсиірно, сильно змінити шлюбне право, воно прагнуло зміцнити шлюб і надати йому значення таємності. Під виливом візантійського права православна церква встановила межі розірвання шлюбних зв'язків, усунула багагочисельність, ввело церковну форму утворення шлюбу таємності. Але дія християнства відображалась повільно, тому що доводилось мати справу з такою стороною народного побуту, яка відрізняється особливою консервативністю. Ще довго зустрічались вказівки на повне ігнорування церковного вінчання, аж до XVII століття зустрічались сліди вільного розірвання шлюбу за взаємною згодою. Римський вплив виявлявся і в тому сенсі, яке церква надавала навчанню. Отримавши релігійне освідчення, останнє стало нерозривним і дорівиювалось по силі вінчанню. Між тим за суспільним поглядом заручення мало значення угоди, що визначала в формі неустойки майнові наслідки шлюбу, який не відбувся.

Розвитку шлюбного права неабиякий вплив надав Петро І, який поставив на перший план в шлюбі елемент згоди. Оскільки побоювання невигідних наслідків обмежувало свободу, Петро вирішив позбавити заручення його релігійного майнового значення, тому подібні угоди (рядні записи) було заборонено писати у кріпосних справах. Надалі було визнане (1702 р.), що заручення, яке повинно було здійснюватись за шість тижнів до вінчання, не мало канонічної сили і заручені могли розійтись (розлучитись). З метою узгодження цивільного закону з церковними правилами, при Катерині II було наказано (1775 р.) об'єднати заручення і вінчання в один акт. Виходячи з того ж погляду, Петро встановив, що батьки і панове повинні присягнутися в тому, що не примушували своїх дітей і рабів до шлюбу. Судам було призначено переслідувати насильницьке викрадення жінок для обрання з ними шлюбу. Під час цього правління, з приводу полонених шведів, було вирішено питання про можливість змішаних шлюбів православних з іновірцями.

У московську епоху створилась надзвичайно складна форма укладення шлюбу, що і повинно було відобразитися на дотримуванні церковного вінчання. Місцевий священик не міг оформити шлюб без надання йому дозволу єпархіального архірея, яке носило назву «вічної пам'яті». Наприкінці XVIII століття синод визнав надлишком таке укладення і дозволив приходському священику самостійно укладати шлюби під особисту відповідальність за дотримання цивільних та канонічних постанов. У цьому ж XVIII столітті державна влада наполягала особливо енергійно на утворенні шлюбу в церковній формі.

Правління імператора Миколи І також суттєво вплинуло на цивільне законодавство щодо шлюбного питання, тому що в цей час виникло багато визначень щодо умов обрання шлюбу.

З того часу і до революції 1917 року діяло шлюбне право, про яке було вказано на початку цього розділу, тобто прогресивне в період тієї економічної епохи, коли склалась в буржуазній Росії, в склад якої входила і Малоросія.

Майнові розрахунки тих, що побралися, безправне положення дружини, матері — це основні риси шлюбно-сімейних відносин, які були закріплені книзі першій тому X Зводу законів Російської імперії. Зокрема, найбільше це було визначене в ст. 107 тому X указаного Зводу: «жінка повинна підкорятися чоловіку своєму, як голові родини, перебувати до нього в любові, пошані і в необмеженій слухняності, надавати йому всіляке догоджання і прихильність».

Приватновласницький підхід до регулювання шлюбно-родинних відносин і пов'язане з цим панування чоловіка в шлюбі, що було наслідком його економічного панування, були знищені лише з перемогою Великої Жовтневої революції.

Даючи характеристику перших законодавчих актів Радянської влади у сфері шлюбно-сімейного законодавства, В.І. Ленін писав: «Радянська влада перша і єдина в світі повністю знищила всі старі, буржуазні, підлі закони, що ставили жінку в нерівне положення з чоловіком, що давали привілеї чоловіку, наприклад, в області шлюбного права або в області ставлення до дітей. Радянська влада перша і єдина в світі, як влада трудящих, відмінила всі, пов'язані з власністю, переваги, які збереглися в сімейному праві за чоловіком в усіх, навіть самих демократичних, буржуазних республіках» (В.І. Ленін, повн. зібр. тв., т. 40, стор. 157).

Першими законодавчими актами, що поклали початок встановленню нових сімейних стосунків в країні, були декрети від 18 грудня 1917 р. «Про цивільний шлюб, про Дітей і про введення книг актів цивільного стану РСФСР» № 10, стор. 152).

Декретом від 18 грудня 1917 року було змінено існуючий порядок церковного укладення шлюбу і введено цивільний шлюб. «Російська республіка нині визнає лише цивільний шлю б. Церковний шлюб, поряд з обов'язковим цивільним, є приватною справою тих що побралися. Підкреслюючи рівність чоловіка та жінки в сімейних стосунках' декрет дозволив подружжю взяти спільне прізвище чоловіка або жінки, або обидві ^ об'єднати - на погляд подружжя. Громадяни звільнялись від будь-яких обмежень пРй обранні шлюбу. Для реєстрації шлюбу необхідна була згода сторін, їх особиста заява досягнення необхідного віку. Не вимагалось, як це було раніше, дозволу батьків, згоди керівництва і т. п. Позашлюбні діти порівнювались з дітьми, що були народжені в зареєстрованому шлюбі, було встановлене добровільне визнання батьківства і можливість доказування його в судовому порядку. Декрет призначив ведення книг запису реєстрації актів цивільного стану на органи Радянської влади, відсунувши від цієї справи церкву.

Декретом «Про розірвання шлюбу» було ліквідовано принижуючий церковний процес розірвання шлюбу. Вимоги про розлучення розглядались судом. Розлучення за взаємною згодою могло бути оформлене і ЗАГСом.

Особливо детально перший декрет про шлюб регулював питання про дітей на випадок розірвання шлюбу, про аліментні обов'язки подружжя стосовно дітей та поміж собою.

Аналогічні нормативні акти в УРСР були видані пізніше, що було обумовлене обставинами громадянської війни. Рада Народних комісарів (РНК) УРСР 20 лютого 1919 р. прийняла відразу три декрети: «Про організацію відділу записів акту цивільного стану», «Про цивільний шлюб і про введення книг актів цивільного стану», «Про розлучення» (СУ УРСР № 12 стр. 143 — 145).

Ці декрети відобразили в області шлюбно-сімейних стосунків ті принципи, які були закріплені в декретах РРФСР ще в грудні 1917 року.

Так, в декреті «Про цивільний шлюб» насамперед підкреслювалось, що УРСР визнає виключно обов'язковим тільки цивільні шлюби. Церковний шлюб, поряд з обов'язковим цивільним, оголошується приватною справою. Декрет установлював як єдину допустиму форму укладення цивільного шлюбу реєстрацію в органах РАГСу. Разом з тим було вирішено питання і про юридичну силу шлюбів, утворених до 20 грудня 1919 року, де була вказівка на те, що релігійні шлюби, укладені до видання цього декрету, мають силу зареєстрованих шлюбів. Особливо було підкреслено, що можливе лише добровільне обрання шлюбу.

До цього слід додати, що актові записи про народження, смерть, шлюб, розлучення, занесені в колишні метричні книги після 20 грудня 1919 року, є дійсними за умови, що органи ЗАГСу на час здійснення запису в даній місцевості не діяли і пізніше цими органами в указаних книгах проведена відповідна позначка (Хронологічний збірник законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень уряду УРСР, т. 1, К, 163 р., стор. 109).

Послідовно закріплюючи принцип рівності подружжя, декрет надав право громадянам обирати прізвище при обранні шлюбу.

Декрет «Про розлучення» забезпечував неухильну боротьбу із впливом церкви на сімейні стосунки подружжя. В ньому закріплювалась свобода розлучення, чим надавалось право особам, пов'язаним шлюбом всупереч їх вільній згоді, укласти нову родину, утворену на любові і рівності. Шлюб розривався на прохання обох з подружжя або хоча б одного з них. Заяву про розірвання шлюбу слід було подавати в місцевим відділ ЗАГСу. Декрет вирішив питання про права дітей у випадку розірвання їх батьками шлюбу. При цьому ставилась задача забезпечити помірний захист як особистих, так і майнових інтересів дітей.

Не беручи до уваги труднощі військового часу, в 1919 р. на Україні розгорнулася велика робота над утворенням сімейного кодексу, оскільки такий кодекс вже існував

в РРФСР (22 жовтня 1918 р.). Наприкінці серпня 1919 р. був підготовлений до видання Кодекс законів про сім'ю, шлюб, опіку і акт цивільного стану УРСР. За декілька днів до тимчасової евакуації уряду республіки із Києва в Харків Кодекс було опубліковано в «Київських відомостях». Однак в силу обставин громадянської війни розгалуження він не отримав, не був опублікованим і в Збірнику Законів Уряду УРСР. Цим, зокрема, пояснюється і той факт, що за період з 1919 р. до видання нового Кодексу УРСР, 1926 р. в практиці не зустрічаються посилання на Кодекс 1919 р. Проте на Україні в період становлення нової держави в області шлюбно-сімейного законодавства було проведено велику роботу (Г.К. Матвєєв. Історія шлюбно-сімейного законодавства Української РСР, Київ. 1960 р.).

Наступним вагомим етапом в розвитку шлюбно-сімейного законодавства в Україні було прийняття Кодексу законів про сім'ю, опіку, шлюб і актів цивільного стану СРСР 31 травня 1926 р. (СУ УРСР, 1926 р. № 67-69, стор. 440).

Кодекс, зважаючи на необхідність посилити охорону жінки в сімейних стосунках, визнав юридичну силу не тільки зареєстрованого шлюбу, але і фактичного шлюбу. Держава мала враховувати те, що жінки ще не повністю були залучені до суспільного виробництва.

Спеціальний закон про реєстрацію актів цивільного стану не приймався, церковний шлюб визнавався, якщо був укладений до 25 січня 1946 р. на території Закарпатської області.

Законом СРСР від 2 серпня 1940 р. «Про внесення північної частини Буковини і Хотинського, Аккерманського і Ізмаїльського повітів Бесарабії до складу Української РСР» (ЗБ. Законів РСР і Указів ПВ РСР. М., 1959 р., с. 25. Спеціальний закон про розповсюдження на вказану територію законодавства УРСР не приймався), церковні шлюби визнавались, якщо вони були укладені до 2 серпня 1940 р.

Важливо зазначити, що ці засоби відіграли позитивну роль в регулюванні сімейних стосунків і в післявоєнний період, але в наступному, коли життя держави відновилось, вони вимагали суттєвого перегляду.

Верховна Рада СРСР 27 липня 1968 р. затвердила Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб і сім'ю і постановила ввести їх в дію з 1 жовтня 1968 року. Отже, 26 червня 1968 р. в Україні був прийнятий Кодекс про шлюб і сім'ю Української РСР та видані окремі постанови виконавчо-розпорядчими органами з питань, які віднесені Основами і Кодексом до компетенції цих органів. Наприклад, Інструкція про порядок реєстрації актів цивільного стану України.

Кодекс про шлюб і сім'ю Української РСР набрав чинності 1 січня 1970 року (Відомості Верховної Ради УРСР, 1969 р. X® 26, ст. 204)), який існував фактично до 2005 року.

Регулювання сімейних стосунків здійснюється цим Кодексом з метою:

а) зміцнення родини як соціального інституту і як союзу конкретних осіб;

б) затвердження відчуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами родини;

в) будування сімейних стосунків на паритетних підставах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги та підтримки;

г) забезпечення кожної дитини родинним вихователем, можливістю духовного і фізичного розвитку.

Чинний СК чітко визначив учасників сімейних відносин, що важливо при викладенні тезів книги про встановлення фактів родинних стосунків.

Так, СК регулює сімейні особисті немайнові і майнові відносини між подружжям, між батьками і дітьми, усиновителями з усиновленими, між матір'ю і батьком дитини

по відношенню до його виховання, розвитку і змісту.

Він регулює сімейні особисті майнові і немайнові відносини між бабкою та дідом прабабкою, прадідом і онуками, правнуками, рідними сестрами і братами, мачухою'

вітчимом і падчеркою і пасинком.

Цей Кодекс не визнає та не регулює сімейні стосунки між двоюрідними братами І сестрами, тіткою,дядьком, племінницею, племінником і між іншими родичами за походженням.

У цьому Сімейному кодексі відсутній розділ V «Акти цивільного стану» змуше-ні користуватися, згідно з перехідними положеннями про введення в дію Сімейного кодексу цим розділом, викладеним в Кодексі про шлюб і сім'ю УРСР, який втратив чинність з 01.01.2003 р.

У зв'язку з цим в Цивільно-процесуальному кодексі України 2005 року відсутня така глава Особливого провадження, як «Встановлення невірності запису в книгах актів цивільного стану», що викликає багато питань у практичних робітників, зокрема суддів, адвокатів, правозахисників, робітників РАГСу, з приводу застосування цього розділу і глави при вирішенні питань, пов'язаних з реєстрацією народження, смерті, шлюбу, розлучення та ін., оскарження відмови в здійсненні цих записів.

Таким чином, на сьогодні сімейне законодавство цілком відповідає Конституції України, Міжнародним угодам, конвенціям, іншим законам України у сфері регулювання сімейних відносин.

Безумовно, ряд питань правового регулювання сімейних стосунків вирішено зовсім по-іншому. Однак в цій області збереглася послідовність (спадковість), в суттєвій мірі врахована судова практика, що склалася.

Починаючи з 1919 року держава визнавала лише зареєстровані шлюби, за виключенням деяких періодів, обумовлених військовими діями, а також реєстрацією релігійних шлюбів на території буржуазних країн, в подальшому об'єднаних з Україною.

Згідно зі ст. 105 Кодексу законів про шлюб, опіку і актах цивільного стану 1926 р., ст.ст. 12, 13, 14 Кодексу про шлюб та сім'ю України, 1969, 1992 рр., ст. ст. 27, 33, 36 СК 2003 р. шлюб укладається в державних органах реєстрації актів цивільного стану (РАГС) на підставі письмових заяв, поданих тими, хто бажає обрати шлюб і одночасною реєстрацією досягненої угоди в актових книгах цих органів і видачею їм свідоцтва про шлюб. Лише зареєстрований шлюб породжує права і обов'язки подружжя.

Разом з тим це є ознакою, що реєстрація шлюбу є однією з умов його дійсності, тобто одна із вимог, дотримання якої необхідне, щоб шлюб породжував права і обов'язки подружжя. Саме цьому в ст. 36 СК України і раніше діючих кодексах і декретах України так само чітко сформульовано: «Шлюб є підставою для виникнення прав і обов'язків подружжя». Питання пенсій, аліментів, спадкування, права власності на майно, реєстрація дітей та інше можуть бути правильно вирішені лише при чіткому визначенні осіб, що складають родину. Надання реєстрації шлюбу значення умов його дійсності надиктоване не тільки міркуваннями державними (ч. 1 ст. 27 СК), але і інтересами самого подружжя, їх дітей, родини (ст. 37 СК).

Як уже підкреслювалось раніше, реєстрація шлюбу була засобом боротьби із впливом церкви на шлюбно-родинні стосунки. Але, оскільки в дореволюційній Росії і Малороси церковний шлюб був єдиною можливою формою його суспільного визнання, то сімейне законодавство перших років Радянської влади не мало не рахуватися з цим. З причини, хоча церковна форма шлюбу була відмінена на майбутнє, однак в декреті УРСР від 20 лютого 1919 року було встановлено, що шлюби, оформлені в церкві, мають юридичну силу до заснування відділів запису актів цивільного стану.

У зв'язку з тим, що Декретом СНК УРСР від 20 лютого 1919 року «Про цивільний шлюб і про введення книг актів цивільного стану» (ЗУ УРСР 1919 р., 1 вид. Хе 12, ст. 144) на території України були книги актів цивільного стану, то зареєстрований після цієї дати церковний шлюб визнається незаконним і факт його реєстрації не встановлюється.

У зв'язку з тим, що Радянська влада на території України встановлювалась неодночасно, цивільні шлюби були введені в окремих областях спеціальними законами.

Так, Указом Президії Верховної Ради України від 16 квітня 1940 року «Про реєстрацію актів цивільного стану в Волинській, Дрогобичській, Львівській, Ровенській, Станіславській і Тернопільській областях Української РСР» церковні шлюби визнавались, якщо вони були укладені до 5 травня 1940 р. (в книзі Хронологічний збірник законів, Указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень уряду Української РСР, К. 1963 р., т. І, ст. 705 - 706).

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 24 січня 1946 р. «Про введення на території Закарпатської області законодавства Української РСР» (там же, т. 2, ст. 197. Спеціальний закон про реєстрацію актів цивільного стану не приймався) — церковний шлюб визнавався, якщо він був укладений до 25 січня 1946 р.

Законом СРСР від 2 серпня 1940 р. «Про зарахування південної частини Буковини і Хотинського, Аккерманського і Ізмаїльського уїздів Бессарабії у склад Української РСР» (в кн. Збірник законів СРСР і Указів Президії Верховної Ради СРСР. М., 1959 р., с. 25. Спеціальний закон про розповсюдження на зазначеній території законодавства УРСР не приймався) — церковні шлюби визнавались, якщо вони були укладені до 2 серпня 1940 р.

До цього слід додати, що актові записи про народження, смерть, шлюб і розлучення, внесені в колишні метричні книги (вони були відмінені Декретом від 2 лютого 1919 року) після 2 лютого 1919 року, є дійсними за умов, що органи ЗАГСу під час здійснення запису в цій місцевості не діяли і пізніше цими органами у вказаних книгах здійснена відповідна позначка (п. 2 Положення про реєстрацію актів цивільного стану, затвердженого постановою III сесії Всеукраїнського центрального виконавчого комітету — ВУЦВК — 9 скликання від 31 жовтня 1925 року).

У зв'язку з тим, що не в усіх регіонах республік створення ЗАГСів співпало з моментом видання перших указів і подальших указів, постанов, суди в своїй практичній діяльності під час встановлення факту укладення шлюбу повинні уточнювати ці дані через архіви областей, республік, Російської федерації.

Якщо оформлення шлюбу релігійним обрядом здійснювалось на території РСФСР, судам слід мати на увазі, що відповідно до декрету СНК РРФСР від 19 грудня 1917 року мають юридичну силу лише ті релігійні шлюби, які були оформлені до цієї дати. У окремих областях і краях діє циркуляр НКВС РРФСР від 28 серпня 1926 року, яким у зв'язку з громадянською війною встановлено більш пізню дату визнання за цими шлюбами юридичної сили (см. Розгляд цивільних справ в суді. М., Юридична література, 1962 р., стор. 459 — 465).

У судовому порядку може встановлюватися також факт реєстрації шлюбу, що укладався на території, тимчасово окупованій фашистськими загарбниками. Такий факт підлягає встановленню в тому випадку, коли укладений шлюб не суперечить законодавсту про шлюб і сім'ю УРСР (Судова практика Верховного Суду СРСР, 1953 р. № 5, стор. 39 - 40).

Однак все ж-таки важливо знати і на сьогодні, за якими шлюбами, укладеними за релігійними обрядами, українське законодавство визнає юридичне значення. У ст. 21 СК України в частині 3 записано: «Релігійний обряд шлюбу не є підставою

для виникнення у жінки і чоловіка прав і обов'язків подружжя, крім випадків коли релігійний обряд шлюбу складався до створення або відновлення державних органів реєстрації актів цивільного стану>.

Незважаючи на це релігійний обряд шлюбу відбувається зараз в Україні в усіх її регіонів

Однак, як зазначено вище, релігійний обряд не має правового значення і не створює прав та обов'язків подружжя.

Для того щоб релігійний обряд шлюбу був визначений шлюбом і мав статус сім'ї повинні зареєструвати шлюб у державному органі — РАЦСу (орган реєстрації актів цивільного стану).

Будучи актом державного визнання шлюбу, реєстрація передбачає обов'язкове до держання умов його укладання, що забезпечує державний і суспільний інтерес. Будуючи доказом виникнення шлюбу реєстрація досягає цілі охорони особистих і майнових прав подружжя і дітей, народжених в шлюбі.

Доказом знаходження в шлюбі є свідоцтво про реєстрацію шлюбу під час виникнення спору про аліменти, розділ майна, право на пенсію, спадкові і інші права.

Таким чином, відповідно до статті 21 СК:

1. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

2. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

3. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов'язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення органів державної реєстрації актів цивільного стану.

На мою думку, редакція цієї статті дуже невдала з накопиченням тих понять, які самі собою не відповідають обставинам і протирічать самі собі. Так, друга частина цієї статті підтверджує те, що тільки шлюб, зареєстрований в РАЦСу, визнається державою дійсним і захищається законом (частина перша цієї статті), частина третя також є підтвердженням частини першої цієї статті і давно вже відійшла в минуле (1918 р.) відсутність в державі органів реєстрації актів цивільного стану.

Жоден із раніше діючих кодексів про шлюб не мав окремо поняття шлюбу, але вчені намагалися визначити таке поняття і воно було визначено більш стисло, доступно та вдало.

Це, на їх думку: «Шлюб є пожиттєвий союз чоловіка та жінки, який заснований на повній їх рівноправності, взаємності та добровільності, укладений з метою створення сім'ї, забезпечуючі задоволення найбільш глибокого особистого почуття кожного з подружжя, народження дітей і їх виховання, та породження взаємних прав та обов'язків подружжя при додержанні умов його укладення і реєстрації у державних органах реєстрації актів цивільного стану» (В.Ф. Маслов, З.А. Підопригора, О.А. Пушкін).