1. Той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед дітей.

2. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користування ним.

Право власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний Р03 суд.

При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов'язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і порядку, встановлених законом.

Отже, власник майна не тільки сам володіє, користується своїм майном, він ним може і розпоряджатися на свій розсуд, тобто надавати права і іншим особам користуватися нИм, надавати таке право своїм членам сім'ї: дружині, дітям, батькам та іншим, які проживають з ним єдиною сім'єю в одному помешканні. До майна, яким користуються члени сім'ї власника, можна віднести майно, яке знаходиться в розпорядженні сім'ї. Це предмети домашнього вжитку, знаряддя виробництва, продукти харчування, жилі приміщення і таке інше. Предметами індивідуального вжитку, які належать власнику, в більшості випадків користується сам власник, але і в цьому випадку з його дозволу можуть користуватися і інші члени сім'ї. Наприклад, костюм, який належить батькові, може з його дозволу носити син, біжутерією, косметикою тощо може користуватися дочка, сестра з дозволу матері, сестри.

При володінні, користуванні цим майном законодавець залишає власника враховувати при цьому інтереси дітей.

Яким же чином, законом і хто повинен захистити дітей, якщо власник не врахує їх інтереси і які інтереси?

Укладач цього Кодексу, даючи відповідь на це запитання, вказала: «Уявімо ситуацію: чоловік (батько) дитини забажав продати свій будинок, у якому проживає його старенька мати, дружина, двоє малолітніх дітей.

Оскільки саме він є власником будинку, то має право розпоряджатися своєю річчю. Тому, здавалось би, навіщо у когось питати згоди чи дозволу, адже, розпоряджаючись своїм майном, він здійснює своє право власності.

Проте критерієм правомірності такого здійснення має бути лише закон. Моральність дій власника при здійсненні свого права власності вперше була закріплена у Законі України «Про власність». Це означає, що власник не має права діяти лише виключно у своїх інтересах.

Межею «особистого егоїзму» власника є інтереси його сім'ї.

Чи зобов'язаний нотаріус при посвідченні такого договору звертати увагу на ці додаткові обставини?

На мою думку, так. Хоча і немає щодо нотаріусів чіткої законодавчої постанови, як діяти за таких умов.

Нотаріус, який себе поважає, мав би викликати на бесіду членів сім'ї власника, з'ясувати про їхнє місце проживання у разі продажу будинку.

«Принцип верховенства права, сформульований у статті 8 Конституції, стосується не лише діяльності судів, а й інших органів, у тому числі і нотаріусів.

Тому нотаріус повинен би відмовити у посвідченні, наприклад договору купівлі- продажу будинку, якщо це суперечить інтересам членів його сім'ї, зокрема тих, хто є неповнолітніми і непрацездатними» (Юридичний радник № 2(4) квітень 2005 р., 3. Ромовська).

Як бачимо з цієї відповіді, закону, який би прямо заборонив продати, подарувати будинок, квартиру, немає, — одні емоції і моральність.

Автор відповіді на хвилинку «забула», що стаття №41 тієї ж Конституції України зазначила: «Право приватної власності є непорушним», а стаття 316 ЦК України розширила ці права: «Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб». «Держава

не втручається у здійснення власником права власності» (частина 6 статті 319

Таким чином, як би себе не поважав нотаріус, а права і закону у нього немає відмови в реєстрації договору купівлі-продажу, дарування будинку, квартири, щ належать власнику.

Мораль — не закон, за яким можливо відмовити в реєстрації договору відчуження з яким би погодився суд.

Дійсно, відповідно до статті 156 Житлового кодексу України, який нині діє «Члени сім'ї власника житлового будинку, які проживають разом з ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, ЯКЩО При вселенні не було іншої угоди Про порядок користування цим приміщенням».

Аналогічними правами і обов'язками володіють члени сім'ї власника квартири (стаття 64 СК).

Члени сім'ї власника будинку, квартири володіють тільки правом користування житловим приміщенням, їх право похідно від власника.

Право членів сім'ї власника житла на користування цим житлом закріплено статтею 405 ЦК України (сервітут).

Сервітут (от лат. зетіиз — рабство, підлеглий) — обмеження користування чужою річчю, а у римському праві визначається як хабітаціо — право проживання.

Зміст же сервітуту визначає стаття 403 ЦК України, тобто він повинен бути як будь-який договір, укладений в письмовій формі з визначенням строку і інших умов, щоб у разі заміни власника будинку, квартири сервітут зберігав чинність. Інакше він може бути встановлений судом відносно до власника, членом сім'ї якого був позивач, але не відносно іншої особи, яка придбала будинок, квартиру.

Новий власник, якщо відсутній письмовий договір про сервітут, має право в порядку статей 319, 391 ЦК України виселити колишніх членів сім'ї власника, який продав будинок, квартиру, як усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своєю власністю. Захистити дітей від свавілля власника (батька, матері, інших членів сім'ї) можливо лише частково.

Так, відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» від 2 червня 2005 р., який набув чинності з 1 січня 2006 року, для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Відмова органів опіки і піклування на відчуження нерухомого майна може бути оскаржена і, навпаки, дача згоди на це також оскаржу- ється. Ось чому я мав на увазі «частково».

Автор коментованого Кодексу, в зв'язку з відсутністю конкретного закону — закону прямої дії на захист дітей і інших членів сім'ї покладає надію на біблейську заповідь» яка устрашить власника від продажу житла і захистить колишніх членів сім'ї, дытей від його свавілля, що дуже проблематично.

Підтвердженням цього, як приклад пропонується ухвала Верховного Суду Украънивід 18.09.2008 року у справі за позовом К.О.С. до К.В.В. про усунення перешкоду користуванні жилим будинком (справа № 6-10723св008).

У серпні 2005 року К.О.С. звернулася до К.В.В. про усунення перешкод у ванні жилим будинком N° 157 на вулиці Грушевського в с. Ясіня Рахівського район Закарпатської області.

Зазначала, що в будинку, який належав на праві власності її чоловіку, вона щ живала з 1986 року як член сім'ї до дня його смерті — 3 квітня 2005 року. Після смерті чоловіка відповідач, до якого перейшло право власності на будинок

за договором дарування від 3 серпня 1999 року, позбавив її можливості користуватися будинком.

Просила на підставі ст. 156 ЖК України зобов'язати К.В.В. не чинити перешкод у користуванні будинком.

рішенням Рахівського районного суду Закарпатської області від 1 грудня 2005 року позов К.О.С. задоволено.

Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2006 року рішення першої інстанції скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Івано-Франківської області від 27 березня 2008 року, який діяв як суд касаційної інстанції, відповідно до Закону України від 22 лютого 2007 року № 697-У «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України» щодо забезпечення касаційного розгляду цивільних справ», касаційну скаргу К.О.С. задоволено. Рішення апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2006 року скасовано та залишено в силі рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 1 грудня 2005 року.

У травні 2008 року К.В.В. звернувся до суду зі скаргою про перегляд у зв'язку в винятковими обставинами рішення Рахівського районного суду Закарпатської області від 1 грудня 2005 року та ухвали апеляційного суду Івано-Франківської області від 27 березня 2008 року з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм ст. 156 ЖК України та ст. 48 Закону України «Про власність».

На підтвердження неоднакового застосування зазначеної правової норми скаржник наводить ухвалу Верховного Суду України від 9 листопада 2005 року, в якій, на думку скаржника, по-іншому вирішено питання щодо права користування жилим будинком членів сім'ї власника будинку після припинення його права власності на цей будинок.

Розглядаючи скаргу, колегія суддів Судової палати у цивільних справах встановила, що в цьому випадку має місце неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права ст. 156 ЖК України щодо збереження права користування жилим будинком членами сім'ї (колишніми членами сім'ї) власника будинку після припинення його права власності на цей будинок та зміною власника будинку.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права, колегія суддів виходить із таких підстав.

У справі, що розглядається, встановлено, що жилий будинок належав на праві приватної власності К.В.М.

Позивачка деякий час перебувала з К.В.М. у фактичних шлюбних відносинах, а з 4 жовтня 1986 року — у зареєстрованому шлюбі.

4 червня 2005 року на вимогу власника будинку К.В.В. позивачка припинила користування цим будинком.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову К.О.С., суд першої інстанції, з яким погодився суд касаційної інстанції, скасувавши рішення апеляційного суду, виходив Із того, що відповідно до ст. 64, 109, 156 ЖК України члени сім'ї власника будинку користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, не втрачають цього права під час переходу права власності на будинок до іншої особи і можуть бути виселені лише з підстав, передбачених законом.

Апеляційний суд при скасуванні рішення суду першої інстанції та ухваленні нового рішення про відмову К.О.С. у позові на підставі ст. 48 Закону України «Про ®ласність» зазначив, що у зв'язку з відсутністю договірних відносин з власником будинку та припиненням права власності К.В.М, на будинок, позивачка втратила право користування цим будинком, оскільки її права похідні від прав колишнього власника

будинку, членом сім'ї якого вона була. Власник будинку відповідно до ст. 48 Закону України «Про власність» (чинного на час виникнення спірних правовідносин) може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, а тому за висновком апеляційного суду позов К.О.С. не підлягав задоволенню.

Зазначений висновок ґрунтується на матеріалах справи на вимогах закону. Так, на час виникнення спірних правовідносин діяли норми Конституції України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Цивільного кодексу України 2004 року, Житлового кодексу України та Закону України«Про властність» (останній втратив чинність з 20 червня 2007 року на підставі Закону України від 27 квітня 2007 року № 997-У «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України у зв'язку з ухваленням Цивільного кодексу України»).

Конституцією України (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про за- хист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону Україні від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип нерухомості права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися! розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна 1 будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб 1 (ст. 316, 317, 319, 312 ЦК України, ст. 48 Закону України «Про власність»).

Гарантуючи захист права власності, закон надає власнику право вимагати усунення і будь-яких порушень його прав, хоч би ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Способи захисту права власності передбачені нормами ст. 16, 186,391 І ЦК України.

Об'єктом власності особи може бути, зокрема, житло — житловий будинок, садиба, | квартира (ст. ст. 379, 382 ЦК України).

Права власника житлового будинку, квартири визначені ст. 383 ЦК України і та ст. 150 ЖК України, які передбачають право власника використовувати житло для власного проживання, проживання членів сім'ї, інших осіб і розпоряджатися своїм житлом на власний розсуд.

Обмеження чи втручання у право власника можливе лише з підстав, передбачених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 156 ЖК України з урахуванням положень ч. 1 ст. 405 ЦК України, члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням в обсязі, визначеному відповідно до угоди з власником.

Аналіз змісту вказаних правових норм свідчить про те, що право члена сім'ї власника будинку (квартири) користуватися цим житлом існує лише за наявності у власника права приватної власності на це майно.

Із зазначеного слід дійти висновку, що виникнення права членів сім'ї власника будинку (квартири) на користування цим будинком та обсяг цих прав залежить від виникнення у власника будинку права власності на цей будинок, а відтак - припинення права власності особи на будинок припиняє право членів сім'ї на користування будинком.

Таким чином, є правильним висновок апеляційного суду про те, що права членів сім'ї власника будинку на об'єкт власності є похідними від прав самого власника.

Передбачаючи право власника житлового будинку (квартири) на відчуження цих об'єктів, закон не передбачив при цьому перехід прав і обов'язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користуватися житлом (житлового сервітуту) членів сім'ї колишнього власника у випадку зміни власника будинку (квартири) (на відміну від договору найму (оренди) житла — ст. ст. 810, 814 ЦК України).

Частина ж 4 ст. 156 ЖК України передбачає збереження такого права користування житлом лише для членів сім'ї, які припинили сімейні відносини з власником будинку, за умови збереження права власності на будинок цього ж власника, тобто при незмінності власника майна.

Зазначені висновки не суперечать нормам ст. 47 Конституції України, ст. 9 ЖК України, ст. 311 ЦК України, враховуючи, що право на житло (користування ним, усунення перешкод у користуванні ним) підлягає захисту лише у випадку порушення прав особи.

Застосування судами норми ст. 64 ЖК України до правовідносин сторін є помилковим, оскільки правове положення членів сім'ї власника будинку визначене ст. 156 ЖК України й на них не поширена дія ст. 64 ЖК України, тому члени сім'ї власника будинку не можуть користуватися тими ж правами, які надаються членам сім'ї наймача.

Враховуючи, що позивачка не набула самостійного права на житло з підстав, передбачених законом (найм, оренда, вселення наймачем чи на підставі ордера тощо — ст. 810 ЦК України, ст. ст. 61, 64 ЖК України), висновок судів про поширення на неї норми ст. 64 ЖК України, про порушення її житлових прав та про наявність підстав для їх захисту є помилковим.

Саме з таких позицій виходив Верховний Суд України в ухвалі від 6 листопада 2002 року та від 4 жовтня 2006 року, визнавши, що з припиненням прав власності особи на жиле приміщення члени його сім'ї також втрачають право користуватися цим приміщенням і підлягають виселенню за позовом нового власника.

Скасовуючи законне й обґрунтоване рішення апеляційного суду Закарпатської області та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, апеляційний суд Івано- Франківської області неправильно застосував норми матеріального права й дійшов неправильного висновку про те, що в разі припинення сімейних відносин із власником будинку колишні члени його сім'ї не втрачають права користування займаним ними жилим приміщенням при зміні власника будинку.

Ураховуючи вищевикладене, керуючись ст. ст. 353, 355, 356 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України, Ухвалила:

Касаційну скаргу К.В.В. задовольнити.

Ухвалу апеляційного суду Івано-Франківської області від 27 березня 2008 року скасувати, залишити в силі рішення апеляційного суду Закарпатської області від 16 березня 2006 року.

Ухвала оскарженню не підлягає.