1. Батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те

повноваження. Батьки зобов'язані дбати про збереження та використання майна

дитини в її інтересах.

Якщо малолітня дитина може самостійно визначити свої потреби та інтереси, батьки здійснюють управління її майном, враховуючи такі потреби та інтереси.

2. Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав:

укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

видавати письмові зобов'язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини.

3. Батьки мають право дати згоду на вчинення неповнолітньою дитиною право* чинів, передбачених частиною другою цієї статті, лише з дозволу органу опіки та піклування.

4. Дозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомого майна дитини надається в разі гарантування збереження її права на житло.

5. При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна

вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочинну недійсним як укладеного без

його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового.

На вчинення одним із батьків правочинів щодо транспортних засобів та нерухомого майна малолітньої дитини повинна бути письмова нотаріально засвідчена згода

другого з батьків.

Якщо той з батьків, хто проживає окремо від дитини протягом не менш як шість місяців, не бере участі у вихованні та утриманні дитини або якщо місце його проживання невідоме, правочини, зазначені в абзаці другому цієї частини, можуть бути вчинені без його згоди.

6. Батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно, якщо інше не передбачено договором між ними. Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватися органом опіки та піклування або судом.

7. Після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього.

8. Неналежне виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них обов'язку відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду та повернути доходи, одержані від управління її майном.

Як уже зазначалося, у малолітніх дітей право власності на майно може виникнути в результаті купівлі речей за власні кошти, одержання спадщини, укладання договору дарування, у результаті приватизації тощо. Вони можуть бути також власниками речей, створених їх творчою або фізичною працею. Однак як власники малолітні діти не здатні здійснювати свої права з розпорядження цим майном самостійно, оскільки мають лише часткову цивільну дієздатність (стаття 31 ЦК). Тому майном, що належить малолітнім дітям, що передбачено частиною першою статті 177 СК, управляють їх батьки.

Батьки є законними представниками інтересів своїх малолітніх дітей і однією з функцій цього представництва є управління їх майном. У зв'язку з цим батьки самостійно вирішують всі питання, пов'язані з володінням, користуванням і, розпорядженням майном їхніх малолітніх дітей, вправі витребувати в інших осіб належні дітям речі, експлуатують його, використовують його корисні властивості.

Стаття 242 ЦК України передбачає, що батьки (усиновителі) є законними пред-ставниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.

Управління майном малолітніх дітей здійснюється батьками без спеціального повно-важення. Це означає, що для здійснення юридичних дій з управління майном батькам не потрібно мати рішення будь-якого органу, який надав би їм відповідні повноваження, наприклад, органу опіки та піклування.

Батькам достатньо для цього довести факт спорідненості і доказом цього є свідоцтво про народження дитини, де зазначені $ї батько та мати.

Частина перша статті 177 СК передбачає, що хоча батьки самостійно управляють майном малолітніх дітей, але думку дитини за його розпорядженням і управлінням батьки повинні вислухати, тобто дитина зовсім не усувається від управління своїм майном. Якщо рекомендації дитини слушні, відповідають її інтересам, то до цієї думки можна і прислухатися, у решті випадків батьки діють на свій розсуд.

У процесі управління майном малолітніх дітей батьки вчиняють різні правочини щодо майна дітей.

Професор І. Жилінкова ділить ці правочини на такі основні види:

1) правочини, які батьки мають право вчиняти вільно, тобто такі, для яких не існує спеціальних правил (продаж дитячих речей індивідуального користування, викорис-тання доходу від майна дітей на купівлю одягу, продуктів харчування, книг тощо);

2) правочини, які батьки мають право вчиняти з дозволу органів опіки та піклування:

— укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню і (або) державній реєстрації, у тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

— видавати письмові зобов'язання від імені дітей;

— відмовлятися від майнових прав дітей (частина друга статті 177 СК).

Це правило також передбачено частиною третьою статті 17 Закону України «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р. № 2401-ПІ, батьки або особи, які їх заміщають, не мають права без дозволу органів опіки та піклування укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання; 3) правочини, які батьки взагалі не мають права вчиняти з майном дитини:

— здійснювати дарування від імені дитини;

— зобов'язуватися від її імені порукою (частина друга статті 68, частина друга

статті 720 ЦК).

Питання укладення правочинів від імені та в інтересах малолітніх осіб регулюються на сьогодні Сімейним кодексом України, Цивільним кодексом України, Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України та постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», Правилами опіки та піклування.

У процесі управління майном дитини виникає питання щодо координації дій батьків. У частині другій статті 177 СК сформульована презумпція згоди батьків на правочин, який вчиняє один із них щодо майна, яке належить малолітній дитині. Це відповідає вимогам частини другої статті 65 СК про те, що при укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік мають право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її/його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Пункт 40 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України з цього приводу дає такі вказівки, що правочини щодо майна малолітньої дитини можуть бути вчинені одним із батьків, з яким постійно проживає дитина, за наявності згоди другого з батьків, підпис якого має бути письмово й нотаріально засвідчено.

Відповідно до абзацу третього частини п'ятої статті 177 СК правочини можуть бути вчинені без згоди другого з батьків, якщо:

— той з батьків, хто проживає окремо від дитини протягом не менш як шість місяців, не бере участі у вихованні та утриманні дитини;

— місце його проживання невідоме.

Інструкцією «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» ці підстави розширені і передбачено перелік випадків, коли правочин щодо майна дітей вчиняється тим з батьків, з ким дитина проживає, без згоди іншого:

— батько дитини, записаний зі слів матері;

— у разі смерті другого з батьків, що підтверджується свідоцтвом про смерть чи довідкою органу реєстрації цивільного стану;

— визнання другого з батьків безвісно відсутнім чи померлим за рішенням суду. Частина шоста статті 177 СК передбачає, що батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно, якщо інше не передбачено договором між ними. З цієї

норми Закону випливає, що існує два способи управління майном малолітніх дітей батьками: спільно за усною домовленістю, що частіше й буває, і на підставі письмового договору, укладеного в простій письмовій формі, що в подальшому заблокує

можливість оспорювання будь-якого правочину.

Статтею 177 СК передбачено можливість другого з батьків малолітньої дитини звернутися до органу опіки та піклування або добуду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі побутового. Звернення до органу опіки та піклування не є обов'язковою стадією розгляду спору батьків. Кожен з них має право одразу звернутися до суду за вирішенням спору, а також і після спору, розглянутого в органі опіки та піклування. Орган опіки та піклування не має права визнавати правочин недійсним, а тому відповідно до роз'яснень, які далі судам Верховним Судом України у своїй постанові «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» № 9 від 06.12.2009 р. в пункті 14, спір про визнання правочинів недійсними на підставі статей 221 — 223 ЦК може розглядатися тільки судом за заявою батьків (усиновлювачів), опікунів, піклувальників, а також баби і діда (частина друга статті 258 СК), а також будь-якої заінтересованої особи, а також самої неповнолітньої особи.

Позовна заява цих осіб розглядається судом у позовному порядку за правилами Цивільно-процесуального кодексу.

Управляти майном дитини, якій виповнилося чотирнадцять років, тобто коли вона за статтею 18 СК набула дієздатності, а за статтею 39 ЦПК — процесуальної дієздатності, батьки можуть тільки на підставі договору домовленості з нею. З цього часу неповнолітні діти від 14 до 18 років особисто здійснюють права та обов'язки щодо свого майна, а батьки лише надають згоду на здійснення ними цивільно-правових правочинів, у випадках, передбачених статтею 32 ЦК України.

Батьки також втрачають право управління майном у разі позбавлення батьківських прав щодо дитини, майном якої вони управляють, усиновлення дитини іншою особою, а також установлення опіки над самим батьком у випадках, передбачених законом, наприклад, при визнанні його недієздатним. Відібрання дитини без позбавлення батьківських прав на підставі статті 170 СК не позначається на правах батька, матері щодо управління майном дитини.

Частиною сьомою стати 177 СК передбачено, що після припинення управління майном батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього. Звичайно, повертається те майно, що збереглося в натурі, оскільки майно, що було споживане або витрачене для забезпечення потреб дитини, поверненню не підлягає. Усі ризики, пов'язані з майном, у тому числі ризик випадкового знищення, несе дитина як власник.

У цьому Законі застережено, що батьки зобов'язані повернути дитині, окрім майна, також доходи від нього. Це стосується випадків, коли такі доходи одержуються від майна дитини. Відповідно до частини другої статі 189 ЦК України продукція, плоди та доходи належать власникові, якщо інше не встановлено договором або законом.

У зв'язку з цим батьки зобов'язані повернути дитині, як власнику, плоди^ продукцію та доходи в належному стані.

У частині восьмій статті 177 СК передбачено: за неналежне виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини на батьків?може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду.

Ця норма Закону є важливою гарантією захисту прав дитини від зловживань з боку батьків, але ця норма має загальний, декларативний характер. Вона не визначила ні порядок, ні розмір відшкодування шкоди.