 |
Название: |
Міжнародно-правові документи у галузі прав жінок та гендерної рівності |
| Авторы: | ВОРОНІНА О. А. | |
| Тип материала: | учебное пособие | |
| Год издания: | 2011 | |
| Количество страниц: | 99 | |
| Формат файла: | doc |
Краткое описание:
Лекції з гендерного права
1. Введення
2. Розробка міжнародно-правових документів з прав жінок
3. ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ
4. Комплексний підхід до гендерної рівності (gender mainstreaming)
5. Примітки
Введення
У середині ХХ століття права людини стали пріоритетом у діяльності ряду міжнародних організацій - ООН, ЮНЕСКО, Європейської комісії з прав людини і багатьох інших. У грудні 1948 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну декларацію прав людини, в якій проголошується, що "всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах" і повинні мати всі права і свободи, проголошені в Декларації, "без будь-якої різниці в відношенні раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, майнового, станового або іншого становища "(1 і 2 статті Загальної Декларації прав людини).
До моменту, коли була написана Декларація, класична ліберальна концепція прав людини зазнала істотне розвиток. Сьогодні в теорії прав людини розрізняють:
Перше покоління прав людини, до якого відносяться традиційні ліберальні цінності - право на свободу думки, совісті і релігії, право на життя, свободу і безпеку особистості, на справедливість, рівність і повага людської гідності. Це так звані природні невід'ємні права і свободи людини, існування яких проголошено в філософських доктринах Жан-Жака Руссо, Джона Локка, в економіці Адама Сміта та інших мислителів; у французькій та американській конституціях, а сьогодні відображені в преамбулі Загальної декларації прав людини. Концепція природності (природність) прав людини виникла в специфічних соціокультурних умовах секуляризації суспільства, формування ринкових відносин, розвитку філософії індивідуалізму й автономізації особистості в економічній сфері. Фактично проголошення природних прав людини означало, що він має право на свободу від влади держави в приватне життя і зобов'язувало державу утримуватися від втручання в духовну і матеріальну сферу діяльності людини.
Проте з часом стало очевидним, що необмежена індивідуальна свобода і повна незалежність людини від держави і суспільства мають настільки ж несприятливі соціальні та особистісні наслідки, як і тотальне підпорядкування особистості державі. Почався пошук компромісу, який і привів до формування концепції основних прав людини, або прав другого покоління. Так називають соціальні, економічні та культурні права - на працю і вільний вибір роботи, на соціальне забезпечення, на освіту і т. д. Для реалізації цих прав, навпаки, необхідне втручання держави, тобто нормативне визначення прав і забезпечення гарантій їх дотримання.
Виникла на цій підставі концепція соціальної держави, або держави добробуту, постулює, що суспільство (за допомогою держави) має забезпечити всім своїм членам певний мінімум добробуту і стабільності в умовах швидкої індустріалізації та урбанізації. Засобом досягнення цих цілей виступає соціальна політика держави, завданнями якої спочатку вважалися обмеження масштабів бідності та особливо злиднів, а також забезпечення матеріальних джерел існування тим, хто ними не володіє, і перш за все - з незалежних від них причин. З точки зору сучасної теорії прав людини, надання членам суспільства гарантованого мінімуму благ - це не вимушений акт громадської благодійності, а невід'ємне громадянське право, нерідко закріплене законодавчим шляхом.
Під "Загальної Декларації прав людини" зазначалося, що "Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення на випадок безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини "(ст.25).
Пізніше соціальна політика (особливо в розвинених країнах) стала включати заходи з надання доступної медичної допомоги; забезпечення рівного доступу до освіти; скорочення розриву в доходах і усуненню тих джерел розриву, які засновані на дискримінації за ознакою на раси, етнічності, статі, віросповідання і т . п. Важлива особливість соціальної політики полягає в тому, що вона є засобом регулювання добробуту переважно суспільних груп на противагу ринковому регулюванню переважно добробуту індивідів (виділено мною - О. В.).
Зрозуміло, у житті конкретний зміст перерахованих прав, величина мінімального добробуту не є постійними в часі і однаковими для всіх країн. Вони залежать від особливостей країни, перш за все - від її політичної системи та економічного стану, від національної культури і сформованих стереотипів свідомості і споживання.
"Держава закріплює права людини не довільно; воно закріплює природні права людини, а також набір прав, який обумовлений рівнем економічного розвитку суспільства. Законодавець може закріпити тільки ті права, для здійснення яких сформувалися соціально-економічні та політичні передумови, що випливають з реальних суспільних відносин.
Права особистості - не "дар" законодавця, а соціальні можливості, що забезпечують людині визначений стандарт життя "(Загальна теорія прав людини, с. 34). Основні права людини - це ті його природні права, які закріплені в конституції країни (тобто законодавчо регламентовані) і забезпечені системою гарантій і механізмів захисту. У багатьох країнах соціальна політика не тільки коригує негативні соціальні наслідки економічного розвитку, а й намагається їх запобігати.
Соціальна політика держави загального добробуту зіграла значну роль у подоланні різноманітних соціальних проблем, хоча її успіхи в різних країнах досить різні. Проте з часом стало очевидним, що ця політика має і досить суттєві недоліки. Коштів на соціальні програми постійно не вистачало і разросшееся держава була нездатна вирішити багато проблем - наприклад, забезпечити рівність для раніше дискримінованих за ознакою статі, раси чи етнічної приналежності груп населення. Так виникло уявлення про третьому поколінні прав людини або про колективні права.
До них відносяться: право на свободу від дискримінації за статевою, расовою, етнічною, національною, або віковою ознакою; право на національне самовизначення, на здорове навколишнє середовище і деякі інші.
Поняття колективних прав означає, що індивіди, належать до деяким соціальним групам, не володіють тими ж можливостями для реалізації своїх прав, що і індивіди з більш просунутою групи. Такі соціальні групи (наприклад, люди з обмеженими фізичними можливостями) потребують додаткових механізмах для реалізації своїх прав людини або навіть в додаткових (спеціальних) права. Т. Шанін називає третій етап філософії прав людини реакцією на універсалізм існуючої до цього системи, який обмежує свободу індивідуального вибору і заважає бачити конкретні проблеми живої людини, реальні проблеми "меншин" (Шанін, 1997: 35). Міжнародне право відносить права жінок (women's human rights) також до колективних прав третього покоління. Створення додаткових засобів захисту прав людини жінок визнано міжнародним співтовариством необхідним тому, що факт належності жінок до "людства" виявився недостатнім для забезпечення рівності їхніх прав. Як вже зазначалося вище, європейське право, незважаючи на претензію на універсальність, формувалося як право виборче, орієнтоване тільки на чоловіків і виключає жінок (як, втім, і деякі інші категорії громадян).
Для реалізації жінками прав людини недостатнім виявляється створення законодавчих норм і механізмів їх дотримання - користування правами для жінок багато в чому залежить від зміни культурних норм і стереотипів.
Практично відразу після формування ООН в її структурі були створені спеціальні інститути, що займаються питаннями гендерної рівності та підвищенням ролі жінок.
Так, крім Управління Верховного комісара ООН з прав людини в 1949 р. виникла Комісія щодо становища жінок, що діє під егідою ЕКОСОР (Економічної і Соціальної Ради), і її адміністративний орган - Відділ по просуванню жінок. Комісія, до складу якої входять 45 представників держав-членів, готує рекомендації щодо забезпечення прав жінок у політичній, економічній, соціальній та освітній галузях.
Діапазон діяльності Комісії включає як розробку положень про права жінок, так і виявлення факторів, що перешкоджають здійсненню рівності. В основі гендерної дискримінації, як вважають члени Комісії, лежать передусім соціальні й культурні причини (ООН, 2000: 288). Починаючи з 1960 р. ООН рекомендує національним урядам організовувати аналогічні структури. Комісія щодо становища жінок ввела поняття національного політичного механізму по просуванню жінок.
Завданням таких механізмів є поширення і впровадження резолюцій Комісії з рівності і можливостям для жінок. Національні механізми мають різноманітні форми і напрямки роботи, адаптуючись до політичного контексту кожної країни. Комісія щодо становища жінок проводить щорічні Сесії, на яких заслуховуються Національні доповіді держав, що підписали Конвенцію.
Крім Комісії зі становища жінок існує Комітет з ліквідації дискримінації щодо жінок, який проводить моніторинг дотримання Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок.
У 1997 р. Генеральний секретар призначив Спеціального радника з гендерних проблем та поліпшення становища жінок, завданням якого є координація діяльності різних структур усередині ООН для більш повного врахування гендерних проблем.
Фонд ООН для розвитку в інтересах жінок (ЮНІФЕМ) є добровільним фондом, сприяючим дотримання політичних та економічних прав і можливостей жінок в країнах, що розвиваються.
Він також сприяє тому, щоб запити і інтереси жінок враховувалися при вирішенні всіх серйозних проблем на національному, регіональному та глобальному рівнях. ЮНІФЕМ звітує перед Консультативним комітетом, що складається з представників усіх регіонів, і перед Радою керуючих ПРООН (Програми Розвитку ООН).
На регіональному та національному рівнях ЮНІФЕМ представлений дванадцятьма регіональними консультантами, які працюють у трьох програмних областях - розвиток здібностей жінок в економічній області; розвиток здібностей до управління і керівництва; підтримка прав людини жінок (ООН, 2000: 55-56). ЮНІФЕМ надає безпосередню технічну та фінансову допомогу ініціативним програмам і проектам, поліпшуючим становище жінок, нерідко працюючи в безпосередньому контакті з посадовими особами органів юстиції, поліцейськими чиновниками та суддями.
Міжнародний навчальний і науково-дослідний інститут з поліпшення становища жінок заснований в 1976 р. для проведення політичних досліджень і розробки на міжнародному рівні навчальних програм. Основне завдання Інституту - вдосконалення концептуальних і методологічних підходів до питань гендерної рівності на рівні політичних рішень і освіти.
Його діяльність спрямована в основному на підвищення ролі жінок в економічний і політичного життя. Інститут має мережу власних центрів, співпрацює з міжнародними міжурядовими і неурядовими організаціями. Інститут є автономним установою в рамках ООН, управляється Радою опікунів з 11 членів і фінансується виключно за рахунок добровільних внесків держав-членів, міжурядових органів, різних організацій і приватних осіб.
Крім цих спеціалізованих структур ООН, питання поліпшення становища жінок, захисту їх прав та гендерної рівності включені в діяльність таких організацій ООН, як ЮНЕСКО, ЮНІСЕФ (Дитячий Фонд ООН), Всесвітня організація охорони здоров'я - ВООЗ, Міжнародна організація праці - МОП, Програма розвитку ООН - ПРООН.