1. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.2. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
3. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Коментар:
Визначення належністі доказів закріплене в ч. 1 статті, що коментується: «Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування». Право суду відібрати докази, що лише відносяться до справи, встановлене ч. З цієї ж статті. Значення ознаки належності полягає в тому, що вона дозволяє правильно визначити обсяг доказового матеріалу, відібрати лише ті докази, які дійсно потрібні для встановлення фактичних обставин справи, усунути з процесу все непотрібне і таке, що захаращує процес.
На важливість виконання судами вимоги закону про належність доказів вказано в п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.76 р. «Про судове рішення», де підкреслено, що обгрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні .
Питання належності доказів вирішуються судом у стадії відкриття прова-дження у справі. Пункти 5,6 ч. 2 ст. 119 ЦПК вимагають, щоб позивач виклав обставини, якими обґрунтовує свої вимоги, і вказав докази, підтверджуючі кожну обставину, наявність підстав для звільнення від доказування.
У стадії попереднього судового засідання суд з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин (п. 4 ч. 6 ст. 130 ЦПК); особа, що клопоче перед судом про витребування письмових або речових доказів (ст. 137 ЦПК), або заявляє про виклик свідка (ст. 136 ЦПК), зобов'язана вказати обставини, які можуть бути встановлені цими доказами. Розділ III глава 4 «Судовий розгляд» містить ряд норм, що гарантують правильне застосування правил про належність доказів (статті 168, 179 та ін.).
Однією з дій судді є визначення належності доказів, тобто кола юридичних фактів, від встановлення яких залежить вирішення справи по суті. Особи, що беруть участь в справі, повинні надати необхідні докази, що підтверджують ці факти.
Позивач повинен додати до позовної заяви її копію і копії всіх документів, що додаються до неї, відповідно до кількості відповідачів і третіх осіб (ст. 120 ЦПК). Відповідач передає суду докази, що обґрунтовують заперечення проти позову (ст. 128 ЦПК) і заявляє клопотання про витребування доказів (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 5.03.77 «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду» ).
Належність доказів може перевірятися і в попередньому судовому засіданні, в якому може вирішуватися питання про достатність доказів (ч. 1 ст. 130 ЦПК).
Питання про належність того або іншого доказу вирішується судом залежно від характеру справи. Суд приймає і досліджує як доказ тільки фактичні дані, що мають значення для справи. Згідно з ч. 1 ст. 57 ЦПК ними можуть бути будь-які фактичні дані, що свідчать про обгрунтованість вимог і заперечень сторін. Якщо суд зробить висновок, що фактичні дані не варті уваги для даного процесу, він не приймає до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Залежно від спірного правовідношення один і той же факт по одній цивільній справі може мати належність і, відповідно, вимагати доказування. В іншому, на перший погляд аналогічному спорі, даний факт не є належним. Наприклад, при вирішенні спору про стягнення аліментів з повно- літніх дітей на утримання батьків, які являються непрацездатними і потребують матеріальної допомоги, потрібне з'ясування матеріального становища сторін (ст. 205 СК) і, відповідно, дослідження доказів, які підтверджують ці факти.
При розв'язанні питань про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей з батьків (ст. 180 СК) факти матеріального становища одержувача значення не мають, але при визначенні розміру аліментів суд враховує ма-теріальне положення дитини (ст. 182 СК).
Згідно з статтями 1270, 1272 ЦК факти, що свідчать про пропуск терміну для прийняття спадщини з поважних причин, підлягають встановленню судом і, відповідно, по даній категорії справ будуть належними.
Згідно з ст. 1281 ЦК аналогічні факти, що свідчать про поважнісь пропуску шестимісячного терміну для пред'явлення вимог кредиторами спадкодавця до спадкоємців, не мають значення.
Певну складність в судовій практиці викликає правильне визначення кола належних доказів при вирішенні спорів, які випливають з правовідносин, врегульованих нормами матеріального права з відносно певною гіпотезою і диспозицією (виселення за неможливістю спільного проживання — ст. 116 ЖК).
Стаття 1193 ЦК містить такі узагальнювальні поняття, як «груба необе-режність потерпілого», «матеріальне становище фізичної особи, що заподіяла шкоду».
Диспозиція норм права в даних випадках не містить точного переліку належних фактів, тому вказані обставини повинні, у свою чергу, бути під-тверджені належними доказами.
У постановах Пленуму Верховного Суду України по деяких категоріях ци-вільних справ містяться детальні роз'яснення про коло доказів, наявність яких необхідна для правильного вирішення справи (п. 25 постанови Пленуму Вер-ховного Суду України від 27.03.1992 «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» ; п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1992 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» ; п. З постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.03.1972 «Про судову практику у справах про визнання громадянина обмеже-но дієздатним дієздатним чи недієздатним» ; п. 18 постанови Пленуму Верхов-ного Суду України від 04.10.1991 «Про практику застосування судами законо-давства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» .