1. Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, вста-новленого законом.
2. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Коментар:
Якщо дані отримані з порушенням порядку подання, дослідження і оцінки, вони не можуть використовуватися як докази. Тому, наприклад, не може використовуватися як доказ інформація, передана суду стороною, третьою особою, свідком по телефону. Не мають доказового значення, і не можуть бути покладені в обгрунтування судового рішення свідчення свідків, які не до-питувалися в судовому засіданні, а раніше дані ними свідчення не оголошу-валися.
Якщо докази отримані в порядку судового доручення (ст. 132 ЦПК), за-безпечення доказів (ст. 133 ЦПК), суд зобов'язаний їх оголосити в судовому засіданні, а особи, що беруть участь в справі, свідки, експерти, спеціалісти можуть дати свої пояснення, показання, висновки, консультації.
У Конституції України містяться певні норми, що гарантують отримання доказів з дотриманням законодавства України. Так, ст. 31 Конституції гаран-тується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої ко-респонденції. Ст. 32 Конституції забороняє втручання в особисте життя, не допускає збирання, зберігання, використання і поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди. Пункт 1 ч. З ст. 123 Конституції закріплює як один з основних принципів судочинства законність.
У п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 р. «Про судове рішення» вказано, що рішення може бути обгрунтоване лише тими доказами, які одержані у визначеному законом порядку і перевірені в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення .
Допустимість доказів означає, що суд обмежений нормами права у виборі засобів доказування, перерахованих в ч. 2 ст. 57 ЦПК.
У цивільному процесі присутні обмеження, пов'язані з тим, що деякі об-ставини, що мають значення для справи, можна отримувати за допомогою за-здалегідь запропонованих нормами права доказів (ч. 2 ст. 57 ЦПК).
У нормах цивільного процесуального права і господарського процесуального права поняття допустимості сформульовані ідентично: обставини, які згідно із законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 59 ЦПК; ст. 34 ГПК).
Допустимість судових доказів необхідно розглядати в широкому і вузькому значенні . Допустимість доказів в широкому сенсі означає, що будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, можуть бути отримані на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів (ч. 2 ст. 57 ЦПК).
Допустимість доказів у вузькому значенні конкретизується в нормах ма-теріального права. Так, в ст. 218 ЦК вказано, що недотримання вимог щодо письмової форми правочину спричиняє незаконність рішення суду, обгрун-тованого свідченнями свідків.
Деякі з авторів вважають, що допустимість доказів припускає лише до-тримання певних форм правочинів .
Інші вважають, що допустимість доказів характерна і при встановленні фактів, покладених в основу і інших правовідносин, оскільки по деяких категоріях цивільних справ суду доводиться встановлювати обставини за допомогою наведених в законі доказів, але без виключення інших доказів .
Наприклад, при розгляді справ, пов'язаних з вирішенням спору батьків про виховання дитини, необхідне отримання рішення органу опіки та піклування, постановлене на підставі вивчення умов життя батьків, їхнього ставлення до дитини, інших обставин, що мають істотне значення (ст. 158 СК). Ст. 205 ЦК передбачає декілька форм правочинів. У письмовій формі необхідно здійснювати :
1) правочини між юридичними особами;
2) правочини між фізичною та юридичною особою;
3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених ч. 1 ст. 206 ЦК;
4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
Залежно від наслідків порушення письмової форми правочини класифікується на дві групи:
1) правочини, для яких встановлена письмова форма, порушення якої спричиняє наслідки щодо неможливості рішення суду грунтуватися на свід-ченнях свідків (ч. З, 4 ст. 719 ГК; ст. 811 ГК; ч. 2 ст. 828 ГК; ст. 909 ГК; ч. 1 ст. 930 ГК; ч. 1 ст. 937 ГК; ст. 981 ГК; ч. 1 ст. 1031 ГК; ч. 1 ст. 1047 ГК; ст. 1055 ГК; ст. 1059 ГК; ст. 1107 ГК; ст. 1131 ГК).
2) правочини, здійснені у письмовій формі, вимагають нотаріального по-свідчення (ст. 557, 657 ЦК; ч. 2 ст. 719 ЦК; ч. 2 ст. 793 ЦК; ч. 2 ст. 799 ЦК; ч. 2 ст. 1031 ЦК; ст. 1247 ЦК). Недодержання вимоги закону про нотаріальне по-свідчення правочину спричиняє за собою не тільки заборону посилатися на докази, не відповідні формі правочину, але і нікчемність правочину.
Випадки нотаріального посвідчення правочинів передбачені не тільки цивільним законодавством, але і окремими законами.
Так, ст. 94 СК встановила обов'язковість нотаріального посвідчення шлюбного договіру.
Окремі правочини вимагають не тільки відповідної форми, але і державної реєстрації у випадках, передбачених законом. З державною реєстрацією правочинів зв'язується настання відповідних правових наслідків. Згідно з ч. 1 ст. 210 ЦК такий правочин може вважатися вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Відповідно до ст. 182 ЦК право власності і інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Ст. 577 ЦК встановлює державну реєстрацію для нота-ріально посвідченого договору застави нерухомого майна на підставі заяви заставодержателя або заставника з внесенням запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.
Нотаріальному посвідченню і державній реєстрації підлягають договори купівлі-продажу земельних ділянок, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК), договір довічного утримання, по якому передається придбане у власність нерухоме майно (ст. 745 ЦК).
Згідно з ст. 9 Закону України від 16.04.1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність» Міністерство економіки України здійснює реєстрацію окремих видів зовнішньоекономічних договорів1.
Недотримання вимоги про державну реєстрацію правочину спричиняє її нікчемність, оскільки державна реєстрація є єдиним доказом існування за-реєстрованого права.
Перелік правочинів, на здійснення яких обов'язково потрібно отримати дозвіл органу опіки та піклування, вказаний в ст. 71 ЦК. До них, зокрема, відносяться: а) правочини, направлені на відмову від майнових прав підопічного; б) видача письмових зобов'язань від імені підопічного; в) укладення договорів, які підлягають нотаріальному посвідченню і (або) державній реєстрації.
Правочини, здійснені без дозволу органу опіки та піклування, ЦК відносить до категорії нікчемних. При цьому такий правочин може бути визнано дійсним, якщо судом буде встановлено, що він відповідає інтересам особи, над якою встановлена опіка або піклування.
Детальне регулювання допустимості доказів дозволяє особам, що беруть участь в справі, завчасно вирішити, які докази суд не має права допустити, а значить, як це відіб'ється на їх правовій позиції.
Так, ч. 1 ст. 218 ЦК, що забороняє посилатися на свідчення свідків при не-додержанні письмової форми правочину, робить ясним положення про те, чи достатньо у сторони доказів для відстоювання своєї правової позиції в суді. У разі недодержання вимог про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним (ст. 219 ЦК). У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (ст. 220 ЦК).
Недотримання вимог про державну реєстрацію правочину тягне його нік-чемність, оскільки державна реєстрація є єдиним доказом існування зареє-строваного права (ст. 210 ЦК). Врегульованість цих питань запобігає заяві до суду таких вимог, по яких неможливо зібрати необхідний обсяг допустимих доказів.
Законодавство регулює правовий статус електронного документа і його копії.
У ст. 8 Закону України від 22.05.2003 р. «Про електронні документи та електронний документообіг» вказано, що юридична сила електронного доку-мента не може бути заперечувана лише тому, що він має електронну форму.
Допустимість електронного документа як доказу не може заперечуватися на підставі того, що він має електронну форму.
Електронний документ не може бути застосовано як оригінал:
1) свідоцтва про право на спадщину;
2) документа, який відповідно до законодавства може бути створений лише в одному оригінальному примірнику, крім випадків існування централізованого сховища оригіналів електронних документів;
3) в інших випадках, передбачених законом1.