ГЛАВА 7

ПРАВО ОСОБИСТОЇ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ ДРУЖИНИ

ТА ЧОЛОВІКА

А. МАЙНО, ЩО Є ОСОБИСТОЮ ПРИВАТНОЮ ВЛАСНІСТЮ

ДРУЖИНИ, ЧОЛОВІКА (СТАТТЯ 57 СК)

Майнові відношення також мають важливе значення в сім'ї і характеризуй рисами, обумовленими особистими відносинами подружжя. В число перших входять відносини подружжя з приводу майна, яке належить їм на праві приватної власност' а також з приводу взаємного утримання. Регулювання майнових відносин, як і особистих, підпорядковано задачам зміцнення сім'ї.

Статтею 57 СК України визначено, яке майно є особистою приватною власністю дружини, чоловіка.

1. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

1) майно, набуте нею, ним до шлюбу;

2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;

3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто,

2. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.

3. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.

Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.

4. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди.

5. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, були особистою приватною власністю кожного з них.

6. Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним при пиненням шлюбних відносин.

7. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, с його особистою приватною власністю.

Регламентація майнових відносин подружжя з приводу належності їм майна йде

за двома напрямками: в законодавстві визнається правовий режим майна, яке набуло

до реєстрації шлюбу подружжям, і майна, яке набуте ними під час шлюбу. При цьому цілком ймовірно, що регулювання майнових відносин законодавством дано стосовно до подружніх відносин, які складаються на підставі зареєстрованого шлюбу.

Виняток з цього становить майно, яке нажите чоловіком і жінкою, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі (стаття 74 СК).

При цьому слід мати на увазі, якщо згідно з раніше чинним законодавством, як Конституцією, так і Цивільним кодексом України склад і кількість майна, яке повинно знаходитися в приватній власності фізичної особи, лімітувалось, то за нині чинним законодавством — Конституцією України (стаття 41), Цивільним кодексом України (стаття 325), склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичної особи, не є обмеженим.

Цивільним кодексом України дано поняття спільної власності (стаття 355), а також закріплено існування двох видів спільної приватної власності; право спільної часткової власності (стаття 356); право спільної сумісної власності (стаття 368).

Майно, що є у власності двох або більш осіб, належить їм на праві спільної власності (спільне приватне майно).

Для спільної власності характерна множинність суб'єктів (їх може бути два, три і більше), які іменуються учасниками спільної власності, або співвласниками.

Спільна власність вважається частковою, коли кожному учаснику належить частка управі власності на спільне майно. Під часткою співвласника у спільній власності розуміється арифметично визначена (1/2, 48/100, 25 % тощо) частка у суб'єктивному праві власності на спільне майно.

Спільна сумісна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.

Майно, набуте подружжям під час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлене законом (частина 3 статті 368 ЦК).

Об'єктом спільної сумісної власності подружжя можуть бути: квартири, садиби, житлові і садові будинки; промислові споруди; земельні ділянки та насадження на них; продуктивна і робоча худоба; засоби виробництва; різні транспортні засоби (як для особистого користування, так і для обробки землі, перевезення вантажів); грошові кошти; акції та інші цінні папери, вклади до кредитних установ; паєнагромадження в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; страхова сума, страхове відшкодування за певних умов і сплачені за рахунок спільних коштів подружжя страхові платежі, які були повернені при достроковому розірванні договору страхування або які міг би одержати один з подружжя в разі дострокового розірвання такого договору на час фактичного припинення шлюбу; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами (п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування законодавства при розгляді справ, про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», п. З постанови Пленуму Верховного Суду України № 20 від 22 грудня 1995 р. «Про судову практику У справах за позовами про захист приватної власності»).

Деякі об'єкти можуть стати спільною сумісною власністю подружжя за певних умов.

Так, заробітна плата, пенсія, стипендія, премії, нагороди, інше майно, одержані одним із подружжя лише після внесення їх до сімейного бюджету або внесені на його особистий рахунок у банківську (кредитну) установу, стануть об'єктом спільної сумісної власності подружжя.

Особистою власністю дружини і чоловіка є речі, набуті ними роздільно до шлюбу,

причому з будь-яких правових підстав, а також речі, які набуті до шлюбу, але були збільшені в цінності в період шлюбу (наприклад, будинок належав дружині до шлюбу, в період шлюбу до нього прибудували ще якусь частину, в разі спору будинок визнається особистою власністю дружини, а прибудова - спільна сумісна власність подружжя).

Не може бути віднесено до об'єктів спільної сумісної власності подружжя право вимоги, яке подружжя має до контрагента за договором, оскільки таке право існує структурі зобов'язальних, а не речових правовідносин, хоча це питання спірНе і судовою практикою не визнається, про що надано роз'яснення Верховним Суд0м України в п. 23 своєї постанови від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя». Наприклад, подружжя розриває шлюб і розділяє майно, в число якого дружина включає і борг, який не був повернутий контрагентом і який розписку про його повернення він видав чоловікові, який і має право вимоги після розірвання шлюбу. В цьому випадку чоловік повинен повернути дружині половину боргу, а сам має право його одержати у контрагента. В цьому разі цей борг для дружини є річчю, яку повинен чоловік їй компенсувати як спільне майно. До розірвання шлюбу і під час його цей борг для подружжя був відносно контрагента зобов'язальним, оскільки щодо нього не виник спір.

Само по собі одруження не створює для будь-кого із подружжя права на майно, придбане хоч і під час перебування в шлюбі, але не внаслідок праці подружжя, іншим шляхом, а шляхом одержання за договором дарування або в порядку спадкування. Однак, якщо річ подарована не одному з подружжя, а обом, то таке майно вже не буде вважатися роздільним, а належатиме їм на праві спільної сумісної власності.

Звичайно, найчастіше подружжя одержує цінні дарунки на весіллі, на день народження або на будь-який сімейний ювілей.

І досить складно довести, кому адресувався дарунок (майно, інша річ). Наприклад, батьки на весіллі дарують молодим телевізор, автомобіль (без письмового договору дарування) і кажуть, що ці предмети вони дарують молодим в сім'ю. Таке майно буде належати сім'ї і довести це можливо за допомогою свідків. На такому ж весіллі батьки нареченої дарують їй меблевий гарнітур разом з чеком і кажуть, що це доччин посаг. Очевидно, таке майно вважається роздільним.

Батьки нареченого на весіллі передають сину свідоцтво про право власності на будинок, оформлене на підставі договору дарування, посвідченого в нотаріальній конторі. Цей будинок завжди буде належати йому як особисте майно, оскільки цей правочин оформлений в письмовій формі на ім'я власника.

При вирішенні питань про те, спільною власністю подружжя чи роздільною власністю кожного з них є майно, подароване на весіллі, належить відповідно до статті 57 СК України виходити не з того, кого з подружжя були родичі чи друзі на весіллі, які дарували майно, а кому з подружжя чи їм обом майно дарувалось.

Не завжди також можливо довести приналежність одному із подружжя майна, яке подаровано на день народження, на ювілеї, як приз і таке інше. Якщо такий дарунок має дарчий напис, наказ, то питань, кому належить спірне майно, не виникає. В інших випадках доля такого майна залежить від доведеності, кому воно було конкретно подаровано.

До майна, що належить на праві особистої власності подружжя, слід також віднести речі (подарунки), що їх одержує особа від підприємства, установи, організації спортивних товариств у порядку заохочення на відзнаку заслуг за виробничу, наукову, спортивну, громадську діяльність. Часто-густо в порядку такого заохочення особі

вручається телевізор, автомашина, відеокамера і т. ін. Звичайно, ці предмети повинні належати до роздільного майна.

До роздільного майна, набутого в період шлюбу, належать речі (майно), одержані в порядку спадкування за законом і заповітом. Як дружина, так і чоловік мають батьків, родичів, після смерті яких вони оформляють на себе спадкове майно в нотаріальній конторі і одержують, як доказ, свідоцтво в порядку спадкування на своє ім'я. До спадкового майна відносяться речі звичайної домашньої обстановки та вжитку, на які не завжди нотаріус видає свідоцтво, хоча воно переходить спадкоємцю. Одержання таких речей в порядку спадкування як особистого майна одного із подружжя при виникненні спору довести дуже складно.

Особистою власністю дружини, чоловіка є речі (майно), придбані нею (ним) за кошти, які належали їй (йому) особисто. Законодавець має на увазі кошти, які були набуті до шлюбу, або одержані під час шлюбу за реалізоване майно, яке належало подружжю до шлюбу, одержані за договором дарування, одержані в порядку спадкування.

При виділі майна, яке належало подружжю на праві приватної особистої власності до шлюбу або придбане особисто кожним із них під час шлюбу за договором дарування, купівлі-продажу, в порядку спадкування або за кошти, які належали до шлюбу чи одержані в порядку спадкування, за договором дарування, із складу спільного сумісного майна подружжя великих труднощів не виникає, хоча іноді за деякими епізодами і доводиться збирати необхідні докази.

Так, визначити правове джерело виникнення права приватної особистої власності на таке майно подружжя можливо за текстом заповіту, за свідоцтвом про право власності на спадкове майно, договору дарування, купівлі, в яких зазначено час придбання його, час внесення грошей у фінансову установу і т. ін.

Кошти, одержані від реалізації спадкового майна, дома, квартири, які належали одному із подружжя до шлюбу одним із подружжя, є особистою приватною власністю цього подружжя, навіть якщо б вони були внесені в фінансову установу під час шлюбу.

У тому випадку, якщо таких доказів не буде, особа повинна буде довести своє право на майно іншими доказами, допустимими законом, що не завжди удається.

До розподільного майна кожного із подружжя належать і речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), за винятком коштовностей і інших предметів розкоші, які хоча і набуті за час шлюбу за рахунок спільних коштів, але визнаються особистим приватним майном того з подружжя, який ним користується. Таке майно стає об'єктом права приватної особистої власності кожного з подружжя після погодження цього питання між ними або, якщо подружжя не прийде до злагоди, — за рішенням суду. В законі для визначення правової долі такого майна указаний лише один критерій — приналежність його до майна індивідуального користування. Однак ця ознака не повинна трактуватися широко, наприклад, як обслуговування таким майном інтересів подружжя, його потреб.

Якщо ж коштовності (дорогоцінні камені і вироби з них, дорогоцінні метали і вироби з них, рідкий посуд, картини, антикваріат) були придбані не для індивідуального користування дружини чи чоловіка, а для накопичення капіталу, вони мають вважатися спільною сумісною власністю подружжя.

Якщо між подружжям виникає спір з приводу належності цього майна одному із них, а не сім'ї, то дуже важко буде довести це, наприклад, позивачці. Десять каблучок різного розміру, звичайно, не можуть бути предметом індивідуального користування, золотий злиток також не може бути індивідуальним майном. У кожному конкретному випадку з урахуванням всіх обставин і наданих доказів суд повинен установити істину. Звичайно, весільна каблучка завжди буде індивідуальною річчю.

Під майном слід розуміти не тільки майно (речі) у власному розумінні цього слова, а й заробітну плату, інші грошові виплати (пенсії, допомоги, премії, авторські гонорар за творчу діяльність та інші), які можуть надходити в розпорядження одного або обох з подружжя.

Разом з тим важливо підкреслити, що ці грошові виплати не завжди можуть бути спільним сумісним майном подружжя, хоча вони нажиті в період шлюбу за рахунок їх трудових доходів, а тільки ті, які призначаються слугувати спільним потребам сім'? включені ДО сімейного бюджету, але якщо вони не поступили В сім'ю, залишилися в кишені того подружжя, що їх одержав, то вони будуть його особистою приватною власністю.

Якщо на ці грошові виплати їх власник придбав речі (майно) і вони не передані в сім'ю і не є предметом спільного користування, то такі речі (майно) є особистою власністю того з подружжя, хто їх придбав.

Наприклад, чоловік за кошти, які не передавав в сім'ю тривалий час, придбав на своє ім'я автомобіль, але ним користувалася вся сім'я, у тому числі і дружина яка керувала ним за довіреністю, тобто автомобіль переданий в спільне користування сім'ї, ця річ буде спільним сумісним майном подружжя. Цей же чоловік на заощаджені гроші придбав для свого користування станок і ним сам користується — ця річ належить йому на праві особистої приватної власності.

Відповідно до правових позицій Верховного Суду України грошова або речова премія, котрою нагороджений один із подружжя за особисті заслуги (державна премія ім. Шевченка, інша державна премія за спортивні досягнення тощо), є його власністю.

Верховний Суд виходив із наступного. Якщо премії, нагороди, призи, присуджені одному із подружжя за особисті заслуги і безпосередньо не обумовлені трудовим договором, не є його заробітною платою, то в такому разі ці матеріальні блага можливо визнати роздільною власністю цього подружжя, хоча вони і були одержані ним під час шлюбу.

Але такий висновок вищого суду не завжди можливо застосувати при розгляді спорів подружжя про поділ цих матеріальних благ як догму.

Зважаючи на конкретні обставини, участь другого з подружжя своєю повсякденною турботою про добробут чоловіка, його дітей, взяттям на себе всієї домашньої роботи, вивільнивши його від цих робіт, вона створила всі умови для творчої праці, тренувань, занять науковими працями, що дало йому можливість, наприклад, створити літературний твір, за що одержав державну премію імені Т. Г. Шевченка, зайняти в спортивних змаганнях призове місце і одержати цінний приз і т. ін.

У цьому випадку було б несправедливо полишати друге з подружжя долі у цьому майні як компенсації за сприяння у досягненні відповідного результату.

Що стосується страхових сум, одержаних внаслідок настання страхового випадку, то їх правовий режим залежить від того, хто і що було застраховано.

Так, якщо страхове відшкодування видається у зв'язку з пошкодженою річчю, яка належала конкретній особі, — одному з подружжя, воно належить цій особі; якщо було застраховане спільне майно, наприклад будинок, автомашина, то воно належить обом з подружжя, оскільки цю річ вони повинні відремонтувати на спільні кошти, якщо було застраховане особисте життя, то страхові суми належать тому, на кого оформлене страхове свідоцтво. При цьому немає значення, з чиїх коштів уносились страхові внески.

Само собою зрозуміло, що відшкодування моральної шкоди конкретній особі шляхом передачі грошей або іншого майна, гроші і інше майно належить їй, оскільки моральне відшкодування носить особистий характер.

Грошові суми, одержані одним із подружжя як компенсація у зв'язку з заподіянням шкоди його здоров'ю на виробництві, в результаті злочинних дій, як і заробітна плата, можуть належати одному з подружжя, якщо ці гроші не були внесені в бюджет сім'ї; двом з подружжя, якщо вони передані в бюджет сім'ї.

Шлюб, як правило, передбачає спільне проживання в одному помешканні, ведення єдиного господарства, наявність єдиного бюджету і придбання майна для потреб сім'ї. Однак це не свідчить, що зазначене правило не поширюється на ті випадки, коли по-дружжя через певні причини проживають окремо. Наприклад, чоловік уклав договір про роботу за кордоном, виїхав у довгострокове відрядження і там проживав тривалий час, а дружина з дітьми проживала в Україні. У цьому разі, хоч подружжя разом не проживало, шлюбне життя не припиняється, тому така роздільність проживання не позначається на їх майнові права. Все майно, що придбано при роздільному проживанні чоловіком або жінкою, є їх спільною сумісною приватною власністю.

По-іншому вирішується питання щодо майна, яке придбано в період, коли шлюб, хоч і не розірвано в установленому законом порядку, але фактично сумісне життя припинилось і подружжя проживає окремо.

Раніше діючий Кодекс про шлюб та сім'ю України конкретно указав, що майно, придбане подружжям при такому проживанні, спільним сумісним не може бути.

Нині діючий СК цю ситуацію ускладнив і зазначив, що в разі виникнення спору про таке майно кожен із подружжя повинен довести, що певне майно було придбане ними уже в період окремого проживання, тобто треба довести, що майно, придбане в період окремого проживання, а не за час, з якого подружжя проживає окремо.

Таким шляхом йде і судова практика і, як приклад, нижче наводиться ухвала судді Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 червня 2008 року (витяг).

У липні 2006 р. Д.Е.М. звернулася до суду з позовом до Д.О.В. про поділ спільного майна, посилаючись на те, що за час перебування з відповідачем у шлюбі з січня 1989 р. по серпень 2005 р. ними придбано дві квартири, автомобіль «Опель-Вектра», гараж у кооперативі «Сигнал», а також на ім'я Д.О.В. відкрито рахунок у банку, й після розірвання шлюбу вони не можуть поділити спільне майно.

Д.Е.М. під час розгляду справи уточнила позов і просила визнати за нею право власності на 1/2 частину квартири в м. Маріуполі, 1/2 частину гаража, стягнути з відповідача 1/2 частину отриманих за проданий ним автомобіль «Опель-Вектра» коштів та 1/2 частину грошових коштів на його банківському рахунку.

Д.О.О. пред'явила позов до Д.О.В., Д.Е.М. про поділ майна та просила визнати за нею право власності на 1/2 частину зазначеної квартири в м. Маріуполі, посилаючись на те, що вони з Д.О.В. з лютого 2005 р. проживали однією сім'єю й придбали Цю квартиру за спільні кошти в травні 2005 р.

Жовтневий районний суд м. Маріуполя рішенням від 26 вересня 2007 р. позов Д.Е.М. задовольнив, у задоволенні позову Д.О.О. відмовив.

Апеляційний суд Донецької області рішенням від 26 грудня 2007 р. рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову Д.Е.М. скасував та ухвалив у цій частині нове рішення про задоволення позову частково, постановив визнати за нею та Д-О.В. право власності за кожним на 1/2 частину гаража, виділити гараж Д.Е.М.

стягнути з неї на користь Д.О.В. 17 тис. 675 грн. компенсації вартості його частки гаража, в задоволенні решти позовних вимог Д.Е.М. відмовив, в іншій частині рішення СУДу першої інстанції залишив без змін.

У касаційній скарзі Д.Е.М. просила скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на порушення апеляційну судом норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи, скарги та перевіривши матеріальні справи, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову Д.Е.М та задовольняючи її позовні вимоги частково, апеляційний суд керувався положенням ч. З ст. 61 ЦПК та виходив із того, що рішенням суду від 12 серпня 2005 р. в справі за позовом Д.Е.М до Д.О.В. про розірвання шлюбу, позовною заявою Д.Е.М. та протоколом судового засідання встановлено, що вони припинили сімейні відносини більш ніж за 2 роки до розірвання шлюбу, тому такі обставини доказуванню не підлягають і спільнім майном подружжя є лише гараж.

Проте з цим висновком апеляційного суду погодитися не можна з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині і чоловікові на праві спільної сумісної власності, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

У ч. 6 ст. 57 СК визначено, що суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Згідно з зазначеними нормами при вирішенні питання про визнання майна подружжя їх спільною сумісною чи особистою приватною власністю з'ясуванню підлягають як підстави й час набуття такого майна, так і обставини, що свідчать про окреме проживання подружжя у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин до розірвання шлюбу.

Суд першої інстанції установив, що сторони перебували в шлюбі з 6 січня 1989 р. по 12 серпня 2005 р., у 1994 р. було придбано гараж у гаражному кооперативі, 27 травня 2004 р. — автомобіль «Опель-Вектра» у кредит, який погашено 11 квітня 2005 р.

13 травня 2005 р. Д.О.В. як покупець придбав спірну квартиру в м. Маріуполі, а на час розірвання шлюбу на рахунку Д.О.В. були кошти в сумі 12 тис. 600 доларів США.

Також встановлено, що 4 вересня 2006 р. Д.О.В. продав автомобіль «Опель- Вектра».

Задовольняючи позов Д.Е.М., суд першої інстанції виходив із того, що гараж, автомобіль, квартира та грошовий внесок на банківському рахунку Д.О.В. є спільною сумісною власністю Д.Е.М. та Д.О.В, оскільки це майно набуте ними як подружжям за час шлюбу. Крім того, сукупність установлених у справі обставин свідчить про те, що на час придбання такого майна вони фактично не припинили шлюбних відносин, а Д.О.В. не надав доказів протилежного.

Під час встановлення зазначених фактів суд не порушив норм цивільного процесуального закону, правильно застосував норми матеріального права.

Апеляційний суд помилково скасував зазначене рішення, на порушення вимог статей 303, 316 ЦПК не дав достатніх мотивів, за якими він вважає висновки суду першої інстанції неправильними, безпідставно визнав такими, що не підлягають доказуванню, обставини щодо часу фактичного припинення шлюбних відносин Д.Е.М. та Д.О.В.» оскільки Жовтневий районний суд м. Маріуполя рішенням від 12 серпня про розірвання їх шлюбу таких обставин і часу припинення сторонами шлюбних відноси не встановив, а позовна заява Д.Е.М. про розірвання шлюбу та протокол судового засідання згідно зі ст. 61 ЦПК не є підставою звільнення від доказування.

За таких обставин рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у СИЛІ рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК.

Керуючись ст. 336 ЦПК, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України касаційну скаргу Д.Е.М. задовольнила: рішення Апеляційного суДУ Донецької області від 26 грудня 2007 р. скасувала і залишила в силі рішення Жовтневого районного суду м. Маріуполя від 26 вересня 2007 р.

Спільна сумісна власність подружжя може виникнути в результаті вкладення кожним із них у придбання майна на свої кошти, або за рахунок дошлюбного майна, або сумісного вкладення коштів. У такому випадку спільна сумісна приватна власність стає частковою.

Наприклад, чоловік до укладення шлюбу мав свою автомашину, в період шлюбу продав її і купив за ці гроші і частину спільних грошей подружжя нову автомашину. Ця автомашина стає спільною сумісною частковою власністю, де чоловік має частку від реалізованої автомашини і частку від спільних коштів подружжя, довнесених на придбання автомобіля. Частіше такі випадки трапляються з придбанням за договором купівлі-продажу жилих домів, квартир. Але і в даному випадку необхідно доводити, що саме кошти були вкладені подружжям особисто, і в якому розмірі, від цього залежить і частка в цьому майні.