1. Батьки зобов'язані передати у користування дитини майно, яке має забезпечити

її виховання та розвиток.

2. Права батьків та дітей на користування житлом, яке є власністю когось із них,

встановлюються законом.

Відповідно до частини першої статті 176 СК одразу виникає запитання: яким чином і у зв'язку з чим, з якою метою батьки, які придбали для дитини індивідуальні речі (одяг, книги, спортивний інвентар, ліжко, письмовий стіл тощо), ці-речі утримуватимуть у себе і не віддаватимуть дитині те, що придбано для неї? Хто і яким способом відповідно до цієї статті змусить батьків віддати дитині в користування придбані для неї речі? На ці запитання автор і укладач Сімейного кодексу 3. Ромовська у своєму коментарі відповіді не дає. Вона намагається шляхом заміни терміна «передати» на «надати» у користування майно дитині, оскільки в цьому випадку термін «передати» вимагав би від батьків офіційної передачі у користування різних речей (мабуть, малося на увазі за договором дарування, під розписку, за актом тощо), а «надати» право користування — отже, допустити дитину до користування шляхом не заперечення користування. Наприклад, дитина може, не питаючи дозволу спати в ліжку, яке було придбане для неї, працювати за письмовим столом, користуватися комп'ютером тощо.

А якщо батько в порядку покарання заборонить дитині користуватися комп'ютером? Хто скасує таке «покарання»? Законодавець констатував цей епізод, як норму статті, розраховану на батьків, «у яких основним методом спілкування між матір'ю, батьком та дитиною є метод заборони». Це відповідь на всі запитання.

Я, як автор, гадаю, що єдиний шлях дитини — це звернення до органу опіки та піклування зі скаргою на порушення її прав на одержання знань, на фізичний та духовний розвиток. Останні мають право впливати на батьків як шляхом попередження, так і шляхом притягнення до адміністративної відповідальності.

Частина друга статті 176 СК розрахована на визначення права дитини на користування житлом, яке є у власності батьків та дітей. При цьому законодавець відсилає до існуючого закону, який повинен регулювати це право.

Право користування житлом дитиною, яка не є співвласником приміщення, вста-новлюється наступними правовими нормами.

Так, відповідно до частини другої та частини третьої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти — члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Наступне правило викладене у статті 156 ЖК України, а саме: члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. За згодою власника будинку (квартири) члени його сім'ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім’ї. На вселення до батьків їхніх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно.

У тому випадку, якщо дитина, яка має право користуватися житлом, стає співвласником такого житла, наприклад, у результаті приватизації, одержання частки житла, будинку за договором дарування, її право користування цим житлом ґрунтуватиметься на праві власності, та ці відносини регулюються нормами про право спільної сумісної власності або нормами спільної часткової власності, а саме; відповідно до статті 369 ЦК України, співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і ко-ристуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

З 1 січня 2006 року набув чинності Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» від 02.06.2005 р. № 2623-ІУ, частиною 4 статті 12 якого встановлено додаткові вимоги до процедури укладання, у тому числі нотаріального посвідчення, правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Такою додатковою мірою є в подібних випадках наявність попередньої згоди органів опіки та піклування. Припис частини четвертої статті 20 Закону № 2623-ІУ стосується не тільки того житла, на яке діти мають право власності, а й того житла, щодо якого в дітей є право користування.

Наприклад, у результаті приватизації державного житла дитина отримала частку житлової площі і стала її співвласником з батьками. Батьки з метою розширення і покращення житлових умов вирішили квартиру продати і купити жилий будинок, у зв'язку з цим звернулися до органу опіки та піклування і одержали дозвіл, про що було зазначено в рішенні. Квартира була продана і батьки купили будинок, але дитина не була включена в договір купівлі-продажу як покупець, тобто батьки лишили дитину права власності, а отже, і на рівне право користуватися і розпоряджатися власністю. За позовом органу опіки та піклування такий договір був визнаний недійсним. Діти можуть відчужувати жилий будинок (квартиру), що належить їм на праві приватної власності, всупереч волі батьків. У цьому випадку дитина діє, як власник, який має право володіння, користування та розпорядження своїм майном і користується ним на свій розсуд (статті 317, 319 ЦК). Згоди батьків на це не вимагається. Дитина, наприклад, жилий будинок продала сторонній особі, яка відповідно до статті 391 ЦК у порядку захисту права власності, може виселити батьків. Судова практика знає багато прикладів такого свавілля з боку як батьків щодо дітей, так і дітей щодо своїх батьків.