Зародження трудового права належить до кінця XVIII - початку XIX століть, коли в Європі, в тому числі і в Російській імперії, з'являються перші нормативні акти, спрямовані на регулювання праці. Такими актами були Закон Російської імперії 1785, за яким обмежувалася тривалість робочого часу ремісників; парламентські акти Англії 1802 і 1819 років, що забороняли праця дітей віком до 9 років, нічну роботу в бавовняної промисловості підлітків до 16 років і що обмежили їх робочий час 12 годинами на добу. У середині і особливо в кінці XIX століття в Росії були прийняті найважливіші акти: Закон 1845, в якому заборонялася нічна робота малолітніх віком до 12 років на фабриках; закони 1882 і 1885 років про працю малолітніх і жінок на текстильних підприємствах, а також Закон 1886 про діяльність фабричної інспекції праці. Серед безлічі нормативних актів у сфері праці до 1917 року особливо слід виділити Статут про промислове працю, який був створений Державної канцелярією в результаті об'єднання Статуту про промисловість фабрично-заводської та Статуту гірського. Цей акт можна вважати першим кодифікованим актом про працю в Россіі.1
Але становлення і розвиток трудового законодавства (що носив назву і фабрично-заводського, і робочого законодавства) відбувалося не автоматично, а в результаті соціальної боротьби, що носила характер протиріч між найманою працею і капіталом. Воно виникло і розвивалося як право охорони праці. Причому охорони в широкому сенсі, коли під нею розуміються не тільки заходи з обмеження впливу несприятливих і небезпечних джерел на здоров'я працівника, а й захист соціально-економічних прав та інтересів найманих працівників. Сюди включається обмеження робочого часу, підвищення оплати праці, охорона праці жінок і неповнолітніх і т. д. Правове регу-лювання у сфері праці набуває публічно-правовий характер задовго до революції 1917 року, і в ньому знаходять розумне поєднання як публічно-правові, так і приватно-правові засади.
У сучасних умовах ступінь втручання держави в економіку визначається соціальними цілями, які ставить перед собою держава. Але так чи інакше держава не може і не повинна залишатися осторонь від вирішення соціальних проблем, і одним із засобів здійснення соціальної політики є трудове законодавство. Баланс виробничих і соціальних інтересів повинен забезпечуватися в правовому регулюванні, причому баланс не зводиться до рівності сторін. У трудовому праві пріоритет у двосторонніх відносинах віддається більш слабкій стороні - працівникові, і в основі такої позиції - охорона прав та інтересів працівників. Цим держава здійснює охоронні функції і встановлює соціальні гарантії. Тому службова роль трудового права полягає в його соціальному назначеніі.1