У цивільному праві поняття договору є одним з основних. Ще римські юристи зазначали, що договори (сопігасіиз) є найбільш розповсюдженим джерелом виникнення цивільних зобов'язань і надавали їм особливого значення, а римське право мало цілісну й досконалу систему договірних конструкцій, у якому були визначені особливості укладення, зміни та припинення договірних зобов'язань.
Нині договір, поряд із правовими нормами, являє собою один з основних засобів регулювання суспільних відносин. Розвиток ринкової економіки передбачає наявність розвинутої системи договорів, які в цілому опосередковують переміщення товарів, робіт і послуг у суспільстві. Свобода договору закріплена як один з основних принципів сучасного цивільного права (п. З ст. З, ст. 627 Цивільного кодексу України (далі - ЦК). Система цивільно-правових договорів постійно ускладнюється та розвивається, що є свідченням процесу загального розвитку соціального буття.
Цивільний кодекс України, який базується на пандект- ній системі, представляє договори у двох частинах - загальних положеннях, які стосуються правочинів у цілому (статті 202- 236 ЦК), та спеціальних нормах зобов'язального права, які закріплюють загальні правила щодо договорів та окремі види договірних зобов'язань.
У сучасному цивільному праві договір розглядається в трьох аспектах: 1) як юридичний факт, що породжує виникнення договірного зобов'язального правовідношення; 2) як зобов'язальне правовідношення; 3) як документ, у якому фіксуються його умови.
У частині 1 ст. 626 ЦК дається визначення договору як юридичного факту, підстави виникнення цивільного зобов'язання. У цьому розумінні договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір - це правомірна юридична дія. Як юридичний факт договір включається в загальну систему юридичних фактів поряд з адміністративними актами, юридичними вчинками, подіями та іншими життєвими обставинами, з якими закон пов'язує настання певних юридичних наслідків.
Щоб договір як юридичний факт породжував правові наслідки, мають бути: наявність волі двох або більше сторін; певне об'єднання вольової спрямованості сторін (узгодженість волі); спрямованість волі сторін на досягнення певного правового результату (встановлення, зміну або припинення прав та обов'язків).
У зв'язку з тим, що договір передбачає наявність волі не одного, а двох чи більше осіб, він є, залежно від кількості сторін - учасниць договору, двостороннім або багатостороннім правочином (ч. З, 4 ст. 626 ЦК). Договір передбачає об'єднання волі двох або більше сторін, досягнення домовленості (консенсусу) між його учасниками. Неузгоджена воля не породжує виникнення договору. Тому договір є двостороннім правочином. Воля та волевиявлення учасників договору формуються насам-перед під впливом приписів норм права, які містять абстрактну модель взаємовідносин сторін. Договір є індивідуальним правовим актом, у якому абстрактна модель відносин осіб, окреслена в законі, наповнюється конкретним змістом.
Сторони укладають договір для досягнення певної правової мети - одержання майна у власність або в користування, одержання результату робіт або послуг тощо. Договір є універсальним способом регулювання цивільних відносин у першу чергу тому, що визначення змісту договору здійснюється його безпосередніми учасниками (контрагентами). Саме об'єднана воля сторін визначає характер і остаточний зміст договору.
Договір може розглядатися не лише як юридичний факт, підстава виникнення цивільного зобов'язання, а й як відповідне зобов'язальне правовідношення. У цьому випадку поняття "договір" збігається з такими поняттями, як "договірне зобов'язання" або "зобов'язальне правовідношення". Для договору як цивільному правовідношенню характерні такі складові: відповідний суб'єктний склад правовідношення, його об'єкт (матеріальні й нематеріальні блага та дії) і зміст (сукупність суб'єктивних прав та обов'язків сторін).
Термін "договір" нерідко застосовується і щодо самого документа, у якому містяться умови договору. У такому розумінні може йтися про підписання договору, втрату або пошкодження договору тощо. Договір як документ має просту письмову або ускладнену (нотаріальну) форму, яка останнім часом зазнає змін, а також може мати електронний вигляд і підписуватися за допомогою електронного підпису.
У ЦК України норми, що застосовуються до договорів, визначають поняття договору та умови його дійсності, права та обов'язки сторін договору, виконання договору, порядок укладення договору, його зміни та розірвання, припинення договору, наслідки недійсності договору.
Однією з основних засад цивільного права закріплено свободу договору (ст. З ЦК), яка полягає, зокрема, у тому, що сторони є вільними: а) в укладенні договору; б) виборі контрагента; в) визначенні умов договору; г) виборі способів забезпечення зобов'язань; ґ) у вирішенні питання щодо зміни або розірвання договору; д) встановленні видів та меж відповідальності за невиконання або неналежне виконання договірних зобов'язань.
Законодавство визначає, що свобода договору має здійснюватися з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК). Однак ці межі є загальними межами здійснення учасниками цивільних відносин своїх прав та обов'язків (ст. 13 ЦК).
У новому ЦК України вперше закріплено спеціальну норму, що визначає співвідношення актів цивільного законодавства й договору (ст. 6 ЦК). Це співвідношення полягає в наступному: 1) сторони можуть укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства (непоіменований договір), основна вимога до таких договорів - їх відповідність загальним засадам цивільного законодавства; 2) сторони можуть урегулювати в договорі, який передбачений актами законодавства (поіме- новані договори), свої відносини, які не врегульовані цими актами, тобто доповнити законодавче регулювання саморегулюванням; 3) сторони можуть відступити від тих положень, які передбачені актами законодавства, та врегулювати свої відносини на власний розсуд, за винятком випадків, передбачених законом: а) якщо в цих актах прямо вказано про неможливість відхилення від норм закону; б) якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту; в) якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає із суті відносин між сторонами.
Договір як соціально-правове явище відіграє в суспільстві певні важливі функції. До них, зокрема, можна віднести: а) регулятивну; б) інформаційну; в) охоронну функції.
Договір - це ефективний спосіб регулювання суспільних відносин. Більш того, його можна визнати пріоритетним способом регулювання, оскільки договір базується на волі самих учасників правовідносин. Договір як регулятор містить певні правила, міні-норми, що набувають сили для його учасників. Укладаючи договір, сторони повинні діяти відповідно до його умов, які передбачають, що кожна із сторін може вимагати певної поведінки від іншої.
Договір виконує й важливу інформаційну функцію, оскільки сам факт укладення договору свідчить про наявність певного правового зв'язку між сторонами, їх відповідну правову залежність. Точно визначений зміст договору інформує учасників і всіх інших осіб про їхні права та обов'язки.
Договір відіграє важливу роль і як засіб охорони прав та інтересів його учасників та інших осіб. Він не тільки приписує (вимагає) належну поведінку сторін, а й передбачає можливість примусового виконання договору та застосування відповідних санкцій, спрямованих, перш за все, на забезпечення майнових інтересів потерпілої сторони.
Договори мають різноманітні ознаки, що віддзеркалюють ті чи інші їх сутнісні якості. Саме на підставі різних ознак, що притаманні договорам, в цивільному праві здійснюється їх класифікація. Залежно від правової природи цивільно-правових договорів проводиться: а) загальна класифікація; б) спеціальна класифікація договорів.
Договори є різновидом правочинів. З урахуванням природи договорів здійснюється загальна класифікація договорів як правочинів. Так, виходячи із класифікації правочинів виокремлюються наступні види договорів: а) реальні й консенсуальні; б) відплатні й безвідплатні; в) каузальні й абстрактні; г) строкові й безстрокові; ґ) фидуціарні; е) умовні.
Крім того існує спеціальна класифікація, що застосовується власне до двосторонніх правочинів, тобто договорів.
У першу чергу в цивільному праві виокремлюють групи (типи) цивільно-правових договорів. Підставою для такого поділу є правова спрямованість або юридична мета договорів. На цій підставі розрізняють договори, що спрямовані на: передачу майна у власність (купівля-продаж, міна, дарування); передачу майна в тимчасове користування (всі види договору найму або оренди); виконання робіт (всі види договорів підряду); надання послуг; надання відстрочення повернення такої ж кількості майна такого ж роду та якості або відстрочення оплати; досягнення спільної для всіх учасників мети - загально- цільові договори (договір про спільну діяльність, установчий договір).
Окрім поділу договорів на певні групи (типи) в цивільному праві здійснюються їх різноманітні класифікації. Залежно від відповідних ознак договори поділяються:
1) від поділу прав та обов'язків сторін - на односторонні, двосторонні та багатосторонні договори (ч. 2, 3, 4 ст. 626 ЦК): договір є одностороннім, якщо одна сторона має обов'язок вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона має лише право вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку (договір позики - ст. 1046 ЦК); договір є двостороннім, якщо кожна із сторін має одночасно як права, так і обов'язки (договір купівлі-продажу - ст. 655 ЦК); договір є багатостороннім, якщо кожна із сторін має права та обов'язки як по відношенню до кожної іншої сторони окремо, так і до всіх учасників договору одночасно (договір про спільну діяльність - ст. 1130 ЦК);
2) від послідовності досягнення юридичної мети - на основні й попередні (ст. 635 ЦК): основним вважається договір, який безпосередньо спричиняє виникнення правових наслідків, на досягнення яких спрямована воля сторін (досягнення відповідних прав та обов'язків); попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку або в певний час укласти договір у майбутньому на умовах,
установлених попереднім договором. Попередній договір не тягне виникнення прав та обов'язків сторін, які визначаються основним договором;
1) від того, хто отримує вигоди з договору, на: а) договори, які укладаються на користь їх учасників; б) договори на користь третьої особи (ст. 636 ЦК): договір вважається укладеним на користь його учасників, якщо воля учасників спрямована на задоволення власних інтересів; договір на користь третьої особини - це договір, за яким вигоди з договору одержує не сторона договору, а інша особа, яка вправі або не вправі самостійно вимагати його виконання (наприклад, договір страхування на користь третьої особи (ст. 985 ЦК);
2) від порядку укладення - напогоджені договори та договори приєднання (ст. 634 ЦК): договір є погодженим, якщо при його укладенні сторони повинні погодити між собою умови договору й визначити його остаточний зміст; договором приєднання визнається договір, умови якого встановлені однією із сторін у формулярах або інших стандартних формах і який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому.
3) від ступеня свободи сторін - на: а) договори, які укладаються сторонами вільно; б) обов'язкові договори (статті 633, 648 ЦК). Вільними вважаються договори, у яких сторони вправі на власний розсуд визначати зміст договору та особу контрагента; обов'язковими є договори, у яких сторони мають поводитися певним чином і можуть бути зобов'язані укладати їх з відповідним контрагентом або з додержанням відповідних вимог. Різновидом обов'язкових договорів є публічні договори. Публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець - взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).
від визначення або невизначення договору в законодавчих актах - на поіменовані та не- поіменовані: поіменованими є договори, які безпосередньо пе-редбачені в законодавстві (договір купівлі-продажу, міни, дарування тощо); непоіменованими є договори, які безпосередньо в законодавстві не передбачені, але є такими, що не суперечать основним засадам цивільного права.
7) від ступеня ризику учасників договорів - на мінові та ризикові (алеаторні) договори: міновими вважаються договори, учасники яких мають можливість визначити співвідношення благ, які передаються кожним з них за договором другій стороні (купівля-продаж, поставка, міна тощо); ризиковими (алеаторними) є договори, учасники яких не можуть визначити наперед розміру або самої можливості отримання певного матеріального блага за договором (договори ігор та парі).
Договірні конструкції в цивільному праві можуть мати ускладнену структуру. На цій підставі в цивільному праві розрізняють: а) змішані договори; б) комплексні договори.
Згідно з ч. 2 ст. 628 ЦК України сторони мають право укласти договір, у якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Прикладом змішаного договору може бути договір оренди житла з викупом.
Комплексними є договори, які поєднують два або більше різноманітних договорів в одному документі. Прикладом такого договору є, зокрема, договір оренди місця на ринку, який поєднує одночасно договір оренди певного місця та договори про надання послуг (охорони, прибирання території тощо).
Зміст договору як підстави виникнення цивільно- правового зобов'язання складають умови, на яких його укладено. Згідно із ч. 1 ст. 628 ЦК зміст договору становлять: а) умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними; б) умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
З цього випливає, що умови першого виду вільно визначаються сторонами та погоджуються ними, у той час як умови другого виду належать до обов'язкових і встановлюються відповідним законом. Наприклад, у договорі доручення сторони можуть на власний розсуд визначати його істотні умови (ст. 1000 ЦК). Однак у договорі управління майном закон прямо визначає його істотні умови - перелік майна, що передається в управління, та розмір і форма плати за управління майном (ст. 1035 ЦК).
У статті 630 ЦК закріплено: "договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, оприлюднених у встановленому порядку". При цьому уточнюється, якщо в договорі не міститься посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту, якщо вони відповідають вимогам ст. 7 цього Кодексу.
В абзаці 1 ч. 1 ст. 638 ЦК закріплено загальне правило, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. У зв'язку з цим питання щодо істотних умов договору набуває принципового значення.
З огляду на це важливо звернути увагу на абз. 2 ч.І ст.638 ЦК, у якому вказано, що до істотних умов договору належать умови: а) про предмет договору; б) що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду; в) щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. З аналізу цієї статті випливає, що істотною умовою будь-якого договору завжди є його предмет. Саме предмет визначає правову природу договірного зобов'язання, що виникає внаслідок укладення договору, його належність до певної групи та виду договірних зобов'язань. У деяких випадках закон чітко визначає, які саме риси мають характеризувати предмет договору. Зокрема, у ст. 980 ЦК зазначається, що предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані з життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням; володінням, користуванням і розпоряджанням майном; відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником.
До істотних належать також умови, що визначені законом як істотні, або такі, що є необхідними для договорів даного типу.
У певних випадках закон прямо передбачає, які саме умови є істотними для договорів даного виду також належать до істотних умов. Зокрема, істотними умовами договору комісії, за якими комісіонер зобов'язується продати або купити майно, є умови щодо цього майна та його ціни.
До істотних умов договору, за ЦК, належать також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Це вирішує питання виокремлення так званих випадкових умов, які визначалися в цивільно-правовій літературі як самостійний різновид умов договору. Згідно з ЦК умова договору, щодо якої за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди, набуває характеру не випадкової, а саме істотної умови договору, тобто такої, без якої договір не буде вва-жатися укладеним.
Цивільний кодекс закріплює спеціальні норми щодо таких умов, як: а) строк договору (ст. 631 ЦК); б) ціну договору (ст. 632 ЦК). За загальним правилом строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (ч. 1 ст. 631 ЦК). Договір набирає чинності з моменту його укладення. Сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору.
Ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, зазначених у законі, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається. Якщо ціна в договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.
Цивільне законодавство вперше визначає порядок тлумачення договорів (статті 213, 637 ЦК). Під тлумаченням зазвичай розуміється роз'яснення виразів та слів, що включені до юридичних текстів. Метою тлумачення договору є встановлення його справжнього змісту. У праві історично сформува-лися дві основні теорії тлумачення договорів: а) теорія волевиявлення; б) теорія волі. Теорія волевиявлення ґрунтується на приматі формального вираження волі учасників договору. У цьому випадку основне значення має буквальне тлумачення тексту договору, його формальний зміст. Засадничим положенням теорії волі є ідея, що тільки узгоджена та справжня воля сторін може служити підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, що випливають із договору. У зв'язку з цим у разі невідповідності тексту договору дійсній волі сторін необхідно брати до уваги саме волю учасників.
У статті 637 ЦК вказано, що тлумачення умов договору здійснюється відповідно до ст. 213 цього Кодексу за правилами, що встановлені для тлумачення правочинів у цілому. При цьому в разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.
Закріплений у ст. 213 ЦК принцип тлумачення договору тяжіє до теорії волі. Відповідно до ч. 4 ст.213 цього Кодексу необхідно з'ясувати справжню волю сторін, для чого здійснюється: а) буквальне тлумачення слів, понять і термінів, включених у договір, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів; б) порівняння окремих частин договору зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін; в) з'ясування намірів сторін і мети договору, мети, змісту попередніх переговорів, усталеної практики відносин між сторонами, звичаїв ділового обороту, подальшої поведінки сторін, тексту типового договору та інших обставин, що мають істотне значення.
З урахуванням ст. 213 ЦК можна вважати, що зміст договору може бути витлумачений його сторонами, а на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту договору.