Дана стаття Конституції закріплює перелік конкретних повноважень, які покладаються на Прези-дента України. Усю їх сукупність можна поділити на кілька груп, серед яких перш за все слід назвати такі: представництво України в міжнародних відносинах прийняття вірчих та відкличних грамот диплома-тичних представництв інших держав і т.п.; ті, що стосуються діяльності Верховної Ради, наприклад при-пинення її повноважень, якщо протягом 30 днів чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; у сфері законодавства - право вето з наступним поверненням законів на повторний розгляд Верховної Ради; призначення і звільнення з посад членів Кабінету Міністрів та інших посадових осіб; у сфері забезпечення державної незалежності, національної безпеки та оборони країни - прийняття рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення військового стану, керування Радою національної безпеки і оборони і т. ін; пов'язані із прийняттям до громадянства України та його припиненням, наданням притулку в Україні; установчі - утворення та ліквідація за поданням Прем’єр-міністра України міністерств та інших центральних органів виконавчої влади.
Названі групи повноважень нерозривно пов'язані із сутністю посади Президента як глави держави. Тому Президент не може передавати (делегувати) свої повноваження іншим особам або органам.
Для забезпечення виконання своїх повноважень Президент наділяється правом видавати укази і роз-порядження, які є обов'язковими до виконання на всій території України. Ці акти мають створюватись на основі Конституції і законів України, їм відповідати, спрямовуватися на виконання їх положень. У свою чергу, укази і розпорядження Президента виступають правовою базою видання органами виконавчої влади їх актів. За юридичними ознаками укази і розпорядження Президента можуть бути нормативними, в яких містяться або правила поведінки загального характеру, розраховані на багаторазове застосування, або індивідуальні, що стосуються конкретних відносин чи осіб і мають одноразовий характер (призначення на посаду, нагородження).
Остання частина ст. 106 Конституції України передбачає цілком нове положення, за яким акти Президента, які видаються в межах його повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24 цієї статті, стають обов'язковими до виконання лише за умови, коли вони скріплені підписами Прем'єр-міністра України і міністра, який безпосередньо відповідальний за акт його виконання. Це забезпечує врахування Президентом реальних можливостей виконавчих структур для втілення в життя прийнятих ним указів.
Такий порядок досить поширений у сучасному світі. У ряді країн, наприклад у ФРН, він, як і в Україні, необхідний лише для певної частини актів Президента. В інших, наприклад в Італії, жодний акт Президента не є дійсним, якщо він не підписаний відповідним міністром.