СІМ'Я. РЕГУЛЮВАННЯ СІМЕЙНИХ ВІДНОСИН

РОЗДІЛ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

ГЛАВА 1

СІМ'Я. РЕГУЛЮВАННЯ СІМЕЙНИХ ВІДНОСИН

Конституцією України проголошено право на судовий захист сім'ї як одного із основного права особи-громадянина, сьогодні ж розпочалася його реалізація поряд з другими конституційними правами, як одним з першочергових напрямків у діяльності держави. Швидкий і повний захист прав і інтересів членів сім'ї підкреслює гарантованість цих прав, формує соціальний оптимізм, оказує великий виховний і попереджувальний вплив.

Вона є доказом виконання державою тих принципів і положень, які були проголошені в міжнародно-правових документах, а саме: ст. 23 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, відповідно до якої сім'я має право на захист з боку держави та суспільства; п. 2 ст. 25 Загальної декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (зокрема, ст. 23 і 24), Декларація прав дитини, де зазначено: «дитина повинна за всіх обставин бути серед тих, хто першими одержує захист і допомогу» (проголошена Генеральною асамблеєю організації Об'єднаних Націй 20 листопада 1959 року); Конвенція про права дитини (ст. 8), прийнята та відкрита для підписання, ратифікації та приєднання резолюцією 44/25 Генеральної Асамблеї 20 листопада 1989 року. Набула чинності для України з 27 вересня 1991 року.

На розвиток цих законодавчих актів Україна, як держава, яка ратифікувала ці договори, декларації та пакти, запроваджувала свої закони на захист сім'ї і материнства.

Основними з них є: Закон України «Про охорону дитинства» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, № ЗО, ст. 142), прийнятий 26 квітня 2001 року № 2402-ІЇІ. Цей закон визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет з метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток, установлює основні засади державної політики в цій сфері; Закон України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» (із змінами та доповненнями) (Відомості Верховної Ради, 1993, № 4, ст. 19), прийнятий 19 листопада 1992 року № 2801-ХІІ, де в розділі VII «Охорона здоров'я матері та дитини» у ст. 57 указано: «материнство в Україні охороняється і заохочується державою».

Охорона здоров'я матері та дитини забезпечується організацією широкої мережі жіночих, медико-генетичних та інших консультацій, пологових будинків, санаторіїв та будинків відпочинку для вагітних жінок і матерів з дітьми, ясел, садків та інших дитячих закладів; наданням жінці відпустки у зв'язку з вагітністю і пологами з виплатою допомоги по соціальному страхуванню та встановленням перерв у роботі для годування дитини; виплатою в установленому порядку допомоги у зв'язку з народженням дитини і допомоги на час її застосування праці жінок на важких і шкідливих для здоров'я виробництвах, переведення вагітних жінок на легку роботу із збереженням середнього

заробітку; поліпшенням і оздоровленням умов праці та побуту; усуненням негативних екологічних факторів; державною і громадською допомогою сім'ї та іншими заходами у порядку, встановленому законодавством України.

З метою охорони здоров'я жінки їй надається право самій вирішувати питання про материнство.

Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 року № 2709-ІУ.

Була ратифікована Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (між країнами СНД) від 23 січня 1993 року (набула чинності для України 14 квітня 1995 року) і Протокол до неї 1997 року (набув чинності для України 17 вересня 1997 року).

На розвиток цієї Конвенції постановою Кабінету Міністрів України від 19.08.2002 р. № 1203 затверджено Порядок стягнення аліментів на дитину (дітей) у разі виїзду одного з батьків на постійне проживання в іноземну державу, з якою укладено договір про надання правової допомоги, а наказом міністра юстиції України № 121/5 від 29.12.2006 р. затверджена інструкція про виконання в Україні Конвенції про стягнення аліментів за кордоном, в якій перелічено країни, які є сторонами цієї Конвенції.

Умови Конвенції торкаються і батьків, які осідають за межами країни і не поспішають повертатися додому.

Відповідно до умов Конвенції питання про виплату аліментів може стояти тільки стосовно громадян іноземних країн — учасниць, а також осіб, які проживають або довгий час перебувають (переважно на заробітках) на території країн — учасниць Конвенції.

Потім був прийнятий Закон України від 22 березня 2002 року № 2334-ІИ, зі змінами, які вносяться кожного року в частині виплат грошової допомоги, їх порядку та часу «Про державну допомогу сім'ям з дітьми». Цей Закон відповідно до Конституції України встановлює гарантований державою рівень матеріальної підтримки сімей з дітьми шляхом надання державної грошової допомоги з урахуванням складу сім'ї, її доходів та віку дітей і спрямований на забезпечення пріоритету державної допомоги сім'ям з дітьми у загальній системі соціального захисту населення.

Закон України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям- інвалідам» від 16 листопада 2000 року № 2109-ІН (Відомості Верховної Ради, 2001, № 1, ст. 2), який також коригується кожного року Кабінетом Міністрів України за допомогою бюджету на рік.

Цей Закон відповідно до Конституції України гарантує інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України та їх соціальну захищеність шляхом установлення державної соціальної допомоги на рівні прожиткового мінімуму.

Було також прийнято низку другорядних законодавчих актів у галузі сімейного та житлового законодавства щодо збереження житла дітям, що передбачено Конституцією України та Законом України «Про охорону дитинства».

Це такі закони, як Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» (Відомості Верховної Ради, 2005, № 26, ст. 354) від 2 червня 2005 року № 2623-ІУ.

Цей Закон визначає загальні засади соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей, забезпечує правове регулювання відносин у суспільстві, що спрямовані на реалізацію бездомними громадянами і безпритульними дітьми прав і свобод, передбачених Конституцією України та чинним законодавством, створює умови для діяльності громадських та благодійних організацій, що працюють у сфері соціального ахисту населення.

Зокрема, у статті 12 цього Закону зазначається:

«Держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів

щодо нерухомого майна.

Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів

дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно житлових приміщень.

Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей.

Для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування. Посадові особи органів опіки та піклування несуть персональну відповідальність за захист прав і охоронюваних законом інтересів дітей при наданні згоди на вчинення правочинів щодо належного дітям нерухомого майна»;

Закон України «Про свободу переміщення і добровільний вибір місця проживання

в Україні».

Цей Закон відповідно до Конституції України регулює правовідносини, пов'язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, що гарантуються Конституцією України і закріплені Загальною Декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянство і політичні права, Конвенцією про захист прав громадянина і основних свобод і протоколами до них, іншими міжнародними актами, а також обумовлює порядок реалізації свободи пересування і свободного вибору місця проживання та встановлює випадки їх обмеження.

Зокрема, ст. б «Реєстрація місця проживання особи» і ст. 7 «Зняття із реєстрації місця проживання» коригує порядок реєстрації дітей віком від 15 до 18 років, після 16 років. Зняття з реєстрації місця проживання неповнолітніх, які не мають батьків, і осіб, стосовно яких установлені опіка і піклування, проводиться за згодою з органами опіки.

Там, де ця дитина зареєстрована, там вона и має право користування об'єктами нерухомості, або ж такого об'єкта нерухомого майна, за адресою якого зареєстрований один із батьків дитини (віком до 14 років).

Такий висновок підтверджується і Міністерством юстиції України в своєму листі від 25.07.2006 р. № 19-50-556, а також низкою постанов Кабінету Міністрів України, відомчих актів.

Так, з метою покращання і урегулювання в законодавчому полі усиновлення було прийнято низку документів, регулюючих цей порядок. Це — Порядок ведення обліку дітей, які можуть бути усиновлені, осіб, які бажають усиновити дитину, та здійснення нагляду за дотриманням прав дітей після усиновлення, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28.01.2003 р. № 1377, Положення про державний департамент з усиновлення та захисту прав дитини, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2006 р. № 367 «Про затвердження порядку повернення в Україну позбавлених батьківських прав дітей, які є громадянами України» від 23.04.2003 р. № 569, та низка інших нормативно-правових актів України з питань захисту прав сім'ї, дитини в сім'ї, усиновлення, опіки і пі-клування.

Одним із таких нормативно-правових актів є Правила опіки та піклування, затверджені наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерством охорони здоров'я України, Міністерством освіти та науки України, Міністерством праці та соціальної політики України від 26.05.99 р. № 34/166131/88, у Загальних

положеннях яких указано: «опіка (піклування) е особливою формою державної турботи про неповнолітніх дітей, які залишилися без піклування батьків, та неповнолітніх осіб, які потребують допомоги щодо забезпечення їх прав та інтересів.

Опіка (піклування) встановлюється для забезпечення виховання неповнолітніх дітей, які внаслідок смерті, хвороби батьків або позбавлення їх батьківських прав чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, а також для захисту особистих і майнових прав та інтересів дітей» тощо.

Зв'язуючою ланкою в застосуванні названого законодавства і основним із них є Сімейний кодекс України, прийнятий Верховною Радою України 10 січня 2002 року (набрав чинності з 1 січня 2004 року), в Прикінцевих положеннях якого зазначено:

«1. Цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України.

2. Визнати такими, що втрачають чинність з вступом у дію Сімейного кодексу України:

1) Кодекс про шлюб та сім'ю України (Відомості Верховної Ради УРСР, 1969 р., додаток до № 26, ст. 204; 1971 р., № 20, ст. 141; 1973 р., № 21, ст. 181; 1980 р., № 38, ст. 754; 1984 р., № 7, ст. 136; 1985 р., № 11, ст. 205, ст. 206; 1987 р., № 8, ст. 149, № 35, ст. 674; 1991 р., № 9, ст. 89; Відомості Верховної Ради України, 1992 р., № 4, ст. 25, № 36, ст. 528; 1996 р., № 7, ст. 26; 2000 р., № 9, ст. 67, X? 50, ст. 436).

Розділ V «Акти громадянського стану» зберігає свою чинність у частині, що не суперечить цьому Кодексу, до прийняття спеціального закону;

2) Закон Української РСР від 20 червня 1969 року «Про затвердження Кодексу про шлюб та сім'ю Української РСР» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1969 р., № 26, ст. 204);

3) Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 29 грудня 1969 року «Про порядок введення в дію Кодексу про шлюб та сім'ю Української РСР» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1970 р., № 2, ст. 16; 1980 р., № 38, ст. 754).

3. Кабінету Міністрів України:

подати до Верховної Ради України протягом трьох місяців з дня опублікування цього Кодексу пропозиції щодо внесення змін до законів України, які випливають з цього Кодексу;

привести у відповідність із цим Кодексом свої нормативно-правові акти;

забезпечити приведення міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Кодексом».

Але не слід забувати і того, що при розгляді деяких сімейних спорів, таких як усиновлення, визнання шлюбу недійсним, визнання фактів шлюбних відносин, перебування в шлюбних відносинах, визнання шлюбу без реєстрації, про оподаткування майна, розподіл майна та інше в судовій практиці виникає потреба і в застосуванні Кодексу про шлюб та сім'ю Української РСР, який був прийнятий 29 грудня 1969 року (Відомості Верховної Ради УРСР, 1970 р., № 2, ст. 16), Указом Президії Верховної Ради Української РСР.

Відповідно до Порядку введення в дію Кодексу про шлюб та сім'ю Української РСР, положення цього Кодексу поширювалося і на Кодекс законів про сім'ю, опіку і шлюб, прийнятий третьою сесією Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету IX скликання 31 травня 1926 року (ЗУ УРСР № 67-69 від 1926, ст. 440).

Так, із цього Порядку вбачається, що:

«Відповідно до Закону Української РСР від 20 червня 1969 року «Про затвердження Кодексу про шлюб та сім'ю Української РСР» («Відомості Верховної Ради

Української РСР», 1969 р., № 26, ст. 204) Президія Верховної Ради Української РСР постановляє:

1. До приведення законодавства Української РСР у відповідність з Кодексом про шлюб та сім'ю Української РСР діючі акти шлюбно-сімейного законодавства Української РСР застосовуються, оскільки вони не суперечать Кодексу про шлюб та сім'ю Української РСР.

2. Кодекс про шлюб та сім'ю Української РСР застосовується до шлюбно-сімейних правовідносин, що виникли після введення його в дію, тобто з 1 січня 1970 року.

По шлюбно-сімейних правовідносинах, які виникли до 1 січня 1970 року, Кодекс застосовується до тих прав і обов'язків, що виникнуть після введення в дію Кодексу за винятками, встановленими наступними статтями цього Указу.

3. У випадках, коли правила, які містяться у Кодексі про шлюб та сім'ю Української РСР, раніше були встановлені Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім'ю, ці правила застосовуються з часу введення в дію відповідних правил Основ.

4. Правила статей 24, 25, 26 та 28 Кодексу щодо прав подружжя на майно та його розділу застосовуються у відношенні всього майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, у тому числі й набутого ним до 1 січня 1970 року.

5. Правила ст. 35 Кодексу про звільнення одного з подружжя від обов'язку утримувати другого або про обмеження цього обов'язку строком застосовуються і в тих випадках, коли кошти на утримання стягуються за рішенням суду, постановленим до 1 січня 1970 року.

6. Правила частин другої та третьої статті 53 Кодексу про встановлення в судовому порядку батьківства особи, з якою мати не перебувала в шлюбі, застосовуються у відношенні дітей, що народилися після введення в дію Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім'ю, тобто після 1 жовтня 1968 року.

7. У відношенні дітей, які народилися до 1 жовтня 1968 року від осіб, що не перебувають між собою у шлюбі, батьківство може бути встановлено за спільною заявою матері дитини і особи, яка визнає себе батьком дитини. У разі смерті особи, на утриманні якої перебувала дитина і яка визнавала себе батьком дитини, факт визнання нею батьківства може бути встановлений у судовому порядку. На підставі спільної заяви батьків або рішення суду про встановлення факту визнання батьківства проводиться відповідна реєстрація в органах запису актів громадянського стану з внесенням запису про народження дитини.

Установлення батьківства у відношенні осіб, які досягли повноліття, допускається тільки з їх згоди.

8. При встановленні батьківства у порядку, передбаченому статтею 7 цього Указу, діти мають ті ж права і обов'язки щодо батьків та їх родичів, що й діти, які народилися від осіб, які перебувають у шлюбі між собою.

У цих випадках взаємні права і обов'язки між дитиною, яка народилася до 1 жовтня 1968 року, і батьком, а також родичами батька вважаються такими, що виникли з моменту народження дитини.

9. За заявою матері дитини, що народилася до введення в дію Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім'ю, в книгу записів народжень і в свідоцтво про народження дитини вноситься запис про батька дитини в порядку, передбаченому частиною другою, статті 55 Кодексу про шлюб та сім'ю України.

10. Строк позовної давності, встановлений статтею 56 Кодексу, у випадках, коли особі, яка записана як батько або мати дитини, було відомо або повинно було бути

відомо про зроблений запис про введення в дію Кодексу, обчислюється з 1 січня 1970 року. Проте строк позовної давності вважається таким, що скінчився, якщо з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про зроблений запис, пройшло більше трьох років і підстав для зупинення, перерви і поновлення цього строку не було.

11. Правила, встановлені частинами другою та третьою статті 82 Кодексу, про зменшення розміру аліментів або про звільнення від їх сплати, застосовуються і в тих випадках, коли аліменти стягуються за рішенням суду, постановленим до 1 жовтня 1968 року.

12. Суд вправі на підставі статей 94 та 100 Кодексу за позовом особи, яка сплачує аліменти, звільнити її повністю або частково від сплати заборгованості по аліментах і в тих випадках, коли заборгованість утворилася до 1 січня 1970 року.

13. Правила статті 96 Кодексу про обов'язок вихованців утримувати непрацездатних повнолітніх членів сім'ї, які їх утримували, застосовуються і у випадках, коли виховання і утримання мали місце протягом не менше як п'яти років, що безпосередньо передували введенню в дію Кодексу.

14. Доручити Раді Міністрів УРСР привести рішення Уряду УРСР у відповідність з Кодексом про шлюб та сім'ю Української РСР».

Про те що при розгляді судових справ, випливаючих із шлюбних, позашлюбних правовідносин судам необхідно буде керуватися названими вище Кодексами за деяких обставин, зазначив і Пленум Верховного Суду України в своїй постанові від 15.05.2006 р. № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів».

Так, Пленум Верховного Суду України постановив:

«1. Звернути увагу судів на те, що за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України), норми Сімейного кодексу України (далі — СК) застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року.

До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов'язки визначаються на підставах, передбачених СК.

При розгляді справ названих категорій суди мають ураховувати, що відповідно до п. 2 розділу VII «Прикінцеві положення» СК норми законодавства, які регулювали шлюбно-сімейні правовідносини, втратили чинність з 1 січня 2004 року, за винятком норм розд. V «Акти громадянського стану» Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі — КпШС), які зберігають чинність у частині, що не суперечить СК, до прийняття спеціального закону.

Оскільки підстави для визнання батьківства за рішенням суду, зазначені у ст. 128 СК, істотно відрізняються від підстав його встановлення, передбачених у ст. 53 КпШС, суди, вирішуючи питання про те, якою нормою слід керуватися при розгляді справ цієї категорії, повинні виходити з дати народження дитини.

Так, при розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до 1 січня 2004 року, необхідно застосовувати відповідні норми КпШС, беручи до уваги всі докази, що достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства, в їх сукупності, зокрема спільне проживання й ведення спільного господарства відповідачем та матір'ю дитини до її народження, спільне виховання або утримання ними дитини.

Справи про визнання батьківства щодо дитини, яка народилася не раніше 1 січня 2004 року, суд має вирішувати відповідно до норм СК, зокрема ч. 2 ст. 128, на під-

ставі будь-яких доказів, що засвідчують походження дитини від певної особи і зібрані з дотриманням норм цивільного процесуального законодавства».

На підтвердження того, що частина положень постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України», чинних під час дії цього Кодексу, свідчить п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.05.2006 р. № 3 про залишення чинними цих положень:

«24. У зв'язку з прийняттям цієї постанови визнати такими, що втратили чинність п. 13 — 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України».

Оскільки до сьогоднішнього часу не виконані Прикінцеві положення про введення в дію СК у п. 1 стосовно розділу V «Акт цивільного стану», то при розгляді сімейних справ суди керуються чинним Законом України «Про органи реєстрації актів громадянського стану» (Відомості Верховної Ради, 1994, № 14, ст. 78), який введений в дію постановою ВР № 3817-ХІІ від 24.12.93, ВВР, 1994, № 14, ст. 79) з великою кількістю змін, унесених до цього Закону, починаючи з 2000 року по цей день.

Цей Закон визначає правові та організаційні основи діяльності органів реєстрації актів цивільного стану (Закон втратив чинність з 01.07.2010 р. № 2398-УІ).

Прийнятий з 1 липня 2010 року Закон України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» № 2398-УІ.

Було також прийнято Закон України «Про нотаріат» від 02.09.93 р. № 3425-ІН (Відомості Верховної Ради, 1993, № 39, ст. 383) і введено в дію постановою ВР № 3426-ХІІ, від 02.09.93 р. № 39, ст. 384), також з багатьма змінами, розпочинаючи з 1998 року по сей день.

Цей Закон встановлює порядок правового регулювання діяльності нотаріату України.

Відповідно до цього Закону, Цивільного та Сімейного кодексів України Наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року за № 20/5 було затверджено Інструкцію про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Цією інструкцією передбачено посвідчення угод між подружжям, батьками дитини, а також особами, які проживають однією сім'єю, щодо майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (пп. 172, 173), що не суперечить статті 9 СК.

Крім цього, при розгляді сімейних спорів суди повинні керуватися, якщо майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами родини та родичами не врегульовані СК, відповідними нормами Цивільного кодексу України, якщо вони регулюють ці відносини і не суперечать суті сімейних відносин.

Цивільний кодекс України прийнятий 16 січня 2003 року № 435-1V і набрав чинності з 1 січня 2004 року.

Але ж знову, відповідно до прикінцевих та перехідних положень Цивільний кодекс Української РСР (1540-06) від 18 липня 1963 року (ВВР УСРС, 1963, № ЗО, ст. 463) остаточно не було визнано таким, що втратив у повному обсязі чинність. Низка його положень чинні і по сей день.

Так, відповідно до Прикінцевих та Перехідних положень Цивільного кодексу України діє в таких випадках:

«2. Визнати такими, що втратили чинність з 1 січня 2004 року:

Цивільний кодекс Української РСР від 18 липня 1963 року, із змінами, внесеними до нього;

Закон Української РСР «Про затвердження Цивільного кодексу Української РСР» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1963 р., N° ЗО, ст. 463);

статті 2 - 7, 12, 13, 16 Указу Президії Верховної Ради Української РСР від 9 грудня 1963 року «Про порядок введення в дію Цивільного і Цивільного процесуального кодексів Української РСР» (Відомості Верховної Ради УРСР, 1963 р., № 51, ст. 731; 1985 р., № 23, ст. 542; Відомості Верховної Ради України, 1993 р., № 3, ст. 15).

3. Кабінету Міністрів України до 1 квітня 2003 року підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України:

перелік законодавчих актів (їх окремих положень), які мають бути визнані такими, що втратили чинність, та перелік законодавчих актів, до яких слід внести зміни, у зв'язку з набранням чинності цим Кодексом;

проект закону про міжнародне приватне право та проекти інших законів, необхідність прийняття яких випливає із цього Кодексу.

4. Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності.

Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України; положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

5. Правила книги шостої Цивільного кодексу України застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом.

Правила статті 1277 Цивільного кодексу України про відумерле майно застосовуються також до спадщини, від дня відкриття якої до набрання чинності цим Кодексом спливло не менше одного року.

6. Правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

7. До позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

8. Правила статті 344 Цивільного кодексу України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.

9. До договорів, що були укладені до 1 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності Цивільним кодексом України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.

10. Правила Цивільного кодексу України про відповідальність за порушення договору застосовуються в тих випадках, коли відповідні порушення були допущені після набрання чинності цим Кодексом, крім випадків, коли в договорах, укладених до 1 січня 2004 року, була встановлена інша відповідальність за такі порушення.

11. Судові провадження у справах про припинення права власності на підставах, що не встановлені Цивільним кодексом України або іншим законом, підлягають припиненню.

Ухвалені, але не виконані судові рішення у таких справах примусовому виконанню

не підлягають».

Протягом усього судового процесу, розпочинаючи з прийняття позовів до розгляду справи по суті, суди керуються Цивільним процесуальним Кодексом України, який

було прийнято 18 березня 2004 року № 1818-ІV, і набрав чинності з 1 січня 2005 року з деякими застереженнями (див. Прикінцеві та Перехідні положення).

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, юридичних осіб, інтересів Держави.

З метою забезпечення правильного й однакового застосування законів при розгляді спорів про батьківство, материнство та стягнення аліментів, керуючись ст. 55 Закону України від 7 лютого 2002 року № 3018-ИІ «Про судоустрій України», Пленум Верховного Суду України прийняв постанову «Про застосування судами окремих норм СК при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» від 15.02.2006 р. № 3.

З метою забезпечення однакового та правильного застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав Пленум Верховного Суду України прийняв чергову постанову від ЗО березня 2007 року № 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав».

При цьому цією постановою визнано втратившими чинність пункти 25 — 31 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України».

З метою вдосконалення діяльності судів щодо розгляду справ, які виникають із сімейних правовідносин, Пленум Верховного Суду України прийняв 12 червня 1998 року постанову «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України».

Діючими пунктами в цій постанові в зв'язку з прийнятими вище названими постановами залишилися пункти 1 — 12, 23 — 24.

Слід пам'ятати, що ці постанови не відносяться до цивільно-правових норм, але вони є керівними роз'ясненнями вищестоящого суду щодо правильного застосування низки норм цивільно-правового характеру і суд повинен ними керуватися при розгляді конкретних справ як коментарями правильного застосування норм Закону.

Не слід забувати ще про один Закон України, який необхідно знати і керуватися ним при вирішенні питання про позбавлення батьківства. Це Закон України «Про попередження насильства в сім'ї» від 15.11.2001 р. № 2789-ІІІ (ВВР, 2002, № 10, ст. 70).

Цей Закон визначає правові та організаційні основи запобігання насильства в сім'ї» органи та установи, на які покладається здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї.

Особлива роль у цьому відведена органам опіки та піклування, зокрема в статті 7 цього Закону зазначається:

«Органи опіки і піклування:

надають допомогу у відновленні порушених прав та захисті законних інтересів неповнолітнім, які мають батьків і проживають у сім'ях, дітям-сиротам, які залишилися без піклування батьків і виховуються в сім'ях опікунів (піклувальників), прийомних сім'ях, дитячих будинках сімейного типу, а також членам сім'ї, визнаним у судовому порядку недієздатними, у випадках, коли стосовно них вчинено або існує реальна загроза вчинення насильства в сім'ї;

представляють у суді інтереси неповнолітніх та недієздатних членів сім'ї, які стали жертвами насильства в сім'ї; здійснюють інші повноваження щодо попередження насильства в сім'ї, передбачені

законом".

Кабінетом Міністрів України від 26.04.2003 р. за № 616 було затверджено «Порядок розгляду заяв і повідомлень про здійснення насильства в сім'ї або реальній загрозі».

Суди також при розгляді справи про захист сім'ї можуть і повинні користуватися міжнародними договорами як частиною національного сімейного законодавства України, на обов'язковість яких надана згода Верховною Радою.

Ці міжнародні договори і конвенції було викладено вище.

При розгляді сімейних спорів суди можуть застосовувати аналогії закону та аналогії права (ст. 10 СК), ураховувати звичаї (ст. 11 СК).

Такі ж поняття: звичай, аналогія знаходяться й у Цивільному кодексі України, але вони мають неоднорідні значення.

Так, у ст. 10 СК аналогія закону та аналогія права застосовуються, якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього Кодексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону).

У ст. 8 ЦК зазначено: «якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону)».

Як бачимо, Цивільний кодекс України ширше формулює аналогію закону, чим СК.

Якщо до регулювання сімейних відносин неможливо застосувати аналогію закону, вони регулюються відповідно до загальних засад сімейного законодавства (аналогія права), (ч. 2 ст. 10 СК).

Таке ж поняття аналогії права містить ч. 2 ст. 8 СК.

При вирішенні сімейного спору суд за заявою заінтересованої сторони може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства (ст. 11 СК).

Стаття 7 ЦК цитує звичай таким чином: «цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту.

Звичаєм — є правило поведінки, яке не встановлене актами Цивільного законодавства, але є встановленим у певній сфері цивільних відносин.

Звичай може бути зафіксовано у відповідному документі.

Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується».

Сімейний кодекс України знає ще один засіб регулювання сімейних відносин. Це стаття 9 СК, яка дає поняття таких домовленостей сторін, а саме:

«1. Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім'ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

2. Особи, які проживають однією сім'єю, а також родичі за походженням, відносини яких не врегульовані цим Кодексом, можуть врегулювати свої сімейні (родинні) відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі. Такий договір є обов'язковим до виконання, якщо він не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів України та моральним засадам суспільства».

Це повинна бути не тільки домовленість, але її повинно бути узаконено щЛЯХо укладання письмового договору, відповідно до п. 172 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України від 03.03.2004 р. № 20/5.

Прикладом такої домовленості може бути шлюбний договір. Про порядок корис. тування майном, яке належить сторонам на праві спільної сумісної власності, про розірвання шлюбу в судовому порядку за наявності дітей тощо.

Виходячи із цього можна навести приклад застосування аналогії закону в сімейному законодавстві.

Так, відповідно до ст. 109 СК України:

«1. Подружжя, яке має дітей, має право подати до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дітей.

2. Договір між подружжям про розмір аліментів на дитину має бути нотаріально посвідчений. У разі невиконання цього договору аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

3. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі дружини та чоловіка і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей.

4. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання заяви. До закінчення цього строку дружина і чоловік мають право відкликати заяву про розірвання шлюбу».

У цьому випадку, якщо суд або одна із сторін відмовляється від договору про таке розірвання шлюбу, і буде відмовлено в розірванні шлюбу за цими мотивами, а одна із сторін наполягає на розірванні шлюбу, суд може застосувати аналогію закону та зокрема за ст. 110, 112 цього Кодексу, тобто за заявою одного із подружжя.

Прикладом застосування звичаїв у сімейних спорах може слугувати так званий посаг молодої, який не передбачено ст. 61 СК як об'єкт права спільної сумісної власності або як майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка (ст. 57 СК). Суди в цьому випадку при розподілі майна подружжя посаг залишають за дружиною як належне їй особисте майно.