1. Держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї.
2. Держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство.
3. Держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини.
4. Держава бере під свою охорону кожну дитину-сироту і дитину, позбавлену батьківського піклування.
5. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України.
Комментарий:
Допомогу сім'ї радянська держава надавала з перших років свого існування. Навіть у самі тяжкі роки економічного розвитку вона знаходила кошти для підтримки здоров'я дітей і жінок-матерів.
Суспільні фонди через багато каналів підвищували рівень життя сім'ї: допомога багатодітним і одиноким матерям, допомога по вагітності і пологам, пенсії, стипендії, оплата відпусток, виплати по лікарняних та ін.
Ця увага до сім'ї, її членів продовжувалася до розвалу Радянського Союзу.
Ставши незалежною державою, Україна продовжила як правонаступник роботи з охорони сім'ї тим же шляхом, розширяючи пільги і допомогу сім'ям, одиноким матерям, про що буде сказано далі.
Ставши суб'єктом міжнародного права — членом Ради Європи і ратифікувавши низку міжнародних договорів, пактів, договорів про правову допомогу в сфері сімейних відносин, Україна намагається робити все можливе для того, аби бути рівноправним членом світової спільноти, і одним із кроків у цьому напрямку є приведення норм національного законодавства у відповідність до норм міжнародного права про права та свободи людини.
Постановою Верховної Ради України від 5 березня 1999 року схвалено Декларацію про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок (ВВР, 1999, № 17, ст. 129).
Декларація назвала одним із принципів політики стосовно сім'ї та жінок визнання пріоритетності інтересів матері та дитини у суспільстві, неухильне додержання норм міжнародного права.
Україною було ратифіковано міжнародний Пакт про громадянські й політичні права, який було прийнято 16 грудня 1966 року, згідно з яким сім'я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства і держави.
На розвиток міжнародних вимог до охорони сім'ї і взятих на себе зобов'язань щодо їх виконання Верховна Рада України своєю постановою від 17 вересня 1999 року (ВВР, 1999 р., 46 — 47, ст. 404) схвалює розроблену Урядом Концепцію державної сімейної політики. У цьому документі визначено, що сім'я є інтегральним (від латинського — цілий) показником суспільного розвитку, який відображає моральний стан суспільства.
Виконуючи вимоги статті 51 Конституції України щодо сім'ї, дитинства, материнства і батьківства держава, що їх охороняє, її виконавчі органи розробили і продовжують розробляти комплексну програму економічної, правової, виховної та соціальної підтримки шлюбу та сім'ї, формувати в свідомості людей розуміння важливості сім'ї, спроможної утримувати і виховувати дітей, непрацездатних членів сім'ї.
Матеріальний добробут сім'ї є запорукою її стабільності, збільшення народжування, а це означає збільшення населення в країні, що не байдуже для держави. Тому до економічних засобів підтримки сім'ї слід віднести надання різноманітних пільг молодим сім'ям, у своїй переважній більшості які спираються на допомогу батьків, установлення різних видів державної допомоги сім'ям з дітьми, малозабезпеченим, багатодітним, неповним та студентським сім'ям.
До соціального захисту сім'ї слід віднести законодавство, яким регулюються саме соціальні питання. Це, наприклад, Закони: «Про державну допомогу сім'ям з дітьми»,
«Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам», «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям», «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію по інвалідності», «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» та ін.
Правовий захист сім'ї не обмежується виключно сімейним законодавством, охорона сім'ї здійснюється також нормами житлового та трудового законодавства, рядом норм цивільного законодавства. Звідси слід зробити висновок, що житлові, трудові, пенсійні, цивільні та інші права осіб, що випливають із членства в сім'ї або родинних відносин, теж виступають як об'єкти правового захисту.
Законом «Про відпустки», «Про пенсійне забезпечення» і названими вище соціальними законами передбачалися такі види державної допомоги визначеним членам сім'ї: у зв'язку з вагітністю та пологами, одноразова допомога при народженні дитини, допомога по догляду за дитиною до трьох років, а в окремих випадках до шести років; допомога одиноким матерям; державна соціальна допомога малозабезпеченим та багатодітним сім'ям; тимчасова допомога дітям, місце проживання батьків яких невідоме або які ухиляються від сплати аліментів чи не мають можливості утримувати дитину; соціальна допомога дітям-інвалідам та інвалідам з дитинства; пенсія у зв'язку з втратою годувальника; соціальна допомога особам, які не мають права на пенсію по інвалідності тощо.
Але, якщо тверезо, реалістично оцінити ту ситуацію, яка є в Україні протягом багатьох років, дивлячись правді у вічі, то слід сказати, що більшість цих пільг і Законів не діють, вони призупинені Урядом за допомогою Закону «Про бюджет», і коли вони запрацюють, невідомо. Це не Закони, а їх декларування для міжнародної спільноти.
Виховна підтримка сім'ї, в першу чергу «проявляється в тих моральних засадах, поглядах, що сформовані в суспільстві і схвалюються державою. Виховуючи дітей, сім'я виконує роботу великої суспільної і державної ваги. У ній дитина одержує перші уроки життя, одержує навики поведінки та елементи світогляду.
До виховної підтримки сім'ї долучаються також і заходи, на створення відповідних державних органів та установ, на які покладається здійснення заходів з попередження насильства в сім'ї і які проводять просвітницьку, роз'яснювальну роботу серед членів сім'ї, організовують надання необхідної педагогічної, медичної, юридичної допомоги усім, хто по неї звертається.
Так, у виступі голови Державного комітету України у справах сім'ї та молоді на 31 сесії Комітету ООН по правах дитини було сказано: «у національне законодавство включено пряму заборону на катування та інші жорсткі, нелюдські чи принижуючі гідність особистості види звертання і покарання. У Законі України «Про охорону дитинства» вперше в історії національного законодавства введені положення, що забороняють тілесні покарання дітей у родині. Цим же законом передбачений захист дітей державою від усіх форм насильства.
Правові та організаційні попередження насильства в сім'ї визначені Законом «Про попередження насильства в родині».
З урахуванням рекомендацій ООН по правах дитини в Україні створено Державний Комітет України у справах родини і молоді як окремий орган центральної виконавчої влади, а також міжвідомча комісія з питань охорони дитинства при Уряді України».
В Україні було прийнято ряд урядових постанов щодо захисту державою сім'ї, зокрема дітей, захисту материнства і батьківства.
Так, наприклад, такі постанови Кабінету Міністрів, як: «Про додаткові заходи щодо вдосконалення соціальної роботі з дітьми, молоддю та сім'ями», «Про поліпшення
матеріального забезпечення дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування», «Положення про дитячий будинок сімейного типу», «Про прийомну сім'ю», Закони України: «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповно-літніх» та багато інших.
Закон України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року № 204-ІІІ (із змінами, внесеними згідно із Законом від 07.03.2002 р. № 3109-ІИ (ВВР, 2001, № ЗО, ст. 142) у своїй преамбулі зазначив: «Цей Закон визначає охорону дитинства в Україні як стратегічний загальнонаціональний пріоритет із метою забезпечення реалізації прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток установлює основні засади державної політики у цій сфері», а в статті З цього Закону викладені основні принципи охорони дитинства: «Всі діти на території України, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного, етнічного або соціального походження, майнового стану, стану здоров'я та народження дітей їх батьків (чи осіб, які їх замінюють) або будь-яких обставин, мають рівні права і свободи, визначені цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
У порядку, встановленому законодавством, держава гарантує всім дітям рівний доступ до безоплатної юридичної допомоги, необхідної для забезпечення захисту їх прав».
Один із найважливіших принципів сімейного права — заохочення материнства і його охорони з боку держави. Втілюючи цей принцип, молода держава, незважаючи на економічні труднощі, намагається створювати найсприятливіші умови для поєднання материнства з активною і творчою участю жінок у суспільній праці та громадській діяльності.
Велике значення у справі охорони і заохочення материнства має створення належних умов праці для жінок-робітниць.
Ураховуючи фізіологічні особливості жіночого організму, а іноді і не сформованого під жінку та потребу поєднання праці з материнством українське законодавство передбачає спеціальні норми, спрямовані на охорону працюючих жінок.
Так, постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1996 року № 381 «Про програму вивільнення жінок із виробництва з важкою працею та шкідливими умовами, а також обмеження використання їх праці у нічний час», заборонено застосовування праці жінок на важких роботах зі шкідливими умовами праці, а також на підземних роботах.
Наказом Міністерства охорони здоров'я України від 10 грудня 1993 року затверджені граничні норми підіймання, переміщення важких речей жінками.
Не допускається залучення до робіт у нічний час, надурочних робіт і робіт у вихідні дні, а також направлення у відрядження вагітних жінок, матерів, які годують груддю, і жінок, що мають дітей віком до трьох років (ст. 176 КЗпП України).
На час вагітності жінки переводяться на іншу легшу роботу із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою (ст. 178 КЗпП).
Законом, зокрема Законом України «Про відпустки» від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР, статтею 179, 180 КЗпП України встановлені жінкам оплачувані відпустки по вагітності і пологам, додаткові перерви для годування дитини, які включаються в робочий час і оплачуються за середнім заробітком, передбачені такі ж відпустки жінкам, що усиновили дітей (ст. 182 КЗпП), передбачені відпустки робітникам, які
мають дітей (ст. 182і КЗпП).
Забороняється відмовляти жінкам у прийомі на роботу і заборонено звільняти ва-
гітних жінок, які мають дітей віком до трьох років, та одиноких матерів, які мають дітей до чотирнадцяти років, або дитину-інваліда і таке інше (ст. 184 КЗпП).
За незаконне звільнення вагітної жінки чи матері, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, передбачена, відповідно до частини другої статті 172 Кримінального кодексу України, кримінальна відповідальність.
Такі ж гарантії мають особи, які виховують малолітніх дітей без матері (ст. 186і КЗпП).
Відповідно до Закону «Про пенсійне забезпечення» від 05.11.91 р. № 1788-ХІІ жінки наділені правом пільгового виходу на пенсію за віком, якщо вони народили п'ятьох або більше дітей і виховали їх до восьмирічного віку, і матері інвалідів з дитинства, які виховали їх до цього віку при досягненні ними 50 років і за наявності стажу роботи не менше 15 років із зарахуванням до стажу часу догляду за дітьми.
Охорона і заохочення материнства в нашій країні має державний характер: вона є ініціатором різноманітних соціальних заходів, що заохочують і охороняють материнство, і несе всі матеріальні витрати, пов'язані з їх здійсненням.
Статтею 3 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» передбачені такі види грошової допомоги сім'ям з дітьми:
а) допомога у зв'язку з вагітністю та пологами;
б) одноразова допомога при народженні дитини;
в) допомога по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;
г) допомога на дітей, які перебувають під опікою чи піклуванням;
ґ) допомога малозабезпеченим сім'ям з дітьми;
д) допомога на дітей одиноким матерям.
Ряд норм цього Кодексу передбачає охорону особистих та майнових інтересів матері і дитини. Вона здійснюється правовим регулюванням укладення шлюбу, що створює для жінки-матері впевненість у своєму сімейному і матеріальному стані, і встановленням порядку визначення походження дітей, стягнення аліментів не тільки з батьків, але й із близьких родичів. У інтересах дітей установлені норми усиновлення (удочеріння), а також інститут опіки і піклування.
Окремі норми спрямовані на моральну підтримку матері. Так, згідно із статтями 26, 39 СК заборонено укладання шлюбу між родичами прямої лінії споріднення, між повнорідними та неповнорідними братами і сестрам, між особами, одна із яких визнана недієздатною; згідно зі статтею 110 СК заборонено чоловікові пред'являти позов про розірвання шлюбу у період вагітності дружини або коли дитині не виповнилося одного року; згідно зі статтею 159 СК заборонено чинити перешкоди в участі щодо виховання і спілкування дитини з матір'ю, яка проживає окремо від дитини, та багато інших.
Нажаль, багато із названих вище принципів і положень заохочення материнства залишилися до цього часу на папері. А про заохочення батьківства взагалі не йдеться у жодному законі — неначе батько нарівні з матір'ю не несе відповідальності за виховання і становлення дитини, що від нього вимагається лише запліднити жінку.
Зараз уже ніхто не сперечається, яка форма виховання дитини — сімейна чи суспільна — має мати першість.
Праро на виховання відповідає обов'язку батьків виховувати своїх дітей. Обов'язок батьків по вихованню дітей є одночасно і їх правом. Батьки мають право і зобов'язані виховувати своїх дітей.
Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю 20 листопада 1989 року і набула чинності в Україні з 27 вересня 1991 року, Держави — учасниці докладають усіх можливих зусиль для того, щоб забезпечити
визнання принципу загальної і однакової відповідальності обох батьків за виховання дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Держави-учасниці надають батькам і законним опікунам належну допомогу у виконанні ними обов'язків по вихованню дітей та забезпечують розвиток мережі дитячих установ.
Право на виховання — це дуже складне право, що включає в себе цілий комплекс заходів морального і правового характеру: турбота про здоров'я дитини, його психічний і розумовий розвиток, про його навчання, нагляд за його діями, попередження протиправних проступків дитини, підготовку його до суспільно корисної діяльності, тобто виховувати нову людину, гармонічно поєднуючу в собі духовне багатство, моральну чистоту та фізичну досконалість.
Право на виховання дитини може бути належним чином здійснено лише за умови, якщо дитина проживає разом з батьками.
Виховуючи дітей, батьки виконують роботу великої соціальної і державної ваги. Вони закладають дитині перші уроки життя, дають навички поведінки і елементи світогляду.
Діти володіють великою здатністю наслідування і дуже пластичною психікою. Проступки, манери, форми проявлення емоцій батьків достатньо чітко копіюються дітьми, а потім відтворюються в їх поведінці. У повсякденному спілкуванні з батьками вони одержують уявлення про оточуючий їх світ і пізнають перші знання про нього.
Хоча необхідність батьків у спілкуванні з дітьми виникає під впливом біологічного начала, який проявляється в піклуванні про потомство, але набагато сильніше в ньому виражено суспільний зміст, пов'язаний з бажанням бачити в дітях не просте подовження роду, а безкінечне життя своїх справ, та ін.
Любов батьків до дітей створює сприятливу моральну атмосферу для здорового духовного розвитку дітей, дає їм можливість відчути свою цінність і необхідність у сім'ї, одержати сталість у житті і надію на майбутнє.
Батьки годують, одягають дітей, турбуються про їх чистоту, проводять з ними свій вільний час і таке інше.
Діти з часом починають розуміти, що вони пов'язані з батьками кровними узами, зобов'язані їм походженням. Особливо сильно у дітей розвивається прихильність до матері.
Якщо за часів радянської влади ми говорили, що велике значення у вихованні дітей мало суспільство, школа, піонерські табори, різні клуби, радіо, телебачення, то, на- жаль, про це не можна говорити зараз. Телебачення повністю розбещує дітей, молодь, піонерські табори взагалі відсутні, суспільство самоусунулося від виховної політики дітей — діти представлені вулиці.
Тому першість у вихованні дітей слід віддати батькам і законним опікунам, поки держава не подолає ті кризи, які існують у країні.
Пріоритет батьківського виховання стверджується в Сімейному кодексі нормами, які надають право батькам повертати своїх дітей від кожного, хто утримує їх у себе без законних на те підстав, про усиновлення, про позбавлення батьківських прав та інше.
Ці принципи закладені ще до прийняття Сімейного кодексу в Законі України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 року № 2402-ІН, постановами Кабінету Міністрів України: «Питання Центру по усиновленню дітей при Міносвіти» від ЗО березня 1996 року № 380; «Про затвердження Порядку передачі дітей, які є громадянами
України, на усиновлення громадянами України та іноземними громадянами і здійснення контролю за умовами їх проживання у сім'ях усиновителів» від 20 липня 1996 року № 775; «Про порядок повернення в Україну позбавлених батьківських прав дітей, які є громадянами України» від 9 травня 2003 року № 18-19 та багато інших.
Незважаючи на те що держава бере велику участь у забезпеченні щасливого дитинства, щоб діти жили в сім'ях, а сім'ї мали достаток для утримання дітей, безпритульність дітей зростає з кожним роком.
Щоб запобігти лиха, держава намагається його призупинити низкою прийнятих законодавчих актів, якими накладається на державні органи обов'язок контролювати цю ситуацію.
Були ухвалені постанови: «Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу» від 26 квітня 2002 року № 564; «Положення про прийомну сім'ю» від 26 квітня 2002 року № 565, метою створення яких є забезпечення належних умов для виховання в сімейному оточенні дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, шляхом влаштування їх у сім'ї на виховання та спільне проживання; Укази Президента України «Про додаткові заходи щодо запобігання дитячої бездоглядності» від 28 січня 2000 року № 113/200; «Про затвердження комплексних заходів щодо профілактики бездоглядності та правопорушень серед дітей, їх соціальної реабілітації в суспільстві на 2000 — 2005 рр.» від 18 березня 1998 року № 200/98, ціллю яких було — запобігти дитячу бездоглядність, соціальний захист дітей і підлітків, які залишилися без батьківського піклування, та підвищення рівня профілактики правопорушень серед дітей.
Законом України від 24 січня 1995 року № 20/95-ВР «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей», а потім постановою Кабінету Міністрів України від 29 листопада 1999 року № 2136 прийнято «Положення про службу неповнолітніх», на яку покладено цілий ряд завдань, надано низку прав по реалізації державної політики з питань соціального захисту неповнолітніх і щодо запобігання дитячій бездоглядності та вчинення правопорушень неповнолітніми.
Законом України «Про основи соціального захисту бездоглядних громадян і безпритульних дітей», який набрав чинності з 1 січня 2006 року, встановлено, що для здійснення будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, у першу чергу житла, право власності або право користування яким мають діти, потрібна попередня згода органів опіки та піклування.
Для контролю і захисту прав дитини були розроблені та затверджені Наказом Держкомітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства освіти України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 року № 34/166/131/88 Правила опіки та піклування, у загальних положеннях яких сказано: «Опіка(піклування) є особливою формою державної турботи про неповнолітніх дітей, що залишилися без піклування батьків, та повнолітніх осіб, які потребують допомоги щодо забезпечення їх прав та інтересів.
Опіка встановлюється для забезпечення виховання неповнолітніх дітей, які внаслідок смерті батьків, хвороби батьків або позбавлення їх батьківських прав чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, а також для захисту особистих і майнових прав цих дітей».
У сімейному законодавстві їх права та обов'язки чітко сформульовано в статті 19 цього Кодексу та в інших, про що буде сказано нижче.
У національному та міжнародному законодавстві передбачено право людини на захист її прав і основних свобод, у тому числі і від незаконного втручання в її сімейне життя.
Так, відповідно до статті 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Стаття 12 Декларації прав людини, яка була прийнята 10 грудня 1948 року, проголосила, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань. Не буде вважатися незаконним втручанням у сімейне життя, якщо позов про позбавлення батьківських прав або відібрання дитини з законних на те підстав буде поданий прокурором до суду, подання такого позову органами опіки і піклування про розірвання шлюбу, якщо цього вимагають інтереси того з подружжя, хто визнаний недієздатним, подання позову до суду прокурором, органами опіки та піклування про визнання шлюбу недійсним, якщо захисту потребують права та інтереси дитини, особи, яка визнана недієздатною, або особи, дієздатність якої обмежена. Такі позови, як ми бачимо, подаються державними органами з метою захисту прав, свобод і інтересів осіб, які потребують такого захисту, але за якихось причин самі не можуть захистити свої права. Такі позови носять гуманну ціль і вони заохочуються законом.
Існує ще один спосіб втручання в сім'ю — неформальний. Тобто не узаконений. Це втручання родичів, сусідів, колег по роботі, громадськості та інших, що також має велике значення для збереження сім'ї.
Сім'я, як указувалося вище, створюється по любові для особистого щастя на добровільній основі і є «самодіяльним колективом». Про таке втручання в сім'ю є різні думки.
Деякі із них кажуть, що кожна подружня пара, кожний сімейний союз — сугубо особистий і неповторний світ, а тому ніякі тут рецепти не підійдуть, усі поради сторонніх і сторонній досвід виявиться не тільки не корисним, але й шкідливим. І ще один аргумент: людині треба мати куточок у житті, куди б не могли заглянути сторонні очі, де б він зміг бути самим собою, жити без огляду на особисті проступки і вести себе так, як йому заманеться, а не так, як подобається іншим, тобто як равлик.
Між тим, як мені думається, в цих міркуваннях допущені великі помилки. Яким би не було особисте життя сім'ї, у ній повторюється спільне, те, що притаманне іншим сім'ям, а тому і поради сторонніх можуть бути не даремні. Помилковість іншого аргументу також зрозуміла: людина скрізь — і дома і на роботі повинна бути сама собою, тоді їй нічого лякатися сторонніх очей, а тим паче, якщо це буде приятельське око.
Чим же виправдовується втручання сторонніх у подружні відносини, якщо вони розлагоджуються? Більшість розбіжностей у сім'ї — це психологічні, моральні та економічні, тобто цілком доступні для критичного розбору з боку інших. Раніше, наприклад, суд, відкладаючи розгляд справи про розлучення, міг відкласти розгляд справи і призначити подружжю строк для примирення і повідомити за місцем їх праці листом, щоб також брали участь у примиренні сім'ї, що не було порушенням прав особистості, тепер це заборонено.