1. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.2. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.
3. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
4. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Коментар:
Оцінка доказів — завершальний етап процесу доказування. Вона полягає в перевірці судом доброякісності засобів доказування, що має на меті визначити їх доказову силу. Попередня (поточна) оцінка вже зібраних матеріалів, здійснювана на різних етапах провадження, слугує хорошим орієнтиром і стимулом для розшуку нових відомостей, але найбільше значення має саме підсумкова оцінка, яка викладається в мотивувальній частині рішення суду.
Суд здійснює оцінку доказів за своїм внутрішнім переконанням. При цьому внутрішнє переконання суду — явище не чисто довільне, суб'єктивне, ні від чого не залежне, а достатньо детально мотивоване і, отже, таке, що піддається зовнішньому контролю, перевірці, критиці з передбаченими законодавством юридичними наслідками. Переконання суддів — закономірний висновок з досліджених в сукупності в судовому засіданні доказів про обставини справи. Воно повинне базуватися на всесторонньому, повному, об'єктивному і безпосередньому аналізі всіх наявних в справі доказів.
Жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленого значення. Це означає, що будь-які докази, будь то висновок експерта, офіційні документи або інші докази, однаково підлягають оцінці судом і не можуть прийматися ним як даність.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 58 ЦПК). Предметом доказування є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ч. 1 ст. 179 ЦПК). Суд не бере до уваги докази, що не мають відношення до справи.
Суд також не бере до уваги докази, що не мають властивостей допустимості, тобто отримані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які згідно із законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Обставини, які згідно із законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення» № 11 від 29.12.1976 р. (з подальшими змінами і доповненнями).
Достовірність доказів — це їх відповідність об'єктивній дійсності. Відповідно до ч. 2 ст. 185 ЦПК у разі подачі заяви про те, що залучений до справи або представлений до суду особою, що бере участь в справі, для ознайомлення документ викликає сумніви з приводу його достовірності або є підробленим, особа, що представила цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів. Недостовір- ність (або невірогідність) доказів може бути встановлена за допомогою спеціаліста, або в результаті проведення експертизи (ч. 4 ст. 188 ЦПК).
Недостовірним судом може бути визнано також доказ, що суперечить іншим матеріалам справи. При оцінці документів та інших письмових доказів суд зобов'язаний переконатися в тому, що вони виходять від компетентного органу, містять всі необхідні реквізити, підписані правомочними особами. Але при виявленні документів з дефектами, особливо коли вони не представлені на нормативно закріплених офіційних бланках, не можна говорити про оцінку їх змісту за ознакою достовірності. Це взагалі не докази, як не можуть вважатися такими складені в довільному стилі векселі, чеки, акції, права водіїв, посвідчення особи тощо.
Достатність і взаємний зв'язок доказів визначає можливість вважати той або інший факт встановленим або ж невстановленим. При цьому, оскільки через принцип змагальності суд не правомочний здійснювати збирання доказів за власною ініціативою, то при виявленні недостатності (неповноти) доказів, він може лише констатувати факт їх недостатності і вирішити справу по суті з урахуванням розподілу обов'язку доказування.
Результати оцінки доказів суд відображає в мотивувальній частині рішення, в якій наводяться мотиви їх прийняття або відмови в прийнятті. При цьому в рішенні повинна міститися оцінка всіх досліджених у справі доказів: не тільки тих доказів, які підтверджують висновки суду, але і тих, які тією чи іншою мірою цим висновкам суперечать.