1. Суди України виконують передані їм в установленому порядку доручення іноземних судів про проведення окремих процесуальних дій (вручення повісток та інших документів, допит сторін і свідків, проведення експертизи і огляду на місці тощо), за винятком випадків, коли:1) виконання доручення порушувало б суверенітет України або загрожувало б національній безпеці України;
2) виконання доручення не належить до юрисдикції цього суду.
2. Виконання доручень іноземних судів про вчинення окремих процесуальних дій проводиться на підставі законів України. На прохання іноземного суду під час виконання доручення процесуальні дії можуть вчинятися із застосуванням права іншої держави, якщо таке застосування не суперечить законодавству України та її публічному порядку.
3. Суди України можуть звертатися до іноземних судів з дорученням про виконання окремих процесуальних дій. Порядок зносин судів України з іноземними судами регулюється законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Коментар:
Під час провадження у цивільних справах з іноземним елементом у судів може виникнути необхідність здійснення процесуальних дій за межами території своєї держави, зокрема допитати сторону, свідка, вручити повістки особам, які проживають за кордоном, тощо. Тому, оскільки суд може діяти тільки на території своєї держави, здійснення подібного роду процесуальних дій можливе лише шляхом його звернення за сприянням до судових та інших компетентних органів іншої держави. Таке звернення про надання правової допомоги називається судовим дорученням.
У теорії цивільного процесуального права судове доручення визначається як звернення суду однієї держави до суду іншої держави з проханням про ви-конання на території останнього процесуальних дій, направлених на допит свідків сторін, вручення позовної заяви, повістки про виклик до суду, про встановлення місця проживання відповідача тощо .
Питання судових доручень регулюються статтями 1 — 16 Гаазької конвенції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 р., Конвенцією про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада 1965 р. , Конвенцією про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах від 18 березня 1970 р. , статті 4—19 Мінської конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 р., а також консульськими конвенціями.
При зверненні суду однієї держави до суду іншої держави застосовуються чотири процедури, які історично склалися:
1) безпосереднє звернення суду однієї держави до суду іншої держави;
2) звернення суду до міністерства іноземних справ своєї держави, яке через посольство або консульство звертається до міністерства іноземних справ відповідної держави з нотою. Після цього дане міністерство направляє дору-чення суду своєї держави;
3) виконання доручень в одній державі спеціально уповноваженою особою, призначеною судом іншої держави;
4) виконання доручень шляхом передачі їх центральним органам юстиції .
Процесуальний порядок виконання судових доручень іноземних судів судами України регулюється нормами частин 1 і 2 ст. 415 ЦПК України.
Суди України виконують передані їм у встановленому порядку доручення іноземних судів про здійснення окремих процесуальних дій (вручення повісток та інших документів, допит сторін і свідків, проведення експертизи і огляду на місці тощо), за винятком випадків, коли:
1) виконання доручення порушувало б суверенітет України або загрожувало б національній безпеці України;
2) виконання доручення не належить до юрисдикції даного суду.
Виконання доручень іноземних судів про здійснення окремих процесуальних дій відбувається на підставі законів України. На прохання іноземного суду при виконанні доручення процесуальні дії можуть здійснитись із застосуванням права іншої держави, якщо таке застосування не суперечить законодавству України та її публічному порядку.
Своєю чергою, суди України можуть звертатись до іноземних судів із до-рученням про виконання окремих процесуальних дій. Порядок зносин судів України з іноземними судами регулюється законами України та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. З ст. 415 ЦПК України).
У даний час окремі питання про виконання звернень судів України із судовими дорученнями до іноземних судів урегульовані нормами ч. 1 ст. 80 Закону України від 23 червня 2005 р. «Про міжнародне приватне право».
Так, у випадку, якщо при розгляді справи з іноземним елементом у суду виникає необхідність у врученні документів або отримання доказів, проведенні окремих процесуальних дій за кордоном, то суд може направити відповідне доручення компетентному органу іноземної держави в порядку, встановленому ЦПК України або міжнародним договором України (ч. 1 ст. 80 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Таким чином, норми права про виконання судових доручень містяться як у національному законодавстві, так і в міжнародних правових актах (конвенціях, двосторонніх договорах України).
Відповідно до загальноприйнятого правила, доручення про надання правової допомоги реалізується методами процесуальних процедур країни місця виконання. Так, згідно зі ст. 14 Гаазької конвенції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 р. (Конвенція діє для України в порядку правонаступництва з 26 липня 1967 р.), орган судової влади, який виконує судове доручення, застосовує в тому, що стосується формальностей, які підлягають дотриманню, законодавства своєї країни.
Однак у випадку якщо запитуючий компетентний орган влади просить про дотримання особливої форми, таке прохання задовольняється за умови, що зазначена форма не суперечить законодавству країни, яка запитує .
Відповідно до ст. 9 зазначеної Конвенції, судові доручення передаються консулом країни, яка запитує, властям, зазначеним запитуючою країною. Ці власті направляють консулу документ, який посвідчує виконання судового доручення або пояснює причини, з яких виконання його не могло відбутись.
Усі ускладнення, які могли б виникнути при такій передачі, вирішуються дипломатичним шляхом.
Кожна з договірних держав може заявити, повідомивши інші договірні держави про те, що вона не бажає, щоб судові доручення, які підлягають ви-конанню на її території, передавались їй дипломатичним шляхом.
Крім того, питання про надання взаємної правової допомоги в рамках СНД регулюються нормами Конвенції держав—членів СНД.
Згідно з преамбулою Конвенції установи юстиції надають взаємну правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах. Обсяг правової допомоги у цивільних справах включає в себе, зокрема, пересилку і видачу речових доказів, проведення експертизи, допит сторін, свідків, експертів, вручення документів та ін. (ст. 6 Конвенції).
За загальним правилом, при наданні правової допомоги суди держав— учасників Конвенції контактують між собою через свої центральні установи юстиції (ст. 5 Конвенції). Певні вимоги ст. 7 Конвенції встановлено до змісту і форми доручення про надання правової допомоги.
У дорученні про надання правової допомоги мають бути зазначені:
а) найменування установи, яка запитує;
б) найменування установи, яку запитують;
в) найменування справи, за якою запитується правова допомога;
г) імена та прізвища сторін, свідків або потерпілих, їх місце проживання і місцеперебування, громадянства; для юридичних осіб — їх найменування і місцезнаходження;
д) за наявності представників осіб, зазначених у підпункті «г», — їх імена, прізвища та адреси;
е) зміст доручення, а також інші відомості, необхідні для його виконання.
Доручення має бути підписане і скріплене гербовою печаткою запитуваної установи.
Відповідно до ст. 14 Конвенції орган судової влади, який виконує судове доручення, застосовує законодавство запитуваної держави, однак у випадку, якщо від іноземного суду, який направив доручення (запитуваної держави), надійде прохання про застосування при виконанні доручення процесуальних норм його держави, то такі норми можуть бути застосовані, якщо вони не суперечать законодавству запитуваної держави.
Аналогічне правило міститься в ст. 9 Гаазької конвенції про вручення за кордоном судових та несудових документів у цивільних або комерційних справах від 18 березня 1970 р. , а також у ряді двосторонніх договорів, укла-дених Україною з іноземними державами.
Особливі правила встановлені в ч. 2 ст. 80 Закону України від 23 червня 2005 р. «Про міжнародне приватне право» щодо виконання доручень судів України про вручення документів громадянам України, які постійно проживають за кордоном, або отримання від них доказів на території іноземної держави. Такі судові доручення можуть бути виконані або консульською посадовою особою України відповідно до міжнародних договорів України, або в іншому порядку, але в такому, що не суперечить законодавству держави перебування.
За загальним правилом, виконання судового доручення на території іноземної держави не дає підстави для стягнення якихось зборів або витрат із запитуваної держави, за винятком випадків, коли потрібне дотримання особливої форми виконання окремих процесуальних дій, пов'язаних з додатковими витратами. В останньому випадку запитувана сторона може вимагати відшкодування процесуальних затрат.
Так, у ч. 2 ст. 16 Гаазької конвенції з питань цивільного процесу від 1 березня 1954 р. міститься правило, відповідно до якого за відсутності угоди, яка передбачає інший порядок, запитувана держава має право вимагати від запитуючої держави відшкодування сум, сплачених свідкам, експертам, а також судових витрат, пов'язаних із застосуванням примусових заходів із зазначення судового виконавця, якщо свідки не з'являться до суду добровільно, а також витрати, які можуть виникнути у зв'язку із застосуванням особливої форми, передбаченої ч. 2 ст. 14 Конвенції.
Отже, в кожному конкретному випадку виникнення необхідності виконання загальним судом України судового доручення іноземного судового органу або направлення загальним судом України судового доручення судовому органу іноземної держави необхідно звертатись до норм міжнародно-правових актів (конвенцій, договорів, угод), суб'єктом яких є держава Україна.