Нерідко при наданні кредитів банки висувають до підприємств вимога не відчужувати активи позичальників до закінчення дії кредитного договору. Аналогічне зобов'язання підприємства-позичальника містилося і в кредитному договорі учасника форуму JuristOFF. Але при цьому договір застави майна підприємства між сторонами не укладався. Було укладено лише договір іпотеки майна майнового поручителя.
Через деякий час підприємство-позичальник продало своє майно іншому підприємству. В результаті чого виникло питання про те, чи може в такій ситуації банк визнати договір продажу такого майна недійсним та на якій підставі. Думки щодо відповіді на це питання традиційно розділилися.
Позиція 1. Банк може визнати такі договори недійсними, оскільки:
- Згідно зі ст. 207 ГК господарське зобов'язання, укладене учасниками господарських правовідносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін визнано судом недійсним;
- Таким договірним обмеженням підприємство-позичальник обмежило свою правоздатність;
- Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦК особа може відмовитися від свого майнового права. Така відмова від права за ст. 12 підлягає розширювальному тлумаченню, підтвердженню чому служить науково-практичний коментар до зазначеної статті, розміщений в системах ЛІГА: ЗАКОН;
- Право власності може розглядатися як сума трьох прав, якими можна розпоряджатися окремо, підтвердженням чому служить договір оренди. Беручи на себе зобов'язання не відчужувати, особа обмежує зміст свого права власності, іншими словами можливість реалізувати своє право;
- Підписуючи кредитний договір, підприємство-позичальник відмовлялося від свого права розпорядження майном до певної події;
- Згідно зі ст. 627 ЦК сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору. Підприємство-позичальник усвідомлено взяло на себе зобов'язання не відчужувати, яке було порушено, і за це повинні наступати певні наслідки, в тому числі можливість визнання такого договору недійсним;
- Згідно з ч. 3 ст. 215 ЦК якщо недійсність правочину прямо не встановлена ??в законі, то не тільки сторона, а й інша зацікавлена ??особа, яка заперечує проти її дійсності, можуть через суд визнати її недійсною;
- Згідно п. 17 постанови Пленуму ВСУ «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» вимоги про визнання угоди недійсною можуть заявлятися як сторонами правочину, так і будь-якою зацікавленою особою у разі, якщо таким правочином порушено її права чи законні інтереси;
- Підставою для визнання угоди недійсною може служити ч. 1 ст. 203 ЦК, згідно з якою угода не може суперечити нормам ЦК та іншим актам цивільного законодавства;
- Договори відчуження майна підприємства-позичальника суперечать нормам ЦК, оскільки згідно з кредитним договором одна зі сторін прийняла на себе зобов'язання не відчужувати майно, а зобов'язання має виконуватися на умовах, визначених у договорі. До того ж згідно ст. 525 ЦК одностороння відмова зобов'язання не допускається, а згідно ст. 629 ЦК договір є обов'язковим для сторін;
- Продавши майно, підприємство-позичальник порушило умови кредитного договору, чим порушило охоронювані законом права та інтереси банку;
- Як встановив ВССУ у визначенні від 15.06.2011, застереження в кредитних договорах щодо відчуження належного позичальникам майна, його передача будь-якими способами, надання його в заставу (іпотеку), отримання кредитних коштів в інших банках тільки за письмовою згодою кредитора унеможливлює укладання позичальниками оспорюваних позивачем договорів іпотеки та застави. Позичальники у вказаному рішенні в порушення взятих на себе зобов'язань перед кредитором уклали договори іпотеки та застави в забезпечення своїх зобов'язань перед іншим кредитором. Тим самим вони вийшли за межі здійснення цивільних прав, зазначених у ст. 13 ЦК. У результаті зазначені договору іпотеки та застави були визнані ВССУ недійсними;
- Таку умову кредитного договору є фактично запорукою майнових прав без права ними розпоряджатися, а просто із забороною вчинення певних дій. Як відомо, застава може виникати з договору, і це не обов'язково має бути окремий договір. Обов'язки реєструвати заставу майнових прав немає.
Позиція 2. Банк не може визнати договору продажу підприємством-позичальником своїх активів недійсними, оскільки:
- Майно підприємства-позичальника не було передано в заставу;
- Як випливає з листа ВГСУ від 07.04.2008 року № 01-8/211 ст. 207 ГК не містить особливостей регулювання господарських правовідносин, а містить загальні правила недійсності господарських зобов'язань, які суперечать ЦК як за термінологією, так і за змістом. Тому ст. 207 ГК застосовуватися не може;
- До того ж банк всупереч ст. 207 ГК не є стороною угоди;
- Згідно з ч. 2 ст. 91 ЦК цивільна правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду;
- «Обмеження» правоздатності не йде далі приватного правовідносини між сторонами договору;
- Тут не було відмови від права. Тут є порушення умов кредитного договору, яке тягне за собою передбачену договором відповідальність;
- Майнове право у підприємства-позичальника одне - право власності. Володіння, користування, розпорядження - це можливості, які з права власності;
- При передачі майна в оренду власник не «розпоряджається правом розпорядження». Він реалізує своє право власності, яке дозволяє йому, в тому числі, передавати майно у користування іншим особам;
- Ст. 12 ЦК стосується відмови від майнового права як такого (тобто повністю), а не від окремих елементів, що входять у зміст майнового права;
- Обмежити право (його реалізацію) звичайно можна, інше питання - які наслідки такого обмеження. Якщо обмеження права власності на майно (особливо нерухоме) сталося приватним угодою сторін і цього обмеження не надаю публічної достовірності, то воно (обмеження) може діяти тільки для учасників такого приватного угоди. Треті особи позбавлені можливості враховувати обмеження права власника при вступі у відносини з ним, вони сприймають його як повноцінного власника, а тому будь-які приховані від них обмеження на цих особах позначатися не можуть;
- Невиконання умов кредитного договору між банком і боржником не може впливати на дійсність договору купівлі-продажу між боржником і 3-м особою;
- Визначення ВССУ - це черговий приклад судового рішення, яке не має відношення до права. Наприкінці подібних рішень слід вказувати їх ціну;
- Згідно зі ст. 182 ЦК право власності та інші речові права на нерухоме майно, а також обмеження цих прав підлягають державній реєстрації.
Думка «Ю & З»: Кредитний договір регулює правовідносини тільки між кредитодавцем та позичальником. Його положення не можуть бути відомі третій стороні, яка ці активи набуває, а тому за відсутності зареєстрованих заборон на відчуження майна покупець активів не знає і не може знати, що продавець не має права їх відчужувати. Тому в даному випадку згідно зі ст. 388 ЦК покупець виступає добросовісним набувачем і ні витребувати у нього майно, ні визнати укладений з ним договір недійсним не можна.
Навіть якщо вважати положення кредитного договору про заборону на відчуження активів договором застави або іпотеки цих активів, то все одно без реєстрації речових прав на них вони мають меншу силу, ніж будь-які інші зареєстровані права на ці активи. Це підтверджується положеннями ст. 10 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» та ст. 4 Закону «Про іпотеку».
Перша норма встановлює, що при відчуженні рухомого майна боржником, який не мав права на це відчуження, особа, яка набула право майна на таке майно, вважається його добросовісним набувачем за відсутності відомостей у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна про обтяження такого майна. Добросовісний набувач набуває право власності на таке рухоме майно без обтяжень. Друга - що при нереєстрації іпотеки вимога іпотекодержателя не набуває пріоритету відносно зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно. До таких зареєстрованим прав слід відносити не тільки право іпотеки, а й право власності.
Прийняте ж ВССУ рішення від 15.06.2011 йде врозріз із зазначеними положеннями законодавства і роками складалася практикою їх застосування. Особливо, якщо враховувати, що як випливає з рішення апеляційного суду Вінницької області від 01.01.2011 № 2-6017/10, винесеного у цій справі, право іпотеки при укладенні першого кредитного договору зареєстровано не було, а при укладенні другого - було.
На пріоритет зареєстрованого права над незарегістріванним вказує рішення ВГСУ від 23.08.2011 року № 34/528, а визначення ВССУ від 08.06.2011 № 6-3701св10 - на пріоритет того, хто першим зареєстрував право іпотеки. На правомірність передачі в заставу майна, щодо якого є заборона на відчуження, але відсутній зареєстроване право застави, вказує ухвала ВГСУ від 12.05.2010 року № 12/150, а на можливість відчуження майна в таких умовах - постанова ВСУ від 06.10.2010 року . Так що визначення ВССУ від 15.06.2011 навряд чи можна оцінювати як еталон.
ВИСНОВОК:
Положення кредитного договору про заборону підприємству-позичальнику відчужувати свої активи без реєстрації прав іпотеки або застави на ці активи не може служити підставою для визнання недійсними договорів відчуження цих активів.