Під методом правового регулювання в теорії права розуміється сукупність прийомів, способів впливу норм права на об-суспільних відносини, що становлять предмет галузі. Кожна з галузей права характеризується своєрідністю методу, неповторним поєднанням різних правових прийомів регулювання, що виникають у певній сфері людської діяльності відносин. Але всі вони так чи інакше засновані на двох вихідних способах правового регулювання - диспозитивном (методі договірно-правового регулювання, властивому цивільному праву) і імперативний (методі влади-підпорядкування, характерному для адміністративно-правового регулювання).
Метод правового регулювання суспільних відносин, зі складових предмет трудового права, базується на таких принципах: рівність сторін трудового договору; підпорядкування загальним умовам виробництва; участь робітників і службовців в регулюванні відносин, що виникають у процесі трудової деятельности.1 Зауважимо, що рівність сторін носить не всеосяжний характер, воно повною мірою діє при обговоренні сторонами умов трудового договору (контракту) при прийомі на роботу, при зміні змісту трудового договору в процесі праці. У процесі трудової діяльності рівність сторін стикається з необхідністю підпорядкування працівника організації праці, з единоначалием в управлінні працею, що фактично означає нерівність сторін.
Метод висловлює правове становище суб'єктів трудових правовідносинах, порядок встановлення прав і обов'язків суб'єктів, спосіб захисту трудових прав і забезпечення виконання обов'язків.
Метод трудового права носить комплексний характер, оскільки в одних інститутах (колективний договір, трудовий договір) спостерігається перевага диспозитивного методу, іншим (дисципліна праці, матеріальна відповідальність, охорона праці) більш властивий імперативний метод. В даний час спостерігається тенденція до скорочення імперативних засад регулювання трудових відносин при зростанні договірного способу.
Єдність і диференціація правового регулювання існують в нерозривному зв'язку, і в певному сенсі вони утворюють діалектичну прояв єдності протилежностей.
В основі єдності правового регулювання лежить принцип рівності суб'єктів прав, закріплений в ст.22 КЗпП: відповідно до Конституції України яке б то не було пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору залежно від походження, соціального і імущі-жавного стану, расової чи національної приналежності, статі, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, роду і характеру занять, місця проживання не допускається. Рівні права, відповідно до Закону «Про власність», мають і підприємства різних форм власності. У науці трудового права висловлена думка, що єдність правового регулювання полягає в наявності загальних правових приписів, що встановлюють однакове регулювання трудових і тісно з ними пов'язаних відносин, незалежно від їх виду та характеру, а також умов праці та особливостей суб'єктів цих відносин, які закріплюються в Конституції України та інших нормативно-правових актах (В. Я. Бурак).
Диференціація правового регулювання означає відмінності в правовому регулюванні окремих видів трудових відносин. Вона забезпечує застосування правових норм з урахуванням як об'єктивних факторів, які характеризують місце роботи та умови праці, так і властивостей особистісного порядку, що стосуються самого працівника. До об'єктивних факторів належать: особливості галузей економіки (наприклад, металургійна, хімічна, гірничодобувна галузі), умови праці (важкі, шкідливі, на висоті тощо), природно-кліматичні умови (сезонні роботи, роботи в гірських населених пунктах), характер зв'язку між працівником і підприємством (робота за сумісництвом), форми і види власності. Суб'єктивні чинники виявляються в статевовікових і фізіологічних особливостях суб'єктів трудових відносин (діти, жінки, інваліди).