Однією з основних форм реалізації конституційного права громадян на працю є трудовий договір. Укладаючи його, громадяни визначають своє правове становище на конкретному підприємстві, в організації, установі або у фізичної особи (у конкретного роботодавця), вступають з ним у трудові відносини як працівника.
У науці трудового права трудовий договір розглядається в різних аспектах, а саме: 1) як юридичний факт, який є головною підставою виникнення трудових правовідносин і існування його в часі, а також службовець передумовою для виникнення та існування інших правовідносин, тісно пов'язаних з трудовими; 2 ) як основний інститут трудового права, тобто система правових норм, що регулюють прийом на роботу (укладення трудового договору), переклади на іншу роботу (зміна умов трудового договору) і припинення трудового договору.
Трудовий договір є центральним інститутом трудового права, і його визначення дається законодавцем безпосередньо в тексті закону. Відповідно до ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підпорядкуванням внутрішньому трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Змістом трудового договору є сукупність умов, що встановлюють взаємні права та обов'язки його сторін. (Кожна сторона трудового договору має свої суб'єктивні права і обов'язки, що визначаються трудовим договором і трудовим законодавством). Ці умови підрозділяються на умови, які встановлюються угодою сторін, і умови, що встановлюються нормативними актами про працю.
Умови, встановлюються угодою сторін, поділяються на основні (необхідні) і додаткові (факультативні).
Необхідними є умови, які обов'язково повинні міститися в будь-якому трудовому договорі і при відсутності дого-Ворен за якими трудовий договір не вважається укладеним. До них відносяться:
- Умова про місце роботи;
- Умова про трудовий функції, яку виконуватиме працівник, тобто виконувати обов'язки за певною професією, спеціальністю, кваліфікацією, посадою;
- Умова про оплату праці працівника;
- Умова про час початку роботи.
Трудовий договір вважається укладеним тільки після досягнення згоди за всіма зазначеними умовами.
Додаткові (факультативні) умови трудового договору не впливають на сам факт його укладення, вони можуть і не включатися у зміст трудового договору. Але, будучи включеними в зміст трудового договору, вони стають обов'язковими до виконання сторонами. До них, наприклад, відносяться: умова про випробування при прийомі на роботу, про роботу з неповним робочим днем, про термін дії договору, про суміщення професій (робіт), умови з соціально-побутових питань (про надання місця в дитячому садку, про надання службового житла), про нерозголошення комерційної таємниці та інші.
Умови, що встановлюються нормативними актами про працю, обов'яз-ково до дотримання і не можуть змінюватися угодою сторін. Сам факт укладення трудового договору зобов'язує сторони дотримуватися норм про тривалість робочого часу та відпустки, про охорону праці, дисциплінарної та матеріальної відповідальності та інші обов'язкові умови, передбачені трудовим законодавством.
Всі ці умови поділяються на два види. Перші устанавли-вають централізованими нормативними актами і не можуть змінюватися сторонами ні за взаємною згодою, ні в односторонньому порядку. Усяке угоду про зміну цих умов є незаконним і має визнаватися недійсним.
Другі - це умови, що встановлюються локальними нормативними актами.
Цри визначенні умов трудового договору слід керівників-дствоваться ст. 9 КЗпП України, яка закріплює правило, відповідно до якого умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними.