Сумісництвом вважається виконання працівником, крім своєї основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому чи іншому підприємстві, в установі, організації або у фізичної особи за наймом.
Для роботи за сумісництвом згода власника або уповноважений ним органу за місцем основної роботи не потрібно.
Така новела в трудовому законодавстві пояснюється насамперед умовами ринкових відносин, коли зростає мобільність робочої сили, з'являється ринок праці та альтернативні джерела доходів. Поширення вторинної зайнятості пояснюється і низькою вартістю робочої сили, різким зниженням матеріального рівня працюючих. Зарплата не забезпечує простого відновлення робочої сіли1. Це породжує прагнення більше працювати, щоб отримати більший заробіток для задоволення необхідних життєвих потреб. Робота за сумісництвом стає звичайним явищем, що може негативно впливати на стан здоров'я працюючих, а тому їх трудові права слід надійно захищати.
Законодавець останнім часом змінює своє ставлення до со-сумісництвом. Замість усіляких обмежень сумісництва, він приймає нормативні акти, які створюють великі можливості для роботи за сумісництвом, за винятком випадків, коли воно може порушити інтереси окремих підприємств, заподіяти шкоду здоров'ю работающіх1.
Згідно з Положенням про роботу за сумісництвом працівників державних підприємств, установ, організацій від 23 червня 1993 р.2 керівники державних підприємств, установ, організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів (цехів, відділів, лабораторій і т. д.) та їх заступники не мають мають права працювати за сумісництвом (за винятком наукової, викладацької, медичної і творчої діяльності) .3
Крім цього нормативного акта, є й інші закони, які забороняють сумісництво особам, які виконують важливі державні функції. Закон України «Про прокуратуру» від 5 листоп-ря 1990 забороняє сумісництво служби в органах проку-ратури з роботою на підприємствах, установах і організаціях, а також з будь-яким підприємництвом, за винятком наукової та педагогічної діяльності.
Згідно ст.5 Закону України «Про статус суддів», прийнятого Верховною Радою України від 15 грудня 1992 р., суддя не може бути народним депутатом, належати будь-якої політичної партії, входити до складу органів виконавчої влади, інших державних органів і підприємств, що мають мета отримання прибутку, займатися підприємницькою або іншою діяльністю, крім викладацької, наукової або іншої оплачуваної творчої діяльності у вільний від роботи час.
Закон України «Про статус народного депутата України», прийнятий 21 листопада 1992, забороняє заняття іншою трудовою діяльністю Голові Верховної Ради України, його заступникам, головам комітетів Верховної Ради, їх заступникам, керівникам інших постійних органів Верховної Ради України і народним депутатам, працюючим на постійній роботі у верхів'ях Раді, за винятком викладацької і наукової
роботи.
Стаття 16 Закону України «Про державну службу», прийнятого Верховною Радою України від 16 грудня 1993 р., забороняє державним службовцям займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників, бути пове-ренним третіх осіб у справах державного органу, де вони працюють, а також виконувати роботу на умовах сумісництва, крім наукової, викладацької, творчої діяльністю, а також медичною практикою.
Закон України «Про державну податкову службу в Україні» в редакції від 24 грудня 1993 р. забороняється посадовим особам державних податкових інспекцій займатися підприємницькою діяльністю, а також працювати за сумісництвом.
Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 р. забороняється громадянам, які проходять альтернативну службу, працювати за сумісництвом і займатися підприємниць-кої діяльністю.
Обмеження, що стосуються роботи за сумісництвом, встановлені також для працівників аудиторських служб та митних органів.
Відповідно до п. 6 Постанови Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1996 р. № 1033 «Про заходи щодо залучення додаткових надходжень до бюджету і підвищення ефективності витрачання бюджетних коштів для забезпечення фінансування соціальних виплат населенню» - тривалість роботи за сумісництвом не може перевищувати 4:00 на день і повного робочого дня у вихідний день. Загальна тривалість роботи за сумісництвом протягом місяця не повинна перевищувати половини місячної норми робочого часу. Ці обмеження поширюються лише на працівників державних підприємств, установ і організацій. Оплата праці сумісників провадиться за фактично виконану роботу (ст. 1021 КЗпП).
Відповідно до роз'яснень, що містяться в п. 14 По-становлення Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 р. «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», сумісники мають право на оплату фактично виконаної роботи й тоді, коли були порушені встановлені для певної категорії працівників обмеження для роботи за сумісництвом. Такі порушення за певних умов можуть бути підставою для припинення трудового договору за сумісництвом.
На практиці виникає питання про те, чи може розглядатися додаткова робота як сумісництво, якщо воно виконується не за трудовим договором, а за цивільно-правовими угодами, наприклад, за договором підряду, доручення тощо На це питання слід дати негативну відповідь. І не тільки тому, що це прямо передбачено Положенням, а й тому, що така робота, як правило, оплачується нерегулярно, виконується епізодично з оплатою після її виконання за кінцевими результатами.
На сумісників, які працюють за трудовими договорами, природно, поширюється трудове законодавство, майже всі його правові інститути, тобто загальні правила прийому на роботу, встановлення умов праці, форми і терміну трудового договору, регулювання робочого часу, охорони праці, дисциплінарної та матеріальної відповідальності, вирішення трудових спорів.
Законодавство про працю не тільки не забороняє за загальним правилом роботу за сумісництвом, а, навпаки, в деяких випадках рекомендує окремі види робіт виконувати в порядку зі сумісництвом. Так, наприклад, згідно зі ст. 15 Закону України «Про охорону праці», в редакції від 29 листопада 2002 року, на підприємствах виробничої сфери з кількістю працюючих менше 50 осіб, функції служби охорони праці можуть виконувати в порядку сумісництва особи, які мають відповідну підготовку.
Все ж правове регулювання праці сумісників має і особливості. Вони обумовлені тим, що трудові правовідносини за сумісництвом є додатковим правовідносинами, що основну частину робочого часу працівник зайнятий на основній роботі, яка визначає його соціальний статус. Має значення і той факт, що держава, підприємства в даний час ще не можуть надавати однакові соціальні гарантії як за основним, так і додатковому правоотношению.
Звільнення з роботи за сумісництвом провадиться за осно-ваниям, передбаченим законодавством, а також у разі прийняття працівника, який не є сумісником, чи обмеження сумісництва у зв'язку з особливими умовами та режимом праці, без виплати вихідної допомоги (у КЗпП сумісництвом присвячені статті 21 та 1021 ).