3.6. Захист від порушень антимонопольного законодавства України та недобросовісної конкуренції

Відповідно до ст. 42 Конституції України не допускаються зло­вживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обме­ження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Конституційна заборона спрямована на недопущення, обмеження або усунення конкуренції, незалежно від конкретних її видів і складів правопо­рушень. Монополізм (в перекладі з грецької „продаю один") це домінування суб'єкта господарювання (чи групи) на ринку певно­го товару. Монополізація - досягнення суб'єктом господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку товару, підтри­мання або посилення цього становища.

Оскільки монополія є одним з тих економічних утворень, при наявності яких ринковий механізм не може виконувати свої ре­гулюючі функції, то основним завданням законодавства Украї­ни є перешкоджання монополізації ринків одним або декількома суб'єктами господарювання. Основою антимонопольного зако­нодавства є Господарський кодекс України, Закони України „Про захист економічної конкуренції", «Про захист від недобросовіс­ної конкуренції», «Про природні монополії». Правовий статус Антимонопольного комітету, як державного органу, що повинен здійснювати контроль за дотриманням антимонопольного законо­давства, визначає Закон України «Про Антимонопольний комітет України». Особливе місце в правовому регулюванні захисту еконо­мічного ринку відіграють міжнародно-правові акти, зокрема «Кон­венція про транснаціональні корпорації». Зазначену Конвенцію Верховна Рада України ратифікувала із такими застереженнями: транснаціональні корпорації на території України і за її межами, у разі якщо їх створення може спричинити монополізацію товарних ринків в Україні, впливає або може впливати на економічну конку­ренцію на її території, створюються за згодою Антимонопольного комітету України у порядку, передбаченому антимонопольним за­конодавством України.

В залежності від характеру розрізняють такі види порушення антимонопольно-конкурентного законодавства:

антиконкурентні узгоджені дії; зловживання монопольним становищем на ринку; антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого само- врядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю

обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб'єктів господарювання, об'єднань

.Конкуренція (від латинського слова сопсигеге - зіштовхува­тися) - це боротьба між товаровиробниками за вигідні умови ви­робництва і збуту товарів та послуг, за привласнення найбільших прибутків. Конкуренція, з одного боку об'єктивний закон розвит­ку товарного виробництва, з другого - один із основних інстру­мент ринку.

Економічна конкуренція (конкуренція) - змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають мож­ливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку (ст. 1 ЗУ "Про захист економічної конкуренції"). Як закон товарного виробництва конкуренція відображає механізм змагаль­ності товаровиробників, яка обумовлена протиріччям їх інтересів в галузі виробничо-збутової і торгівельної діяльності.

Змагальність може проявлятися в таких формах: цінова конкуренція; конкуренція якості; конкуренція асортименту товару; конкуренція надання комплексних послуг; удосконалення системи збуту товарів і т.п.

З прийняттям Закону України «Про захист від недобросовіс­ної конкуренції» були визначені правові засади захисту господа­рюючих суб'єктів (підприємців) і споживачів від недобросовісної конкуренції. Він спрямований на встановлення, розвиток і забез­печення торгівлі та інших чесних звичаїв ведення конкуренції при здійсненні підприємницької діяльності в умовах ринкових відно­син. Згідно з цим законом недобросовісна конкуренція визначаєть­ся, як будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торгівлі іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності. Ці прави­ла можуть встановлюватися як законодавчо так і суспільством, спираючись на діловій етиці. Хоча законодавець визнає недобро­совісною конкуренцією будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності, Законом "Про захист від недобросовісної конкуренції"" визначаються три види, які містять визначені склади недобро­совісної конкуренції (із чого можна зробити висновок, що зако­нодавець законодавчо обмежує перелік дій, які можуть вважатися недобросовісною конкуренцією, закріплюючи вичерпний перелік її складів). А саме.

1) Неправомірне використання ділової репутації господарюю­чого суб'єкта (підприємця) поділяється на наступні склади:

- неправомірне використання чужих позначень, рекламних ма­теріалів, упаковки;

- неправомірне використання товару іншого виробника;

. копіювання зовнішнього вигляду виробу;

. порівняльна реклама.

2) Створення перешкод господарюючим суб 'єктам (підприєм­цям) у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції. Вказаний вид поділяється на склади:

-дискредитація господарюючого суб'єкта (підприємця);

- купівля-продаж товарів, виконання робіт, надання послуг із примусовим асортиментом;

- схилення до бойкоту господарюючого суб'єкта (підприємця);

- схилення постачальника до дискримінації покупця (замовника);

- схилення господарюючого суб'єкта (підприємця) до розірван­ня договору з конкурентом;

- підкуп працівника постачальника;

- підкуп працівника покупця (замовника);

- досягнення неправомірних переваг у конкуренції.

3) Неправомірне збирання, розголошення та використання ко­мерційної таємниці, що поділяється на:

- неправомірне збирання комерційної таємниці;

- розголошення комерційної таємниці;

- схилення до розголошення комерційної таємниці;

- неправомірне використання комерційної таємниці.

Отже, серед основних факторів, які покликані забезпечувати подальший розвиток соціально спрямованої ринкової економіки в Україні, є державне регулювання господарської діяльності, яке здатне суттєво впливати на її ефективне здійснення. Якщо органи державної влади (їх посадові чи службові особи) діють в межах за­кону, то таке регулювання служить забезпеченню стабілізації гос­подарських відносин і суспільного господарського порядку, однак сьогодні непоодинокими є випадки порушення прав суб'єктів гос­подарювання з боку органів державної влади.

Вказані питання знайшли своє вирішення у низці законодав­чих актів: Господарському і Цивільному кодексах України, Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність», Господарському процесуальному кодексі і Кодексі адміністративного судочинства України тощо, однак аналіз правової основи захисту прав суб'єктів господарювання від порушень органами державної влади свідчить про необхідність її подальшого вдосконалення.

Останнім часом зростає тенденція збільшення звернень до су­дових органів суб'єктів підприємницької діяльності для захисту своїх інтересів. Згідно з ч.7 ст.19 ГК України дії та рішення де­ржавних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб'єктом господарювання у встановленому законодавством по­рядку. А відповідно до ч.7 ст. 23 ГК України спори про поновлен­ня порушених прав суб'єктів господарювання та відшкодування завданої їм шкоди внаслідок рішень, дій чи бездіяльності органів, посадових або службових осіб місцевого самоврядування при здій­сненні ними своїх повноважень вирішуються в судовому порядку.

Згідно зі ст.20 ГК України одним із засобів захисту прав суб'єктів господарювання є визнання повністю або частково недійсними ак­тів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання. Одним з важ­ливих і розповсюджених засобів захисту прав суб'єктів підпри­ємницької діяльності є визнання судом виданого державним або іншим органом незаконного акта недійсним (повністю або в час­тині). Підставою для застосування цього засобу захисту є видання державним або іншим органом акта, що не відповідає його ком­петенції або вимогам законодавства. Оскільки це дві самостійних підстави, то може бути визнаний недійсним той акт, який відпові­дає вимогам законодавства, але прийнятий з перевищенням компе­тенції відповідного органу, так і, навпаки, прийнятий у межах його компетенції, але такий, що суперечить законодавству. Перевищен­ня компетенції державного органу означає видання ним акта поза його компетенцією. Порушення актом державного органу вимог законодавства - це суперечливість законодавству прийнятого акта за його змістом, формою, порядком і строками прийняття.

Неправомірні акти державних органів, що зачіпають права під­приємців, порушують дві заборони, встановлені ГК України. Пер­ша заборона, встановлена в ч.5 ст. 19 ГК, в якій задекларовано, що незаконне втручання та перешкоджання господарській діяль­ності суб'єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються. Інша заборона, встановлена в ч.4 ст.23 ГК, відповідно до якої незаконне втручання органів і посадових осіб місцевого самоврядування у господарську діяльність суб'єктів господарювання забороняється.

В продовження цієї тези необхідно констатувати, що п. 1 ч. 1 ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України визначає можливість захисту в адміністративних судах законних прав та ін­тересів суб'єктів господарювання, які порушені органами владних повноважень нормативно-правовими актами, правовими актами індивідуальної дії, діями чи бездіяльністю. Обов'язковою ознакою нормативно-правового акта чи правового акта індивідуальної дії, а також відповідних дій чи бездіяльності суб'єкта владних пов­новажень є створення ними юридичних наслідків у формі прав обов'язків, їх зміни чи припинення.

Нормативно-правові акти можуть бути оскаржені широким ко­лом осіб (фізичних та юридичних), яких вони стосуються. Індиві- дуальні ж акти можуть бути оскаржені лише особами, безпосеред­ні права, свободи чи охоронювані законом інтереси яких такими актами порушені.

З огляду на це, важливим питанням є розмежування нормативно- правових актів та правових актів індивідуальної дії. Обов'язковою ознакою нормативно-правового акта чи правового акта індивіду, альної дії, а також відповідних дій чи бездіяльності суб'єкта влад­них повноважень є створення ними юридичних наслідків у формі прав, обов'язків, їх зміни чи припинення.

В науковій літературі визначається, що нормативно-правові акти - це правові акти управління, які встановлюють, змінюють, припиняють (скасовують) правові норми. Нормативно-правові акти містять адміністративно-правові норми, які встановлюють загальні правила регулювання однотипних відносин у сфері виконавчої влади, розраховані на тривале застосування. Вони встановлюють загальні правила поведінки, норми права, регла­ментують однотипні суспільні відносини у певних галузях і, як правило, розраховані на довгострокове та багаторазове їх засто­сування.

Індивідуальні акти стосуються конкретних осіб та їхніх відно­син. Загальною рисою, яка відрізняє індивідуальні акти управлін­ня, є їх виражений правозастосовний характер. Головною рисою таких актів є їхня конкретність, а саме: чітке формулювання кон­кретних юридичних волевиявлень суб'єктами адміністративного права, які видають такі акти; розв'язання за їх допомогою конк­ретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата - конк­ретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно- правових відносин, обумовлених цими актами1.

При захисті в адміністративних судах законних прав та інте­ресів суб'єктів господарювання, які порушені органами владних повноважень правовими актами індивідуальної дії подекуди ви­никають труднощі з вибором способу захисту порушеного права. Зокрема, в одних випадках пред'являються позови про визнання таких актів протиправними (недійсними, незаконними, неправо­мірними). В інших випадках змістом позовних вимог є скасуван­ня акту індивідуальної дії органу владних повноважень. При роз­межуванні зазначених вище способів захисту порушеного права особи (визнання акта протиправним або скасування відповідного акта суб'єкта владних повноважень) Вищий адміністративний суд України своїм інформаційним листом від 01.06.2010 N 781/11/13- 10 судам слід рекомендував враховувати наступне. Визнання акта суб'єкта владних повноважень протиправним як способу захисту порушеного права позивача застосовується у тих випадках, коли спірний акт не породжує жодних правових наслідків від моменту прийняття такого акта. Скасування ж акта суб'єкта владних повно­важень означає втрату чинності таким актом з моменту набрання чинності відповідним судовим рішенням. За змістом ст. 162 Ко­дексу адміністративного судочинства України суд під час прий­няти рішення про скасування незаконного рішення суб'єкта влад­них повноважень має право визначити, з якого моменту відповідне рішення втрачає чинність.

Суд визначає, що рішення суб'єкта владних повноважень є ска­сованими з моменту набрання постановою законної сили, тобто лише на майбутнє, якщо на підставі цього рішення виникли пра­вовідносини, які доцільно зберегти, оскільки інакше буде заподія­но значно більшої шкоди суб'єктам правовідносин порівняно з відвернутою.

З урахуванням викладеного застосування різних способів за­хисту порушеного права позивача - визнання спірного акта про­типравним або скасування такого акта - повинно відбуватися з урахуванням конкретних обставин справи в кожному окремому випадку. При цьому, як роз'яснив Вищий адміністративний су Ук­раїни (інформаційний лист 27.07.2010 N 1145/11/13-10), судам слід виходити з того, що вимога про визнання акта владного органу не­дійсним, незаконним, неправомірним тощо є різними словесними вираженнями одного і того самого способу захисту порушеного права позивача, а саме визнання акта протиправним.

Визнання незаконного акта недійсним може застосовуватися як єдиний засіб захисту (коли для захисту підприємців досить визна­ти акт недійсним), або поєднуватися з іншими засобами захисту і відповідальності. Так, визнання недійсним акта державного або іншого органу може поєднуватися із застосуванням заходів госпо­дарсько-правової відповідальності — стягненням судом за позовом підприємця збитків, завданих йому внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів або їхніх службових осіб, що призве­ли до порушення прав підприємця, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами чи їхніми службовими особами пере­дбачених законодавством обов'язків щодо підприємця в порядку адміністративного судочинства

З точки зору правознавців, «неправомірний письмовий акт орга­ну державної влади» це офіційний документ, який породжує певні правові наслідки стосовно суб'єктів господарської діяльності та порушує права і законні інтереси останніх, а також містить хоча б одну з наступних ознак: а) втручання в господарську діяльність, якщо воно не торкається передбачених законодавством прав органу державної влади здійснювати контроль за діяльністю підприємс­тва; б) порушення вимог законодавства; в) невідповідність акту ви­могам законодавства щодо компетенції органу, що прийняв такий акт; г) встановлення привілейованого положення суб'єкта госпо­дарської діяльності однієї форми власності стосовно суб'єкта гос­подарської діяльності іншої форми власності; д) порушення форми і порядку прийняття акту, якщо це призвело до порушення прав і законних інтересів суб'єкта господарської діяльності1.

Оскарження незаконних дій чи бездіяльності органів владних повноважень, як метод захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання, поділяється на два види: позасудове та судове.

Позасудовий спосіб оскарження полягає в направленні скарги на адресу органа владних повноважень порушника прав, його ви­щестоящої організації, а також інших несудових органів та органі­зацій, до компетенції яких законом віднесено вирішення відповід­них питань.

Судовий порядок, як вже вказувалося, визначається нормами процесуального права, зокрема Кодексом адміністративного судо­чинства України.

Відповідно до ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку ор­ганів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. До адміністратив­них судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяль­ність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами Ук­раїни встановлено інший порядок судового провадження.

Справа адміністративної юрисдикції (ст. З КАС України) - пе­реданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова осо­ба або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

В цьому контексті необхідно відзначити, що адміністративний позов - це звернення до адміністративного суду про захист прав, сво­бод та інтересів у публічно-правових відносинах. При цьому, суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі зако­нодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Місцевим загальним судам як адміністративним судам підсудні:

1) адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні ок­ружним адміністративним судам;

2) усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяль­ності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності.

Окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший де. ржавний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їх поса. дова чи службова особа, крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки.

Справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються місцевим загальним судом як адміністративним су. дом або окружним адміністративним судом за вибором позивача.

Вищому адміністративному суду України як суду першої і ос­танньої інстанції підсудні справи:

1) щодо встановлення Центральною виборчою комісією резуль­татів виборів або всеукраїнського референдуму;

2) щодо скасування реєстрації кандидата на пост Президента України.

У разі невизначеності Кодексом адміністративного судочинс­тва України предметної підсудності адміністративної справи така справа розглядається місцевим адміністративним судом за вибо­ром позивача.

Адміністративні справи вирішуються адміністративним судом за місцезнаходженням відповідача. Адміністративні справи з при­воду оскарження правових актів індивідуальної дії, а також дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які стосуються ін­тересів конкретної особи, вирішуються адміністративними судами за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача.

Адміністративні справи з приводу оскарження нормативно- правових актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерства чи іншого центрального органу виконавчої влади, Національного банку України чи іншого суб'єкта владних повно­важень, повноваження якого поширюються на всю територію Ук­раїни; адміністративні справи, відповідачем у яких є закордонне дипломатичне чи консульське представництво України, їхня поса­дова чи службова особа; а також адміністративні справи про ану­лювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, про заборону (примусовий розпуск, ліквідацію) політичної партії вирішуються окружним адміністративним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

У разі невизначеності цим Кодексом територіальної підсуд­ності адміністративної справи така справа розглядається місцевим адміністративним судом за вибором позивача.

В науковій літературі рекомендується поєднувати позасудове та судове оскарження за винятком випадків, коли таке поєднання не допускається законом.

Крім вищезазначених основних видів захисту прав і законних інтересів суб'єктів господарювання науковці та практики виділя­ють допоміжні:,

. повідомлення компетентних органів про факти порушень прав суб'єктів господарювання;

- доведення інформації про факти порушень прав суб'єктів гос­подарювання до громадськості;

- одержання інформації про діяльність контролюючих ор­ганів;

- фіксація, у спосіб та порядку, що не заборонені законом, фактів незаконних дій чи бездіяльності органів владних повноважень;

- дієвий захист конфіденційної інформації суб'єкта господарю­вання.