1. Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України «Про міжнародне приватне право».
(Частина перша статті 2 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2709-І\/ від 23.06.2005)
2. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.
3. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
4. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.
Коментар:
Під цивільним судочинством, тобто під цивільним процесом, слід розуміти сукупність процесуальних дій суду, осіб, що беруть участь у справі, та інших учасників процесу, які вчиняються у встановленому законом порядку, і процесуальних правовідносин, що виникають у зв'язку з цими діями, пов'я-заних із здійсненням правосуддя у справах позовного провадження, у справах наказного провадження і у справах окремого провадження.
У частину першу статті, що коментується, внесені зміни Законом України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р. (у ч. 1 ст. 2 ЦПК сло-ва «і даного Кодексу» замінені словами «цього Кодексу та Закону України «Про міжнародне приватне право»)1.
Згідно з ч. 1 ст. 2 ЦПК, цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, ЦПК і, як було підкреслено, Законом України «Про міжнародне приватне право». Згідно з ч. 2 статті, що коментується, існує прі-оритет міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верхов-ною Радою України, над нормами ЦПК.
Разом з тим в статті, що коментується, є вказівка, згідно з якою прова-дження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, що діють на час здійснення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Серед Законів України найбільш високу юридичну силу має Конституція України із змінами, внесеними Законом України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 р.2.
Конституція України містить норми прямої дії (ст. 8), які є нормами різних галузей права. Серед них є норми і цивільного процесуального права. До цих норм відносяться положення Конституції про поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6), про застосування міжнародних договорів (ст. 9), про державну мову в Україні (ст. 10); про право спростовувати в судовому порядку недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї і право вимагати відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, використанням і поширенням такої інформації (ч. 4 ст. 32); право на судовий захист (ст. 55); право на відшкодування за рахунок держави або органів місцевого самоврядування матеріальної і моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів місцевого само-врядування, їх посадовими і службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56); право кожного знати свої права і обов'язки (ст. 57); право на правову допомогу (ст. 59); право на відмову від дачі показань або пояснень щодо себе, членів сім'ї або близьких родичів, коло яких визначається законом (ст. 63); обов'язок кожного неухильно додержуватися Конституції України і законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності (ст. 68).
Стаття 58 Конституції України передбачає «Закони та інші нормативно- правові акти не мають зворотної сили в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи». Це ж положення випливає з ч. З статті, що коментується. Разом із тим, як підкреслено в літературі, цивільні процесуальні акти можуть застосовуватися у спорах з матеріальних відносин, які виникли до набрання цивільними процесуальними актами чинності, тобто процесуальні норми мають зворотну силу щодо матеріальних відносин, і як правило не мають зворотної сили щодо процесуальних відносин . Закон України від 27 лютого 2007 року «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України» передбачає виключення . Згідно цього Закону цивільні справи за касаційними скаргами на судові рішення і касаційні скарги, не розглянуті Верховним Судом України до 1 січня 2007 року, передаються для розгляду і вирішення відповідно до глави 2 розділу V Цивільного процесуального кодексу України до колегії суддів відповідних апеляційних судів, склад яких формується президіями цих судів (детальніше див. коментар до ст. 323 ЦПК).
У Конституції України є розділ VIII «Правосуддя», в якому передбачені норми, що регулюють здійснення правосуддя в Україні. Норми цього розділу передбачають здійснення правосуддя виключно судами, поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, які виникають в державі, систему судів загальної юрисдикції, принципи здійснення правосуддя та інші питання діяльності судів. Для цивільного процесуального права має також велике значення положення п. 2 ст. 121 Конституції, яке передбачає здійснення прокуратурою представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, передбачених законом, і нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами.
Наступне місце в системі цивільного процесуального законодавства займають галузеві кодифікаційні акти у вигляді кодексів. Серед них передусім слід зазначити Цивільний процесуальний кодекс України, який є основним законодавчим актом, що регулює порядок судочинства у цивільних справах. ЦПК був затверджений 18 березня 2004 р. і набув чинності з 1 січня 2005 р., але не раніше набуття чинності Адміністративним процесуальним кодексом України . ЦПК України набув чинності з 1 вересня 2005 р. одночасно з Кодексом адміністративного судочинства України .
Наступним кодифікаційним актом, який має значення для регулювання цивільного судочинства, є Цивільний кодекс України (далі — ЦК). Норми ЦК мають істотне значення для визначення осіб, які можуть звертатися до суду за захистом своїх суб'єктивних прав, свобод і законних інтересів (ст. 2 ЦК), в них передбачений порядок захисту цивільних прав (статті 16—19 ЦК), регулюється питання про допустимість засобів доведення по спорах про правочини, укладені з недотриманням обов'язкової письмової форми (ст. 218 ЦК). Для застосування норм ЦПК мають значення норми ЦК, які регулюють питання про цивільну дієздатність фізичних осіб (статті 30—42 ЦК), про встановлення і припинення опіки і піклування (статті 60 і 75 ЦК — в редакції Закону України від 3 березня 2005 р. № 2450 і ряд інших статей). Правила допустимості способів доведення про дійсність певних видів право- чинів наведено в статтях 218—220 ЦК.
У ЦК, як зазначає М. Й. Штефан, закріплені правила допустимості способів доказування у справах про визнання недійсними певних угод. При цьому М. Й. Штефан помилково посилається на статті 15 —16 ЦК . У цих статтях не вказані правила допустимості способів доказування у справах про визнання недійсності певних угод. Правила допустимості способів доказування про дійсність, а не про недійсність певних видів угод зазначено в статтях 218—220 ЦК. Під допустимістю доказів, як це випливає із змісту ст. 59 ЦПК, слід розуміти встановлені законом певні засоби доказування, за допомогою яких можна підтвердити або відкинути певні обставини. Приблизно таке ж визначення допустимості доказів дає Д. М. Чечот.
Для регулювання розгляду в порядку цивільного судочинства спорів, що виникають з сімейних правовідносин, велике значення має Сімейний кодекс України (далі — СК), який є одним із джерел не лише сімейного, а і цивільного процесуального права. СК містить низку норм, що мають велике значення для розгляду зазначених спорів (статті 18—20, 40,41, 57, 60, 61, 69, 70, 73-76,80,91,109,110,114,128,130-132 та ін.). Крім того, СКмає низку статей (статті 223—225,236,238,240,242), які регулюють порядок усиновлення, скасування усиновлення, визнання його недійсним і позбавлення батьківських прав.
Джерелом цивільного процесуального права є також Кодекс законів про працю України, в якому є низка статей, які регулюють підвідомчість трудових спорів (статті 231, 232).
До джерел цивільного процесуального права слід віднести Житловий кодекс України (ЖК) і Земельний кодекс України. У Житловому кодексі для застосування норм цивільного процесуального права мають значення статті 72,87,98,99,104—109,116. У Земельному кодексі України для застосування норм цивільного процесуального законодавства має значення ст. 158, яка встановлює підвідомчість вирішення земельних спорів.
Джерелом цивільного процесуального права також є Кодекс адміністра-тивного судочинства України (наприклад, ст. 21 цього Кодексу регулює питання про підсудність декількох пов'язаних між собою вимог в порядку різного судочинства).
Серед законів України, які входять до складу цивільного процесуального законодавства України і, отже, мають значення для регулювання цивільного судочинства, слід відзначити Закон України «Про судоустрій України», який був прийнятий 7 лютого 2002 р. і набув чинності 1 червня 2002 р. В цьому законі передбачені завдання правосуддя, основи здійснення правосуддя в Україні, система і порядок утворення судів загальної юрисдикції в Україні, повноваження судів загальної юрисдикції, принципи судочинства в Україні.
Для регулювання цивільного судочинства має також важливе значення Закон України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991р. (із змінами від 12 липня 2001 р. і від 17 грудня 2004 р. ), в якому передбачені питання участі прокурора в цивільному процесі (статті 33 —42). Для регулювання цивільного судочинства має також значення Закон України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р. (із змінами від 11 липня 2003 р. ), де є норми, що передбачають участь адвоката у цивільному процесі.
Для регулювання цивільного судочинства має також значення Закон України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 р. (із змінами і доповненнями від 15 грудня 1992 р., змінами від 10 січня 2002 р., від 1 грудня 2005 р. ), в якому в п. 10 ст. 26 передбачено, що спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі мають право подавати до суду позови щодо захисту прав споживачів.
До джерел цивільного процесуального права слід віднести Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. із змінами від 19 червня 2003 р.1, який передбачає право виконавчих органів сільських, селищних, міських рад і їх голів звертатися до суду за захистом прав відповідної територіальної громади (п. 4 ст. 37, п. 12 ст. 42).
Джерелом цивільного процесуального права є також Закон України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р., в якому є низка статей (статті 24,26,32—34,36 та ін.), що відносяться до здійснення правосуддя в цивільному процесі.
Джерелом цивільного процесуального права є також Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р.2, в якому є норми, що ви-значають судочинство у справах за участю іноземних осіб (розділ XI), і норми, що регулюють підсудність судам України справ з іноземним елементом (розділ XII), а також норма, що передбачає відсилання до права третьої держави (ст. 9) і колізійні норми (розділи III—IX).
Джерелами цивільного процесуального права є також Закон України «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 р. із змінами від 9 вересня 2004 р.3
Джерелом цивільного процесуального права згідно з Законом України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. і протоколи до неї, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Стаття 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
У статті 9 Конституції України вказано, що міжнародні договори, що діють, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, що суперечать Конституції України, можливе тільки після внесення відповідних змін до Конституції України. У пункті 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. підкреслено, що виходячи з положень ст. 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не може застосовувати закон, який регулює дані правовідносини, інакше як міжнародний договір. Водночас міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України.
Джерелами цивільного процесуального права також є укази Президента
України, постанови Кабінету Міністрів України, накази і інструкції міністерств і відомств, міжнародні договори про правову допомогу, ратифіковані Верховною Радою України. Серед постанов Кабінету Міністрів України слід зазначити Декрет Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 21 січня 1993 р., в редакції Закону України «Про внесення змін до статті З Декрети Кабінету Міністрів України «Про державне мито» від 20 квітня 2000 р.
Важливе значення для правильного застосування норм права, зокрема норм цивільного процесуального права, мають постанови Пленуму Верховного Суду України. Постанови Пленуму Верховного Суду України не є джерелами права, оскільки Пленум Верховного Суду України не має права створювати нові норми права. Проте ці постанови мають велике значення для одностайного та правильного застосування норм права.
Частина 3 ст. 2 ЦПК встановлює правило, згідно з яким провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, що є чинними на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи, тобто встановлює правило, згідно з яким закон не має зворотної сили. Згідно з ч. 4 ст. 2 ЦПК закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує або звужує права, що належать учасникам цивільного процесу, або обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі. Положення ч. 4 ст. 2 ЦПК відповідає ч. 1 ст. 58 Конституції, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Дія цивільних процесуальних норм у часі, в просторі і щодо кола осіб. Пи-тання про дію будь-яких норм права в часі, зокрема норм цивільного проце-суального права, має три аспекти:
а) щодо моменту вступу нормативного акта в силу;
б) щодо того, на які відносини поширюється дія нормативного акта;
в) щодо моменту припинення дії нормативного акта.
Питання про момент вступу нормативних актів в силу передбачене Указом Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів і набрання ними чинності» від 10 червня 1997 р. Згідно з цим Указом закони України, інші акти Верховної Ради України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніше 15 днів після їх прийняття в установленому порядку і підписання підлягають оприлюдненню в офіційних друкованих органах. Нормативно-правові акти Верховної Ради України і Президента України набувають чинності через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачене цими актами. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України набувають чинності з моменту їх прийняття, якщо пізніший термін набуття ними чинності не передбачений цими актами.
Відповідно до ч. З ст. 2 ЦПК 2004 р. дія цивільних процесуальних законів, як правило, не має зворотної сили щодо процесуальних відносин, якщо інше не передбачене в самому акті. Провадження у цивільних справах здійснюється за нормами процесуального законодавства, які чинні на момент розгляду справи. Як передбачено п. 6 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» ЦПК 2004 р., заяви і скарги, подані до набуття чинності ЦПК 2004 р., відповідно до ЦПК 1963 р. розглядаються в порядку, встановленому ЦПК 2004 р. Наприклад, для перегляду рішень і ухвал, що не вступили в законну силу, в апеляційному порядку згідно з статтями 294—296 ЦПК 2004 р. необхідно подати заяву про апеляційне оскарження і апеляційну скаргу. Статті 290, 292 ЦПК 1963 р. передбачали подання лише апеляційної скарги і не встановлювали, що поданню апеляційної скарги має передувати подання заяви про апеляційне оскарження. Пункт 10 розділу XI «Прикінцеві та перехідні положення» ЦПК 2004 р. встановлює, що судові рішення, прийняті судом першої інстанції до набуття чинності ЦПК 2004 р. і що не вступили в законну силу, можуть бути оскаржені в апеляційному порядку без подання заяви про апеляційне оскарження, якщо термін апеляційного оскарження відповідно до ЦПК 1963 р. не закінчився, тобто статті ЦПК 2004 р. про апеляційне оскарження, як і інші його статті, не мають зворотної сили.
Разом з тим цивільні процесуальні нормативні акти можуть застосовуватися до спорів з матеріальних відносин, які виникли до набрання ними законної сили. Так, згідно з ч. 2 ст. 109 Житлового кодексу України в редакції 1993 р. особи, що самоправно зайняли житлове приміщення, підлягали виселенню в адміністративному порядку. Відповідно до ст. 47 Конституції України ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Норми Конституції є нормами прямої дії (ст. 8). Тому особа, що самоправно зайняла житлове приміщення до набуття чинності Конституції, тобто до 28 червня 1996 р., підлягає тепер виселенню не в адміністративному, а в судовому порядку. Це положення випливає з п. 1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції і обумовлено п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р.
Таким чином, цивільні процесуальні нормативні акти поширюють свою дію на порядок розгляду судових спорів з матеріальних відносин, які виникли до набуття цими нормативними актами законної сили, тобто в даному випадку при виникненні спору з матеріальних відносин застосовуються цивільні процесуальні нормативні акти, які діяли не у момент виникнення цих правовідносин, а на час виникнення спору з цих правовідносин, тобто процесуальні норми мають зворотну силу щодо матеріальних правовідносин, що виникли до набуття чинності процесуальними нормами, і не мають, як вказано в законі (ч. З ст. 2 ЦПК), зворотної сили щодо процесуальних відносин.
Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України» щодо забезпечення касаційного розгляду цивільних справ» від 22 лютого 2007 р.1 вніс зміни в порядок оскарження рішень і ухвал, винесених апеляційним судом. Підпункт 2 пункту 3 розділу VI «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про судоустрій України»2 доповнений абзацами такого змісту:
«Цивільні справи за касаційними скаргами на судові рішення і касаційні скарги, не розглянуті Верховним Судом України до 1 січня 2007 року, в тому числі за якими Верховним Судом України витребувано справи, передаються для розгляду і вирішення відповідно до глави 2 розділу V Цивільного проце-суального кодексу України до колегії суддів відповідних апеляційних судів, склад яких формується президіями цих судів.
Апеляційним судам при здійсненні відповідно до цього Закону функції касаційної інстанції підсудні цивільні справи після їх перегляду в апеляційному порядку».
Так, наприклад, рішення і ухвала, винесені апеляційним судом Одеської області підлягають перегляду в касаційному порядку апеляційним судом Харківської області; рішення і ухвали, винесені апеляційним судом Харківської області, — апеляційним судом Луганської області; рішення і ухвали, винесені апеляційним судом м. Києва, — апеляційним судом Донецької області і т. д.
Таким чином, згідно з вказаним Законом України від 22 лютого 2007 р. процесуальні норми мають зворотну силу не тільки стосовно матеріальних правовідносин, що виникли до набуття чинності цими нормами, але і стосовно процесуальних правовідносин, які виникли до набуття чинності процесуальними нормами. Положення наведеного Закону застосовуються при розгляді справ по касаційним скаргам на судові рішення і касаційні скарги, не розглянуті Верховним Судом України до 1 січня 2007 р.
Цивільні справи по касаційних скаргах на судові рішення і касаційні скарги, подані до Верховного Суду України після 1 січня 2007 р., а також касаційні скарги, подані до Верховного Суду України до 1 січня 2007 р., по яких про-ведений попередній розгляд відповідно до ст. 332 ЦПК, розглядаються і ви-рішуються Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України відповідно до глави 2 розділу V ЦПК.
Як випливає з останньої частини наведеного Закону, положення якого пе-редбачає, що апеляційні суди певних областей виконують функції касаційної інстанції, мають тільки зворотну силу і не поширюють свою дію на процесуальні правовідносини, що виникли у зв'язку з поданням касаційних скарг до Верховного Суду України після 1 січня 2007 р., а також на процесуальні пра-вовідносини, що виникли у зв'язку з поданням до Верховного Суду України касаційних скарг до 1 січня 2007 р., по яких проведений попередній розгляд справ відповідно до ст. 332 ЦПК. Зазначені касаційні скарги розглядаються Судовою палатою у цивільних справах Верховного Суду України.
Припинення дії цивільних процесуальних нормативних актів, якщо не пе-редбачений певний термін їх дії, відбувається в результаті їх офіційного ска-сування шляхом прийняття нового нормативного акта. Дія цивільних проце-суальних нормативних актів у просторі поширюється на всю територію України. Як випливає з ч. 1 ст. 2 ЦПК 2004 р. законодавство про цивільне судочинство застосовується всіма судами України при розгляді ними цивільних справ.
Дія норм цивільно-процесуального права поширюється на всіх громадян України, на організації, що мають права юридичної особи, тобто мають правоздатність (ст. 28 ЦПК), на іноземних громадян, на осіб без громадянства, на іноземні підприємства та організації (ст. 410 ЦПК).