1. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
2. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.
3. Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.
Коментар:
Принцип диспозитивності є одним із міжгалузевих принципів, тобто прин-ципів, властивих декільком галузям права. Принцип диспозитивності (походить від латинського слова «сіізропо», що означає «розпоряджатися») — це пе-редбачена нормами об'єктивного права можливість особи розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами або тільки процесуальними правами в межах, встановлених законом. Принцип диспозитивності означає та-кож можливість осіб, за ініціативою яких може бути відкрите провадження у справі, визначати матеріальні і процесуальні межі судового захисту (ч. 1 ст. 11 ЦПК).
Принцип диспозитивності закріплений в статтях 55, 56, 59, 63 і в п. 4 ч. З ст. 129 Конституції, а також у ст. 11 ЦПК.
У літературі висловлено положення, що під принципом диспозитивності слід розуміти право на свободу сторін розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами при активній допомозі суду, прокуратури і компетентних органів державного управління у поєднанні з контролем суду за розпорядчими діями сторін . З наведеним положенням не можна повністю погодитися. Право розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами мають не тільки сторони, але і треті особи, що заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору; заявник, боржник в наказному прова- дженні; заявник в окремому провадженні. Право розпоряджатися своїми процесуальними правами мають суд, представники, треті особи, що не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, прокурор, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні і юридичні особи, яким законом надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб (статті 45,46 ЦПК). Право розпоряджатися своїми процесуальними правами мають також і інші учасники процесу: свідок (ст. 63 Конституції, ч. 4 ст. 50 ЦПК, ст. 52 ЦПК), експерт (ст. 53 ЦПК), спеціаліст (ст. 54 ЦПК), перекладач (ст. 55 ЦПК).
Окремі автори під принципом диспозитивності розуміють лише можливість розпоряджатися своїми процесуальними правами. Так, І. Н. Поляков вважає, що принципом диспозитивності є ідея, що отримала закріплення в нормах цивільного процесуального права, відповідно до якої особи, які беруть участь у справі, можуть вільно здійснювати свої процесуальні права і розпоряджатися ними, впливаючи на перебіг процесу, для досягнення цілей, які відповідні особи ставлять перед собою у конкретній цивільній справі . Аналогічну думку висловлює і В. І. Тертишников .
Із наведеною думкою не можна погодитися, оскільки І. Н. Поляков і
B. І. Тертишников включають в поняття диспозитивності тільки можливість розпоряджатися процесуальними правами. Тим часом, як було відзначено, певні особи, які беруть участь у справі, можуть розпоряджатися не тільки своїми процесуальними правами, а й матеріальними, а також визначати межі судового захисту своїх прав. Таким чином, принцип диспозитивності — це закріплена нормами об'єктивного права можливість особи розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними суб'єктивними правами або тільки процесуальними правами в межах, встановлених законом. Принцип диспо-зитивності також означає можливість осіб, за ініціативою яких може бути відкрите провадження у справі, визначати матеріальні і процесуальні межі судового захисту. Зміст принципу диспозитивності і межі його дії, як буде показано, залежить від процесуального положення учасників цивільного су-дочинства.
Принцип диспозитивності властивий всім видам провадження в цивільному судочинстві. Більш за всіх він виражений у позовному провадженні. Разом з тим він властивий і наказному і окремому провадженню. Цей принцип, як відзначає А. Т. Боннер, визначає перебіг процесу у справі, перехід його з однієї стадії в іншу . М. А. Гурвіч відзначає, що принцип диспозитивності виражає рушійну засаду в цивільному судочинстві . Рушійна засада принципу диспозитивності в цивільному судочинстві виявляється в тому, що в ньому визначений механізм виникнення, розвитку і закінчення цивільного процесу . Можна відзначити три основні напрями, передбачені принципом диспозитивності в цивільному процесі: право на відкриття провадження у справі (статті 3, 98, 235 ЦПК), здійснення права на розвиток процесу, право подання апеляційної скарги (ст. 292 ЦПК), право подання касаційної скарги (ст. 324 ЦПК), право оскарження судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами (ст. 353 ЦПК) і право подання заяви про перегляд рішень і ухвал у зв'язку з нововиявленими обставинами (ст. 362 ЦПК); право на зміну суб'єктного складу процесу (заміна учасників неналежного відповідача за клопотанням позивача) (ч. 1 ст. 33 ЦПК); закриття провадження у справі (статті 174, 175 ЦПК).
Окремі автори вважають, що принцип диспозитивності є галузевим прин-ципом цивільного процесуального права . З такою думкою не можна погоди-тися. Принцип диспозитивності в цивільному процесуальному праві, як відзначає Н. А. Чечина, виявляє зв'язок цивільного процесу з матеріальним правом. Відмітною особливістю цивільних прав є те, що фізичні особи (правильніше б зазначити — суб'єкти цивільного права) розпоряджаються ними вільно, тобто користуються автономією, яка тільки у виняткових випадках обмежується законом . С. С. Алексєєв підкреслює, що зміст принципу диспозитивності в цивільному процесуальному праві обумовлений змістом однойменного принципу цивільного права . Частина 1 ст. 1 ГК зазначає, що цивільне законодавство регулює особисті немайнові і майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Таким чином, принцип диспозитивності в цивільному процесуальному праві тісно зв'язаний і обумовлений однойменним принципом цивільного матеріального права. У зв'язку з цим неправильним є твердження, згідно з яким принцип диспозитивності є галузевим принципом цивільного процесуального права. Слід зазначити, що Є. В. Васьковський стверджував, що свобода сторін розпоряджатися правами в процесі є наслідком їх приватноправової автономії .
Принцип диспозитивності і змагальності характерний і для господарського процесуального права. Так, ст. 4 Господарського процесуального кодексу передбачає принцип змагальності, а ст. 61 ГПК зазначає, що у разі подання позивачем позовної заяви питання про прийняття позовної заяви вирішується суддею.
Принцип диспозитивності і змагальності закріплений і в нормах Кри-мінального процесуального кодексу, ст.161 якого передбачає принципи зма-гальності і диспозитивності. Частина 1 ст. 27 КПК передбачає розгляд справ приватного публічного обвинувачення, а ч. 2 ст. 27 КПК передбачає розгляд справ приватного обвинувачення, до яких відносяться розгляд справ по об-винуваченню в заподіянні умисних легких тілесних ушкоджень (ст. 125 КК), справ по обвинуваченню в завданні умисних побоїв (ч. 1 ст. 126 КК) і в само-правстві (ст. 356 КК). Крім того, у кримінальному процесі може бути розгля-нутий цивільний позов, який пред'явлений обвинуваченому, що також є проявом принципу диспозитивності. Таким чином, принцип диспозитивності слід вважати не галузевим принципом цивільного процесуального права, а міжгалузевим.
Як найповніший свій вираз принцип диспозитивності знаходить в наданій законом стороні в позовному провадженні можливості розпоряджатися своїми суб'єктивними матеріальними і процесуальними правами. Ці права, як було підкреслено, можуть бути спрямовані на відкриття провадження у справі (ст. З ЦПК), на розвиток процесу — право подання апеляційної скарги (ст. 292 ЦПК), право подання касаційної скарги (ст. 324 ЦПК), право оскарження судових рішень у зв'язку з винятковими обставинами (ст. 353 ЦПК) і право подання заяви про перегляд рішень і ухвал у зв'язку з новови- явленими обставинами (ст. 362 ЦПК), право на зміну суб'єктного складу учасників процесу (заміна неналежного відповідача за клопотанням позивача (ч. 1 ст. 33 ЦПК) і закриття провадження у справі (статті 174, 175 ЦПК). Слід зазначити, що перераховані правомочності сторін тягнуть за собою вказані наслідки за наявності відповідної ухвали суду. Найяскравіше принцип диспозитивності сторін виражений в ч. 2 і ч. З ст. 31 ЦПК, які передбачають право позивача протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред'явити зустрічний позов. Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії цивільного процесу. Частина 4 ст. 31 ЦПК передбачає право кожної сторони вимагати виконання судового рішення в частині, що сто-сується цієї сторони.
Як правильно підкреслює В. І. Тертишников, спроби вичерпно перерахувати всі статті ЦПК, в яких закріплений принцип диспозитивності малоплід- ні, оскільки принцип диспозитивності виявляється і дістає нормативне закріплення стосовно всіх стадій цивільного процесу і до всіх видів його провадження . Тому слід перерахувати основні права сторін, в яких виявляється принцип диспозитивності. Окрім вказаних прав, сторони, як і будь- які особи, які беруть участь у справі, мають права, перераховані в ч. 1 ст. 27 ЦПК. Сторони також мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, установлених законом (ст. 17 ЦПК). Позивач має право вибору підсудності у випадках, коли закон встановлює альтернативну підсудність (ст. 110 ЦПК). Сторони мають право письмово визначити територіальну підсудність справи, окрім справ, для яких встановлена виключна підсудність (ст. 112 ЦПК). У стадії судового розгляду, як було вже відзначено, позивач може заявити про відмову від позову, а відповідач про визнання позову (ст. 174 ЦПК), сторони можуть також укласти мирову угоду (ст. 175 ЦПК). Сторони й інші особи, які беруть участь у справі, мають право вимагати від суду виправлення описок і арифметичних помилок в судовому рішенні (ст. 219 ЦПК), а також можуть просити суд ухвалити додаткове рішення (ст. 220 ЦПК).
У стадії перегляду судових рішень і ухвал в апеляційному порядку сторона, що подала апеляційну скаргу, має право доповнити або змінити її протягом строку на апеляційне оскарження, а також відкликати скаргу, а інша сторона має право визнати апеляційну скаргу повністю або частково (ст. 300 ЦПК). Особа, яка подала апеляційну скаргу, має право визначити межі розгляду справи судом апеляційної інстанції (ст. 303 ЦПК).
У стадії перегляду рішень і ухвал у касаційному порядку особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити, змінити її протягом строку на касаційне оскарження, а також відкликати її до початку розгляду справи в суді касаційної інстанції або відмовитися від неї до закінчення касаційного провадження. Особа, яка подала касаційну скаргу, має право визначити межі розгляду справи судом касаційної інстанції (ст. 335 ЦПК).
Відповідно до принципу диспозитивності в цивільному процесуальному праві треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, можуть вступити в справу, пред'явивши позов до однієї або обох сторін. Тому вони мають закріплену законом можливість розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами майже такими ж, як позивач, за винятком права вимагати відкриття провадження у справі, право передавати справи на розгляд третейського суду, а також не мають права на припинення процесу. Вони можуть укласти мирову угоду. Проте це не спричиняє припинення процесу, оскільки залишаються позивач і відповідач. Вони можуть також відмовитися від позову (ст. 174 ЦПК), але це не тягне за собою припинення провадження у справі.
Треті особи, які не заявляють самостійних прав стосовно предмета спору, не є суб'єктами передбачуваного спірного матеріального правовідношення. Вказані особи перебувають у допроцесуальних матеріальних відносинах з однією із сторін позовного провадження. Тому вони не мають прямого матеріального інтересу в результаті справи. їх матеріальний інтерес має непрямий характер, оскільки рішення у справі може мати для них преюдиціальне значення. Оскільки вони не є суб'єктами спірного матеріального правовідношення, їх інтерес в результаті справи має процесуальний характер. Вони захищають не свої суб'єктивні права й інтереси, а суб'єктивні права й інтереси особи, на стороні якої вони виступають . Тому вони відповідно до принципу диспозитивності мають можливість розпоряджатися тільки своїми процесуальними правами в межах, передбачених законом. Треті особи, що не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, належать до осіб, які беруть участь у справі (ч. 1 ст. 26 ЦПК). Вони володіють всіма процесуальними правами, які належать вказаним особам (ст. 27 ЦПК). Особами, які беруть участь у справі, є також представники сторін і третіх осіб у позовному провадженні, а також представники заявника та інших заінтересованих осіб у справах наказного і окремого провадження. Представники, як було відзначено, мають право розпоряджатися своїми процесуальними правами в межах, встановлених законом. Представники володіють всіма процесуальними правами, які належать особам, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК). Представник, який має повноваження на ведення справи в суді, як це вказано в ч. 1 і ч. 2 ст. 44 ЦПК, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, всі процесуальні дії, що їх має право вчиняти ця особа. Обмеження повноважень представника на здійснення процесуальної дії повинне бути обумовлене у виданій йому довіреності. Тому, якщо обмеження повноважень представника не обумовлені в довіреності, то він може вчиняти не тільки процесуальні дії, передбачені ст. 27 ЦПК, але і процесуальні дії, вказані в ст. 31 ЦПК.
До осіб, які беруть участь у справі, відносяться Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні і юридичні особи, які можуть звертатися із заявою про захист прав, свобод і інтересів інших осіб, або державних або суспільних інтересів і брати участь у цих справах (ч. З ст. 26 ЦПК). Перера-ховані органи і особи не являються учасниками спірних матеріальних право-відносин. Тому вони володіють лише процесуальними правами, вказаними в статтях 27,46 ЦПК, і відповідно до принципу диспозитивності можуть ними розпоряджатися в межах, встановлених законом. Згадані органи й особи у тому випадку, коли вони звернулися до суду в інтересах інших осіб чи державних або суспільних інтересах, мають процесуальні обов'язки особи, на користь якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду (ч. 1 ст. 46 ЦПК). Отже вказані органи й особи, якщо вони звернулися до суду в порядку позовного провадження для захисту прав, свобод і інтересів інших осіб, або державних чи суспільних (ч. 2 ст. З і ч. 1 ст. 46 ЦПК) можуть не тільки вимагати від суду, у встановленому законом порядку, відкриття провадження у справі, але у разі відкриття провадження у справі мають права позивача, передбачені ст. 31 ЦПК, за виключенням права укладати мирову угоду.
Принцип диспозитивності застосовний щодо суду, коли він здійснює роз-порядження належними йому процесуальними правами. Так, відповідно до ст. 73 ЦПК суд має право поновлювати або продовжувати строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі спливу строку з поважних причинах. Згідно з ч. 5 ст. 267 ЦК суд має право, якщо він визнає поважними причини спливу позовної давності, захистити порушене право. Відповідно до ст. 82 ЦПК суд у своїй ухвалі може відстрочити або розстрочити сплату судових витрат, зменшити їх розмір, звільнити від їх оплати. Згідно з ст. 126 ЦПК суддя або суд має право постановити ухвалу про об'єднання в одне провадження кількох однорідних позовних вимог або про роз'єднання кількох поєднаних в одному провадженні вимог. Стаття 191 ЦПК передбачає право суду відкласти розгляд справи або оголосити перерву в її розгляді. Згідно з ст. 202 ЦПК суд може зупинити провадження у справі. Відповідно до ст. 217 ЦПК суд, який ухвалив рішення, може визначити порядок його виконання, надати відстрочку або розстрочити виконання, вжити заходів для забезпечення його виконання, про що зазначає в рішенні. Відповідно до ст. 219 ЦПК може за своєю ініціативою або за заявою осіб, які беруть участь у справі, виправити допущені в судовому рішенні описки або арифметичні помилки. Суд, що ухвалив рішення, також має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення (ст. 220 ЦПК). Суд відповідно до принципу диспозитивності може здійснювати й інші права. Так, апеляційний суд має право за заявою особи, яка подала заяву про апеляційне оскарження або апеляційну скаргу по закінченні строку, встановленого ч. 1 і ч. 2 ст. 294 ЦПК, поновити пропущений строк (ч. З ст. 294 ЦПК), а суд касаційної інстанції може поновити строк на касаційне оскарження (ч. 4 ст. 325 ЦПК). Суд першої інстанції розглядає справу в межах заявлених вимог (ч. 1 ст. 11 ЦПК). Частина 1 ст. 303 ЦПК встановлює межі розгляду справи апеляційним судом, а ч. 2 ст. 335 ГПК встановлює межі розгляду справи касаційним судом.
Принцип диспозитивності застосовний і до інших учасників процесу у тому випадку, коли вони розпоряджаються належними їм процесуальними правами. Так, свідок може у визначених законом випадках відмовитися від давання показань (ст. 63 Конституції, ст. 52, ч. З і ч. 4 ст. 180 ЦПК).
Згідно з ч. 12 ст. 53 експерт може відмовитися від давання висновку, якщо надані йому матеріали недостатні для виконання покладених на нього обов'язків.
Відповідно до ч. З ст. 55 ЦПК перекладач має право відмовитися від участі в цивільному процесі, якщо він не володіє достатніми знаннями мови для пе-рекладу.
Спеціаліст має право відмовитися від участі в цивільному процесі, якщо він не володіє відповідними знаннями і навичками (ч. 5 ст. 54 ЦПК).
Як було відзначено, принцип диспозитивності — це закріплена нормами об'єктивного права можливість особи розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними суб'єктивними правами або тільки процесуальними правами в межах, встановлених законом.
Суб'єктивне право — це конкретне право, що належить певній особі. Су-б'єктивне право — це передбачена нормами об'єктивного права міра можливої поведінки управомоченого суб'єкта, якій відповідає обов'язок іншої особи або осіб . Суб'єктивному матеріальному праву може відповідати обов'язок певної особи або невизначеного кола осіб. Так, суб'єктивному праву кредитора в зобов'язанні відповідає обов'язок боржника належним чином виконати зобов'язання (статті 509, 526 ЦК). Суб'єктивному праву власності конкретної особи відповідає обов'язок невизначеного кола осіб не порушувати суб'єктивного права власності.
Процесуальному ж суб'єктивному праву завжди відповідає обов'язок певної особи. Так, праву особи на звернення до суду за захистом відповідає обо- в'язок суду розглянути її заяву про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ч. 1 ст. З ЦПК). Будь-яке суб'єктивне право має свої межі. Так, відповідно до ч. 1 ст. 174 ЦПК відповідач може визнати позов. У тому випадку, якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову в прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд (ч. 4 ст. 174 ЦПК). Сторони також, як було сказано, можуть укласти мирову угоду (ч. 1 ст. 175 ЦПК). Проте якщо умови мирової угоди суперечать закону або порушують інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд (ч. 5 ст. 175 ЦПК).