1. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.2. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
3. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
Коментар:
Під предметом доказування розуміється коло юридичних фактів, від вста-новлення яких залежить рішення справи по суті, зокрема, факти підстави позову і заперечень проти нього.
Юридичні факти (обставини) класифікуються виходячи з ряду ознак. Залежно від волі суб'єктів юридичні факти діляться на події, не залежні від волі суб'єкта (смерть, землетрус), і дії, залежні від волі суб'єкта (укладення правочину), проте події не можуть розглядатися як факти, що безпосередньо породжують цивільні процесуальні правовідносини, вони стають елементами юридичного складу, внаслідок якого і виникає процесуальне відношення. Події спричиняють виникнення, розвиток або припинення цивільних процесуальних правовідносин не безпосередньо, а через дії суду і осіб, що беруть участь в справі, зобов'язаних (що мають право) вчинити ці дії у зв'язку з певною подією.
Якщо виходити з відповідності тих або інших дій праву, то їх можна ділити на дії правомірні, тобто такі, які відповідають нормам права (складання заповіту, нотаріальне посвідчення правочину), і неправомірні, тобто заборонені нормою права (спричинення шкоди, порушення зобов'язання).
З погляду впливу на права і обов'язки сторін юридичні факти можна під-розділити на 1) такі, що утворюють права і обов'язки; 2) такі, що припиняють права і обов'язки; 3) такі, що змінюють права і обов'язки; 4) такі, що пере-шкоджають виникненню прав і обов'язків.
До першої групи юридичних фактів можна віднести укладення договору, спричинення шкоди тощо.
До другої групи відносяться такі юридичні факти, наприклад, як смерть сторони, сплив позовної давності, відмова від позову.
До третьої групи можна віднести такі юридичні факти, як укладення мирової угоди, пред'явлення зустрічного позову і ін.
До четвертої групи відносяться ті юридичні факти, при яких правочин є недійсним, оскільки здійснений під впливом обману, насильства; в результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою; фіктивний правочин.
У предмет доказування входять факти (обставини) матеріально-правового характеру і процесуально-правового характеру, доказові факти, якщо вони значущі для справи. До перших з них відносяться події і дії, що знаходяться в обгрунтуванні вимог і заперечень сторін. Другі входять в предмет доказування у разі впливу на рух цивільної справи (зупинення, закриття провадження у справі).
Відповідно до ч. 1 ст. 57 ЦПК суд на основі будь-яких фактичних даних встановлює наявність або відсутність інших обставин, що мають значення для справи. До них відносяться так звані доказові факти. Доказові факти містять відомості не безпосередньо про юридичні факти, що підлягають встановленню у справі, а про ряд інших фактів, які знаходяться з юридичними в певному зв'язку і дають можливість зробити висновок, про наявність або відсутність юридично значущих фактів. Наприклад, у справі про відшкодування шкоди відповідач посилається на те, що в день спричинення шкоди він знаходився у іншому місці; у справі про оспорювання батьківства особою, записаною батьком дитини, позивач може посилатися на факт тривалої відсутності його в місці мешкання матері дитини.
Визначення предмета доказування починається на стадіях відкриття про-вадження у справі і провадження у справі до судового розгляду (статті 119, 130 ЦПК). При цьому сторони як найбільш заінтересовані суб'єкти процесу в результаті справи указують суду на обставини, що знаходяться в обгрунтуванні своїх вимог і заперечень. Якщо у сторони і інших осіб, що беруть участь в справі, є складнощі в отриманні доказів, підтверджуючих вимоги і заперечення, суд за їх клопотанням зобов'язаний витребувати такі докази (ч. 1 ст. 137 ЦПК).
У ст. 60 ЦПК прямо не вказано, чи зобов'язані доводити істотні для справи обставини інші, окрім сторін, особи, що беруть участь в справі, проте, це правило розповсюджується на всіх зацікавлених учасників процесу. Третя особа, що заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, доказує ті обставини, які обґрунтовують її вимогу (ст. 34 ЦПК). Третя особа, що не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, повинна доказувати обставини, що впливають на її відносини із стороною в процесі (статті 35, 36 ЦПК). Це ж правило розповсюджується на представника сторін і третіх осіб (ст. 44 ЦПК). Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні і юридичні особи, що пред'явили заяву про захист прав, свобод і інтересів інших осіб, або державних або суспільних інтересів, зобов'язані доказувати обставини, лежачі в підставі пред'явленої ними заяви (ст. 45 ЦПК). Якщо органи та інші, вказані в ст. 45 ЦПК особи, що вступили в процес, що вже почався, ставлять на обговорення суду які-небудь нові обставини, що мають значення для правильного рішення справи, вони зобов'язані підтверджувати їх відповідними доказами (ст. 46 ЦПК).
Цивільний процесуальний кодекс не усунув повністю суд з суб'єктів дока-зування. При розгляді цивільних справ слід виходити з представлених сторонами доказів (ч. 1 ст. 11 ЦПК). Разом з цим у разі, коли сторони і інші особи, що беруть участь в справі, не в змозі зібрати докази, а без них правильно вирішити справу неможливо — по їх клопотанню суд приймає заходи до витребування таких доказів (п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» ).
Крім того, суд, як і раніше, визначає предмет доказування, розподіляє предмет доказування (п. З ч. 6 ст. 130 ЦПК), приймає заходи по забезпеченню доказів (ст. 133 ЦПК), виконує судові доручення (ст. 132 ЦПК), тобто сприяє в збиранні доказів у справі.
Правильне визначення предмету доказування має велике практичне значення. Якщо який-небудь істотний факт для даної справи не включений в предмет доказування, це приведе до ухвалення незаконного або необгрунтованого рішення (ст. 213, 309 ЦПК).
Навпаки, включення в предмет доказування фактів, що не відносяться до справи, веде до судової тяганині.
Метою судового доведення у цивільній справі є всестороннє, повне, об'єк-тивне і безпосереднє з'ясування всіх дійсних обставин справи, тобто вста-новлення за допомогою доказів юридичних фактів, з якими закон зв'язує ви-никнення, зміну і припинення спірних правовідносин між сторонами, і інші обставини, що мають значення для правильного рішення справи.
Частина 4 ст. 60 ЦПК зобов'язує сторони і інших осіб, що беруть участь в справ, підтверджувати обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, довкола доказів, закріплених в ч. 2 ст. 57 ЦПК, виключаючи які-небудь припущення (версії) і на підставі поданих доказів суд зобов'язаний ухвалити законне і обгрунтоване рішення. Рішення визнається обгрунтованим, в якому повно відбиваються всі обставини, що мають значення для справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні (п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 р. «Про судове рішення» .
Отже, рішення не може бути засноване на припущеннях про обставини справи.