1. Сторони мають право письмово визначити територіальну підсудність справи, крім справ, для яких встановлена виключна підсудність.
Коментар:
Договірна підсудність заснована на угоді сторін, які мають право визначити територіальну підсудність і вибрати найбільш зручну для сторін підсудність, крім справ, для яких встановлена виключна підсудність. Угода про встановлення договірної підсудності може бути заключена між сторонами договору, який регулюється нормами цивільного, сімейного, земельного права, тобто матеріальних відносин, у разі порушення яких спір розглядається в порядку цивільного судочинства. Угода про встановлення договірної підсудності повинна бути здійснена у письмовій формі. Наприклад, між сторонами укладений договір купівлі-продажу, позики, спори за якими розглядаються за правилами загальної територіальної підсудності (див. коментар до ст. 109 ЦПК). Сторони в угоді про визначення територіальної підсудності можуть замість загальної підсудності встановити альтернативну підсудність (див. коментар до ст. 110 ЦПК). Угода про встановлення договірної підсудності може бути укладена не тільки між фізичними особами, але і між фізичною особою і юридичною особою, а також між юридичними особами, але тільки в тому разі, якщо на матеріальні правовідносини, в які вони вступають, розповсюджується компетенція судів щодо розгляду цивільних справ. Слід розрізняти компетенцію судів загальної юрисдикції щодо розгляду цивільних справ (ст. 15 ЦПК) і компетенцію господарських судів щодо розгляду спорів, що випливають з господарських відносин. Під господарською діяльністю, згідно з ч. 1 ст. З Господарського кодексу України2 (далі — ГК) розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робот чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Частина 4 ст. З ГК передбачає, що сферу господарських відносин становлять господарсько-виробничі, організаційно-виробничі та внутрішньогосподарські відносини. Спори, що виникають з господарсько-виробничих відносин, як випливає зі змісту ст. 12 Господарського процесуального кодексу України, підвідомчі господарським судам. Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання при безпосередньому здійсненні господарської діяльності (ч. 5 ст. З ГК). Спори, що виникають з організаційно-господарських відносин, тобто відносин між суб'єктами господарювання і суб'єктами організаційно-господарських повноважень в процесі управління господарською діяльністю, підвідомчі адміністративним судам (ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України) .
Як було вже сказано, необхідно розрізняти компетенцію судів загальної юрисдикції щодо розгляду цивільних справ (ст. 15 ЦПК) і компетенцію гос-подарських судів щодо розгляду господарських спорів (ст. 12 ЦПК). Так, спір про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок взаємодії декількох джерел підвищеної небезпеки (ст. 1188 ЦК), наприклад внаслідок автотранспортної пригоди між автомашинами, що належать різним суб'єктам господарської діяльності, підлягає розгляду судами загальної юрисдикції (див. коментар до ст. 15 ЦПК), а спір між цими ж суб'єктами господарської діяльності щодо договору купівлі-продажу або постачання підвідомчим господарським судам.
В. В. Комаров вважає, що при договірній підсудності можуть виникати процесуальні правовідносини без участі суду . В даному випадку майбутні можливі сторони цивільного процесуального правовідношення визначають територіальну підсудність, тобто можливість у разі спору звернутися до певного суду першої інстанції. Цивільні процесуальні правовідносини виникають тільки тоді, коли позивач звернувся до суду з позовною заявою, тобто крім суду вони виникнути не можуть.
Згідно з ч. 1 ст. 83 ЦК юридичні особи можуть створюватися у формі това-риств, установ і в інших формах, встановлених законом. Відповідно до ч. З ст. 83 ЦК установою є організація, створена одним або декількома засновниками, які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об'єднання (виділення) їх майна для досягнення мети, визначеною засновниками, за рахунок цього майна. Як випливає з ч. 2 ст. 83 ЦК, товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі. Непідприємницькими товариствами є товариства, що не мають на меті одержання прибутку для його наступного поділу між учасниками (ч. 1 ст. 85 ЦК). Відповідно до ч. 1 ст. 52 ГК некомерційне господарювання — це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання, спрямованана на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку. Як було відмічено, угода про встановлення договірної підсудності може бути оформлена окремою угодою, а може бути передбачена в основному договорі, передбаченому нормами ЦК.
Так, якщо між установою або товариством і будь-якою непідприємниць- кою організацією укладений договір позички, згідно зі ст. 827 ЦК (в українському тексті ст. 827 ЦК написано «позички») правильніше було б, як сказано в ст. 324 ЦК 1963 року, — «договір про безвідплатне користування майном», згідно з яким позичкодавець, в даному випадку установа або непідпри- ємницьке товариство, передає або зобов'язується передати іншій стороні (користувачеві, в даному випадку непідприємницькій організації) річ для користування протягом встановленого строку, то в цьому договорі може бути також передбачена угода про договірну підсудність.