1. Рішення суду складається з:1) вступної частини із зазначенням: часу та місця його ухвалення; найменування суду, що ухвалив рішення;
прізвищ та ініціалів судді (суддів — при колегіальному розгляді); прізвища та ініціалів секретаря судового засідання; імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмета позовних вимог;
2) описової частини із зазначенням: узагальненого викладу позиції відповідача; пояснень осіб, які беруть участь у справі; інших доказів, досліджених судом;
3) мотивувальної частини із зазначенням:
встановлених судом обставин і визначених відповідно до них правовідносин;
мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти;
чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким;
назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався;
4) резолютивної частини із зазначенням:
висновку суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково;
висновку суду по суті позовних вимог; розподілу судових витрат;
строку і порядку набрання рішенням суду законної сили та його оскарження.
Коментар:
Вступна і описова частини рішення мають інформаційний характер. У них не знаходять безпосереднього виразу владні веління суду, що стосуються суті справи. Вони покликані індивідуалізувати рішення, зафіксувати склад суду і інших учасників процесу, час і місце розгляду справи, зміст вимог, заперечень і пояснень осіб, що беруть участь в справі.
У вступній частині повинні бути вказані: час і місце його ухвалення; на-йменування суду, який ухвалив рішення; прізвище і ініціали судді (суддів — при колегіальному розгляді); прізвище і ініціали секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, що брали участь в розгляді справи; предмет позовних вимог. Також у вступній частині повинен бути вказаний і зустрічний позов, якщо він був заявлений, а також самостійний позов третьої особи, якщо така бере участь в даній справі.
Дотримання вказаної форми вступної частини має істотне значення. На-приклад, точна вказівка часу ухвалення рішення необхідна для визначення моменту набрання рішенням законної сили, а точна вказівка на склад суду дає можливість встановити дотримання вимог статей 18, 20, 21 ЦПК тощо.
Описова частина рішення повинна містити короткий, ясний і вичерпний виклад обставин справи. У цій частині повинні бути викладені: узагальнений виклад позиції відповідача; пояснення осіб, що беруть участь у справі; інші докази, досліджені судом. Така вимога до змісту рішення, коли його описова частина починається з позиції відповідача, є дещо спірною. Логічнішим був би, в першу чергу, виклад вимог позивача, а вже потім — позиція відповідача, оскільки цивільна справа завжди починається саме з пред'явлення позивачем своїх вимог до відповідача, а позиція відповідача складається пізніше, на противагу вимогам позивача. Розпочинання описової частини з позиції відповідача робить виклад в ній непослідовним. У випадку, якщо відповідач визнає позов в частині або повністю, про це повинна бути зроблена відповідна вказівка.
Також в описовій частині рішення повинні бути відображені всі зміни підстави, предмета, розміру позовних вимог. З описової частини рішення повинна бути зрозумілою остаточна позиція сторін в процесі.
Рішення суду як акт правосуддя знаходить безпосередній вираз в мотиву-вальній і резолютивній частинах.
Мотивувальна частина повинна бути наявною в кожному рішенні навіть у разі визнання позову відповідачем.
У мотивувальній частині рішення повинні бути вказані: встановлені судом обставини і визначені відповідно до них правовідносини; мотиви, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішена справа, а також процесуального закону, яким суд керувався.
У мотивувальній частині рішення здійснюється аналіз всіх представлених у справі доказів, повинно бути вказано, які юридичні факти і на підставі яких доказів суд вважає установленими, і які невстановленими, які правовідносини сторін відповідають встановленим судом обставинам, і як з погляду закону має бути вирішений спір.
Якщо суд не прийняв відмову від позову, визнання позову, він повинен це мотивувати в своєму рішенні.
Виклад обставин справи в описовій частині рішення, аналіз і оцінка доказів, а також висновки суду про встановлені факти і відповідні їм правовідносини, відображені в мотивувальній частині рішення, повинні знаходитися в нерозривній єдності і відповідати остаточним висновкам суду про правовід-носини сторін. Відсутність цієї єдності і суперечність у судженнях — істотний недолік рішення суду.
У рішенні повинно бути показано, які права і обов'язки мають сторони відповідно до застосованої норми права і чому спірне суб'єктивне право по-требує захисту (ким і як воно порушене, оспорене тощо).
У резолютивній частині рішення суд формулює свої владні розпорядження, якими і вирішується справа по суті. Тут суд повинен вказати: висновки суду про задоволення позову або відмову в позові повністю або частково; висновки суду по суті позовних вимог; розподіл судових витрат; термін і порядок набрання рішенням суду законної сили і його оскарження.
Вирішуючи спір між сторонами, суд повинен не тільки остаточно вирішити питання про дійсні права сторін, але і визначити розмір присуджених платежів.
Якщо суд задовольняє позов повністю або частково, то він повинен вказати, який спосіб він застосовує для захисту прав і інтересів позивача (стягнути з відповідача грошову суму, поновити позивача на роботі, визнати за позивачем право власності на певне майно тощо). Вибір одного з передбачених законом способів захисту права позивача визначається характером позовних вимог (предмета позову), законом і фактичними обставинами справи. При цьому завжди необхідно пам'ятати правило, встановлене ч. 1 ст. 11 ЦПК, відповідно до якого суд не може вийти за межі заявлених позовних вимог. Отже, суд не може присудити більше, ніж того просить позивач. Проте, це не заважає суду, якщо він вважатиме за необхідне, зменшити розмір стягнення, якщо відповідач не визнає розмір, заявлений в позові.
При об'єднанні в одному провадженні декількох вимог або ухваленні зу-стрічного позову або позову третьої особи, що заявляє самостійні вимоги, в резолютивній частині рішення повинно бути сформульовано, що саме вирішив суд щодо кожної позовної вимоги.
Закон не передбачає включення в резолютивну частину рішення висновків щодо питань, не пов'язаних з вирішенням справи по суті. Тому в ній не-припустимо вирішувати питання про виділення частини вимог в самостійне провадження або закриття провадження по них, залишення позову без роз-гляду тощо. Висновки, щодо таких питань викладаються у формі ухвал, які складаються у вигляді самостійного процесуального документа і можуть по-становлятися одночасно з рішенням.
Вказівка у рішенні щодо строку і порядку набрання рішенням законної сили і його оскарження носить інформативний характер і покликана сприяти сторонам і іншим особам, що брали участь в справі, в реалізації їх прав і обо-в'язків, що випливають з даного рішення суду.