1. Залежно від встановлених обставин суд ухвалює рішення про задоволення заяви або про відмову в її задоволенні.2. Рішення про задоволення заяви лікаря-психіатра, представника психіатричного закладу є підставою для надання відповідної психіатричної допомоги у примусовому порядку.
3. Рішення про відмову в задоволенні заяви про продовження амбулаторної психіатричної допомоги, продовження госпіталізації, а також рішення про задоволення заяви фізичної особи чи її законного представника є підставою для припинення надання зазначеної примусової психіатричної допомоги.
Коментар:
Як було неодноразово зазначено, розгляд справ окремого провадження здійснюється з дотриманням загальних правил, встановлених ЦПК (див. коментар до ст. 235 ЦПК). Розгляд зазначеної категорії справ про примусове надання психіатричної допомоги фізичній особі та припинення такої допомоги має на меті, як було вже сказано, охорону прав та інтересів цієї фізичної особи, а також прав та інтересів осіб, що оточують її. Рішення у даній категорії справ, як і в будь-якій іншій категорії справ, має бути законним і обґрунтованим (див. коментар до ст. 213 ЦПК); і як судове рішення у будь- якій категорії справ, за виключенням рішення в наказному провадженні (див. коментар до статей 95 і 103 ЦПК), має складатись із вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частин. Однак у вступній частині замість зазначення предмета позовних вимог потрібно зазначити сутність вимог заявника; в описовій частині потрібно зазначити сутність пояснень фізичної особи, якій має бути надана примусова психіатрична допомога, або її законного представника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, в тому числі виступ прокурора (див. коментар до ч. 2 ст. 281 ЦПК); у мотивувальній частині необхідно зазначити встановлені судом обставини, за якими суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувались вимоги або заперечення про застосування до фізичної особи психіатричної допомоги в примусовому порядку або про припинення такої допомоги, а також назва закону, яким суд керувався при вирішенні справи, в даному випадку Закону України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. зі змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 9 грудня 2003 р., а також норми процесуального закону, якими суд керувався; в резолютивній частині суд повинен зробити висновок про задоволення заяви про примусове надання психіатричної допомоги або про припинення такої примусової психіатричної допомоги, при цьому у справах, які розглядаються в порядку окремого провадження, на відміну від справ, які розглядаються в позовному порядку, не можна частково задовольнити вимоги заявника або частково відмовити в задоволенні цих вимог, суд може або повністю задовольнити вимоги заявника або повністю в них відмовити; в резолютивній частині рішення у даній категорії справ суд повинен також зазначити порядок набрання рішенням законної сили та його оскарження.
Відповідно до ч. 2 статті, що коментується, рішення про задоволення заяви лікаря-психіатра, представника психіатричного закладу, є підставою для надання відповідної психіатричної допомоги у примусовому порядку. Однак у нормах ЦПК, які регулюють розгляд справ про надання примусової психіатричної допомоги, немає вказівки про порядок виконання такого рішення. В ст. 367 ЦПК, в якій передбачено вичерпний перелік рішень, у яких суд допускає негайне виконання, не зазначено рішення про примусове надання психіатричної допомоги. В Законі України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. також не зазначені строки виконання рішень суду про примусове надання психіатричної допомоги. Слід вважати, що при виконанні рішень у зазначеній категорії справ навряд чи можна застосувати положення ст. 25 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якого рішення немайнового характеру підлягають виконанню у двомісячний строк. Особу, яка потребує примусової психіатричної допомоги, не можна залишати з особами, які її оточують, протягом двох місяців. Не зазначені і строки виконання рішення суду про надання психіатричної допомоги в примусовому порядку в Законі України «Про психіатричну допомогу». Ст. 14 зазначеного Закону передбачає, що особа, яка страждає на психічний розлад, може бути госпіталізована до психіатричного закладу без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника, якщо її обстеження або лікування можливе лише в стаціонарних умовах, та при встановленні в особи тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона вчиняє чи виявляє реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби на рівні, який забезпечує її життєдіяльність. Із наведеного положення випливає, що до виконання рішення про надання примусової психіатричної допомоги не застосовується двомісячний строк, установлений ст. 25 Закону України «Про виконавче провадження». Рішення у зазначеній категорії справ за наявності підстав, передбачених ст. 18 Закону «Про психіатричну допомогу» повинні підлягати негайному виконанню.
Відповідно до ч. З статті, що коментується, рішення про відмову в задово-ленні заяви про продовження амбулаторної психіатричної допомоги, про-довження госпіталізації, а також рішення про задоволення такої заяви фізичної особи чи її законного представника є підставою для припинення надання зазначеної примусової психіатричної допомоги. Як було сказано, відповідно до ч. З ст. 18 Закону України «Про психіатричну допомогу» виписка особи, яку було госпіталізовано до психіатричного закладу в примусовому порядку, здійснюється за рішенням комісії лікарів-психіатрів або за рішенням суду. Як було зазначено, наведене положення ч. З ст. 18 Закону України «Про пси-хіатричну допомогу» в певній частині суперечить ч. 2 ст. 282 ЦПК. Якщо рішення суду про примусову госпіталізацію фізичної особи ухвалив суд, то воно може бути припинено тільки за рішенням суду.