«Всі тварини рівні.
Але деякі тварини рівніші за інших ».
Дж. Оруелл, «Скотоферма».
ЦК України, Закон України «Про захист прав споживачів» закріплюють принципи свободи договору і рівності його сторін, а Конституція України і процесуальні кодекси закріплюють основні засади здійснення правосуддя, такі як: незалежність суддів, які підкоряються тільки закону, законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода надання ними суду своїх доказів і доказування перед судом їх переконливості.
Кожному адвокату, який працює з кредитними спорами, і кожному громадянину, який брав у них участь, залишається тільки гірке здивування від практичної нереалізації вищевказаних принципів, коли стороні позичальника (поручителя), незалежно від процесуального статусу (позивач або відповідач) доводиться доводити очевидне і спростовувати неймовірне , а від фінансової установи деколи не потрібно навіть особистої присутності представників або надання жодних пояснень. Наведу кілька прикладів.
Постановою ВССУ від 18.11.2011 р. у справі № 6-36753/11 були скасовані рішення судів I і II інстанцій та направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції справу за позовом банку до позичальника про стягнення основного боргу за кредитним договором у сумі 95 899 , 65 грн. та стягнення 99 785,42 грн. пені. Суть цієї справи полягала в тому, що позичальник, який не мав поточної заборгованості за кредитним договором, добровільно передав предмет застави - автомобіль - банку для реалізації своїх зобов'язань. Через півтора року безпосередньо із судового позову він дізнався про продаж його автомобіля за ціною вдвічі нижчою від ринкової і нарахування йому протягом усього цього часу пені. У суді І інстанції представником позичальника було заявлено, зокрема, про застосування строків позовної давності по стягненню пені та про її зменшенні відповідно до ч. 3 ст. 551 ЦК України на тій підставі, що позичальник протягом усього періоду не отримував від банку ніяких вимог і таким чином кредитор сприяв збільшенню розміру пені. Незважаючи на очевидність і простоту таких доводів, вони пройшли «повз вуха» суддів I і II інстанцій. Зокрема, в суді II інстанції було 4 судових засідання, в кожному з яких «заново» представники позичальника починали доводити вищевикладені обставини, оскільки суддя-доповідач нібито вперше їх чув.
В кінці кінців, у банку був витребуваний оновлений розрахунок заборгованості з пені, яка, відповідно до представлених відомостей, склала вже не 99 785,42 грн., А 17 574,17 грн. Таким чином, різниця в розрахунку пені, представленому самим кредитором в I і II інстанції, склала 78 325 грн. 52 коп. Незважаючи на визнання самим банком пені в іншому розмірі, колегія суддів апеляційного суду ухвалила залишити рішення суду 1 інстанції в силі. Тільки ВССУ своїм рішенням відновив справедливість, в результаті чого Апеляційним судом м. Києва після повторного розгляду справи були задоволені вимоги про стягнення неустойки на суму 2 395 грн. Невже суддям при першому розгляді справи не вистачило кваліфікації для його правильного розгляду з першого разу?
Рішенням Апеляційного суду Донецької обл. від 13.04.2012 р. по справі № 22ц/0590/3463/12 було скасовано рішення суду I інстанції про стягнення з позичальника і поручителя солідарно заборгованості за кредитним договором у сумі 196 029 грн. 26 коп. з них: 34 539 грн. 46 коп. - Сальдо по кредиту, 2088 грн. 38 коп. - Відсотки за графіком, 20 366 грн. 75 коп. - Відсотки за фактичне користування капіталом, 139 032,00 грн. - Пеня. Постановлено нове рішення, яким у задоволенні вимог до поручителя відмовлено в повному обсязі, постановлено стягнути з позичальника 34 539,46 грн. - Пені й ті ж суми основного боргу. Суть цієї справи полягала в тому, що банк пред'явив вимоги до позичальника і поручителя приблизно через півтора року після закінчення терміну дії кредитного та договору поруки, і відповідно до п. 4 ст. 559 ЦК України на час пред'явлення вимоги договір поруки вже припинив свою дію в силу закону. Також представники позичальника просили зменшити розмір пені відповідно до ч. 3 ст. 551 ЦК України з урахуванням того, що нарахована сума значно перевищувала суму основного боргу, а порушення позичальником зобов'язань виникло по причині тимчасової втрати ним працездатності через травми обох ніг і важких тривалих хвороб його дружини (поручителя), що підтверджувалося медичними довідками та відповідало дійсним обставинам справи. Важливим нюансом цієї справи є те, що банк жодного разу не прислав свого представника до суду I інстанції, не надав заяви про розгляд справи за його відсутності або будь-яких заперечень проти доводів відповідачів. Представники позичальника очікували, що згідно з п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України суд I інстанції ухвалить рішення залишити позов без розгляду (про що подавали клопотання), замість цього він прийняв рішення про задоволення позовних вимог у повному обсязі. Невже доводи відповідачів з посиланнями на ч. 3 ст. 551 і ч. 4 ст. 559 ЦК України за відсутності заперечень іншої сторони були настільки складними для розуміння судді місцевого суду?
В даний час Апеляційним судом м. Києва розглядається справа № 22/3254/12 про визнання недійсним одностороннього підвищення банком процентної ставки, рішенням суду I інстанції в задоволенні вимоги позичальника відмовлено. Суть цієї справи полягає в тому, що одностороннє підвищення процентної ставки по двом кредитним договорам відбулося в квітні і червні 2009 р., тобто, під час дії відповідної заборони згідно з ч. 2, 3 ст. 1056-1 ЦК України. Нагадаю, що згідно з ч. 3 ст. 1056-1 ЦК України умова договору щодо права банку змінювати процентну ставку в односторонньому порядку є нікчемною. Так, операції по збільшенню процентних ставок в односторонньому порядку, які відбулися після вступу зазначеної норми в силу, є нікчемними, оскільки вказана норма ЦК України містить пряму заборону таких дій. Умови кредитних договорів щодо права відповідача збільшувати розмір процентної ставки в односторонньому порядку також є нікчемними з 10.01.2009 та не створюють для сторін цієї угоди ніяких юридичних наслідків. Другою підставою визнання недійсним одностороннього підвищення відсоткової ставки є порушення банком порядку підвищення процентної ставки, встановленого в договорі і законі, а саме не напрямок позичальникові завчасного повідомлення. Так, згідно з п. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» про зміну відсоткової ставки за кредитним договором позичальник повинен бути повідомлений кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною. Тобто, оскільки розмір процентної ставки є істотною умовою договору, позичальник повинен бути повідомлений про збільшення розміру процентної ставки особисто, і цей факт повинен бути чітко доведений до свідомості позичальника. Важливою обставиною є те, що банк кожен раз належним чином повідомляється про розгляд справи, але не бере участі в судових засіданнях та не подавав письмових заперечень, ні яких-небудь доказів. Незважаючи на це, суд I інстанції відмовив у задоволенні вимог позивача, а суд II інстанції вже втретє відклав розгляд справи для надання банку можливості взяти участь у судовому засіданні та надати докази на підтвердження повідомлення, причому, на думку одного із суддів колегії, усно висловленої в судовому засіданні, виписка з реєстру кореспонденції банку може бути належним доказом повідомлення (змагальність і рівність сторін спору при такому підході не викликає сумнівів). Вважаю, що таке повідомлення має відправлятися рекомендованим або цінним листом з описом, за аналогією з порядком направлення судових повісток, оскільки напрямок звичайного листа не дає можливості достовірно з'ясувати факт і дату повідомлення позичальника, з якої якраз і набуває чинності одностороннє підвищення процентної ставки. Витяг із власного реєстру кореспонденції банку не може вважатися належним і достатнім доказом повідомлення, оскільки готується зацікавленою особою і може бути виготовлена в будь-який час. В інших (не кредитних) суперечках такі докази при відсутності поштових квитанцій зазвичай оцінюються судами критично! У чому ж тоді різниця між кредитними спорами і всіма іншими?
У цій статті я привела лише кілька з численних справ із власної практики, які яскраво ілюструють порушення основоположних принципів судочинства при розгляді судами кредитних суперечок. І хоча, в кінці кінців, справедливість у двох з цих спорів поновилася в судах вищих інстанцій, а розгляд третього не закінчено, я впевнена, що набагато більше позичальників не мають належної правової допомоги чи достатніх душевних сил для боротьби в аналогічних випадках стають жертвами безіменній системи , «вершителями» якої стають ті ж самі особи. Тому завданням «антикредитних» адвоката стає надання клієнтам не тільки правовий, але й психологічної допомоги. Незаконні дії, вчинені у зв'язку з адміністративним тиском, корупцією і заангажованістю не завжди тягнуть за собою негайну юридичну відповідальність. Однак їх наслідки описує дитячий віршик:
Рив яму лиходій на дорозі лісової,
Щоб вночі звалився перехожий.
Ось яма готова, він виліз: «Постій!
Перехожий адже вилізе теж! »
Ще дві доби розбійник потів,
Летіла з ями землиця.
Спробував вилізти, але не зумів,
Тоді посміхнувся: «Годиться».
Анастасия Москаленко, партнер ЮФ «Москаленко и Партнеры».