Sidebar

В связи с частыми изменениями в законодательстве, информация на данной странице может устареть быстрее, чем мы успеваем ее обновлять!
Eсли Вы хотите найти правильное решение именно своей проблемы, задайте вопрос нашим юристам прямо сейчас.


Вопросы классификации юридических лиц в праве зарубежных стран сегодня решается неоднозначно. Есть разные классификации. Это связано как с национальными особенностями юридических лиц в различных государствах, так и со спецификой отдельных "семей правовых систем", а также различными критериями классификации.

В частности, выделяют следующие критерии, по которым можно проводить классификацию юридических лиц в зарубежных странах по природе акта, на основании которого происходит образование, в зависимости от характера объединения, за организационно-правовой форме образования, в зависимости от особенностей отдельных правовых систем.

Классификация юридических лиц прежде всего направлена на то, чтобы выделить различные типы гражданской правосубъектности образований и соответственно различные виды образований, являющихся носителями этих типов. Именно руководствуясь этим обстоятельством, можно обнаружить теоретическое и практическое значение классификации юридических лиц, которая, как подчеркивает С. Н. Братусь, в определенной степени заранее решает подход к анализу правового статуса отдельных видов юридических лиц. Теоретическое значение классификации юридических лиц заключается в том, что она дает возможность проникнуть в сущность гражданской правосубъектности, выявить факторы, влияющие на типы правосубъектности. Практический аспект выражается в дифференциальном подходе к анализу правового статуса различных видов образований, а следовательно, и решения ряда практических питань1.

Важным при этом является знание особенностей национальных юридических лиц, поскольку от этого зависит регулирования торгово-экономических отношений на международном уровне.

Например, право Германии предусматривает частные и публичные учреждения, союзы, акционерные общества (Закон об акционерных обществах от 6 сентября 1965г.) И общества с ограниченной ответственностью (специальный закон от 1976г.), Публичные общества (специальный закон от 5 августа 1964г.) право Франции - союзы и акционерные (анонимные) общества, право Великобритании - юридических лиц, инкорпорированы на основании акта парламента (или королевской хартии), компании с ограниченной и неограниченной ответственностью, право США - корпорации, имеющие или не имеющие целью получение прибыли, а также различного рода правительственные корпорацииь2.

Представляет интерес то обстоятельство, что легализованные в разных странах виды юридических лиц имеют разные характер деятельности и организационную структуру. Вместе с тем их можно разделить на две группы, которые являются принципиально отличными (всего, разграничение видов юридических лиц можно провести по различным критериям).

Наиболее общей классификацией юридических лиц является их разделение на две большие группы: 1) юридические лица публично-правового характера, 2) юридические лица частноправового характера.

Принципиальное разграничение этих двух групп проводится по природе правового акта, который был основанием для возникновения соответствующего субъекта. Так, юридические лица публично-правового характера возникают на основании публично-правового акта (закона, административного акта), а юридические лица частноправового характера - на основании частноправового акта.

К юридическим лицам публично-правового характера относятся те, которые наделены властными полномочиями: административно-территориальные единицы, различные государственные органы и учреждения (например, департаменты, общины - во Франции, земли и общины - в Германии, провинции и коммуны - в Италии, муниципалитеты - в США), торгово-промышленные палаты, а также учреждения и организации социальной сферы, осуществляющих просветительскую, культурную, научную, лечебную деятельность, - университеты, лицеи, музеи, больницы и т. д..

Юридические лица частноправового характера образуются субъектами права различных государств как коллективные или как образование, основанные на собственности одного частного лица. В частности, к юридическим лицам частноправового характера относят торговые общества. Современные торговые общества можно разделить на уставные, договорные, персональные и коллективные. В некоторых странах их разделяют еще на более мелкие группы. Например, во Франции к договорным относят полное и коммандитов-ное общество, а в уставные - акционерное общество, общество с ограниченной ответственностью и акционерную командиту1.

В Германии в договорных обществ, наряду с полным (§ 105 ГК) и ко-дитно обществом (§ 161 ГК), принадлежат негласные общества (§ 335 ГК) 2.

Относительно разнообразия юридических лиц в международно-правовой практике следует отметить, что в результате многовековых традиций в мире выработались конкретные организационно-правовые формы, которые могут варьироваться по названиям от страны к стране, однако правовой статус каждой из форм, независимо от ее названия, примерно одинаков. Хотя единой классификации, безусловно, не существует.

Наиболее распространенным является деление юридических лиц в зависимости от характера объединения (лиц или капиталов) и от степени ответственности участников по обязательствам юридического лица (всем своим имуществом или только в пределах внесенного вклада). Поэтому торговые общества с некоторой условностью можно разделить также на: 1) объединение лиц,. Или персональные общества, 2) объединение капиталов.

При этом основанием объединений лиц является личный доверительный характер взаимоотношений участников и личная их участие в ведении дел юридического лица. Объединение капиталов в свою очередь базируются прежде всего на имущественных связях пайщиков и имеют целью концентрацию капиталов и освобождение участников от риска, возникающего в процессе хозяйственной деятельности. Именно в связи с данными обстоятельствами объединение лиц характерно для среднего и мелкого бизнеса. Для сферы крупного бизнеса характерной правовой формой является объединение капиталов.

В большинстве стран континентальной Европы принято деление объединений предпринимателей на следующие виды: полное товарищество, коммандитное товарищество, общество с ограниченной ответственностью, акционерное общество. При этом полное и коммандитное общества - это объединение лиц, а общество с ограниченной ответственностью и акционерное общество - объединение капиталов. До объединения лиц относятся также partnership (товарищество) и partnership с ограниченной ответственностью в Великобритании и США, к объединению капиталов - также акционерная коммандитов.

Все виды персональных обществ, объединяющих как капиталы, так и совместной деятельности членов, имеют характерную особенность - личный элемент, который имеет особое значение. Личный элемент может оказаться, например, ограничения права на отступную членства в обществе, в предоставлении каждому участнику права на ведение дел и представительство общества.

Разновидности "объединения капиталов" характеризуются тем, что члены общества не участвуют в применении капитала к процессу воспроизводства, они объединяют лишь капиталы. Представительство и оперативную деятельность этих обществ осуществляют специально созданные органы. По обязательствам общества несет ответственность именно общество, которое имеет статус юридического лица.

Эту классификацию юридических лиц законодательно закреплено в нормативных актах многих стран. Например, Торговый кодекс Португалии от 28 июня 1888 в ст. 105 устанавливает, что торговые общества могут быть следующих видов: полное товарищество; акционерное общество; коммандитное общество. Кроме этих видов, существуют также общества на паях, которые основываются специальным законом от 11 апреля 1901 Полное общество Португалии характеризуется солидарной и неограниченной ответственностью всех его членов (§ 1 ст. 105 кодекса). Акционерное общество - такое общество, в котором члены ограничивают свою ответственность стоимостью акций, на которые они подписались, в капитале общества (§ 2 ст. 105). Общество является коммандитным при условии, если один или более его членов несут ответствен-ность всем своим имуществом, как в полном товариществе, а другой или другие лишь предоставляют обусловленную стоимость, которой ограничивают свою ответственность (§ 3 ст. 105) ".

Можно отметить, что полное товарищество - это объединение двух или более лиц, совместно занимающихся предпринимательской деятельностью. Именно в связи с личным характером этого вида общества оно прекращает свое существование в случае выбытия из его состава хотя бы одного из его участников. Имущество товарищества может иметь режим совместной собственности его членов, что характерно для США и Великобритании, или режим собственности самого общества, что характерно для Германии и Франции2.

Прибыли и убытки полного товарищества распределяются пропорционально вкладам его участников. Управление делами общества осуществляют все его члены или несколько участников по поручению всех членов. Ответственность по долгам товарищества несут все его члены всем имуществом, лично им принадлежит, в солидарной форме.

Все указанные обстоятельства и обусловливают неприятие крупным бизнесом такого вида общества, как полное.

Коммандитное общество состоит из двух групп участников: полных товарищей, отвечающих за долги общества всем своим имуществом, и командитис-тов, участвующих в деятельности общества лишь своими вкладами, согласно которым получают прибыль, и не принимают участия в управлении делами и отвечают по долгам в пределах своих вкладов.

В связи с тем, что коммандитное общество не позволяет обеспечить полноту власти и получать наибольшие прибыли, оно не зашло применения в сфере крупного бизнеса. Руководствуясь этими положениями, в ряде стран возник новый вариант коммандитного общества, который называется акционерная коммандитов. В акционерной коммандитов капитал коммандитистов делится на акции, которые могут свободно отчуждаться. Это обстоятельство способствовало применению акционерной коммандитов крупным и средним бизнесом.

Для современного крупного бизнеса зарубежных стран характерно применение правовой формы акционерного общества. Однако, исключением в этом плане является Германия, где 97% предприятий зарегистрировано в форме обществ с ограниченной видповидальнистю1.

Именно законодательство об акционерных обществах наиболее разработаны и детализированы почти во всех государствах. Так, в современной Франции действует Закон о торговых товариществах от 24 июля 1966 p., Содержащий 502 статьи, он регулирует вопросы правового статуса акционерных товариств2.

В Германии эти вопросы решает Закон об акционерных обществах от 6 сентября 1965г., Который состоит из 410 параграфив3.

В Великобритании действует Закон о компаниях, который принят в 1985г., Он имеет 747 статей4. Интересно, что в Великобритании акционерному обществу соответствует европейская компания с ограниченной ответственностью. Акционерное законодательство США состоит из законов отдельных штатов о предпринимательских корпорациях, в частности Закона о предпринимательских корпорациях штата Нью-Йорк, который введен в действие 1 сентября 1963 г.5, и Общего Закона о корпорациях штата Делавэр с 1967 с.6

Основой создания и деятельности акционерных обществ являются ценные бумаги - акции, которые дают право их владельцу на получение части прибыли соответствующего акционерного общества. Поскольку большая часть акции обезличена, довольно часто акционерные общества называют анонимными, даже на законодательном уровне. Например, по законодательству Испании и Франции (ст. 73 Р.2 "Образование анонимных обществ" Закона о торговых товариществах 1966 г.) акционерные общества - это анонимные общества.

Применение крупным бизнесом именно формы акционерного общества связано с его преимуществами, рядом особых важных свойств, которые выделяют его среди других торговых обществ:

1) ответственность акционеров по долгам акционерных обществ лишь в пределах суммы своих акций. Например, в соответствии со ст. 73 Закона Франции о торговых товариществах анонимное общество - это общество, капитал которого разделен на акции и которое образуется участниками, которые несут убытки лишь в пределах стоимости их вкладов. Число участников не может быть меньше семи1. Закон Германии об акционерных обществах в § 1 (1) устанавливает, что по обязательствам общества перед кредиторами общество несет ответственность только в пределах имущества общества2. Аналогичным образом действует акционерное законодательство Великобритании и СИ1ИА.

2) бессрочность существования акционерного общества. Акционерное общество, как правило, сохраняет свое существование до тех пор, пока в нем сохраняется хотя бы один акционер, предопределяет стабильность бизнеса.

Законодательство об акционерных обществах подробно регламентирует порядок их создания; прежде оно определяет необходимое количество учредителей акционерного общества. Такое количество может устанавливаться от одного учредителя - по законодательству США в семи - по законодательству Японии, Франции и других стран, и более. Так, согласно § 2 Закона Германии об акционерных обществах от 6 сентября 1965 в учреждении общества должны участвовать не менее пяти человек. Законодательство многих стран предусматривает: распространение различных видов акций (обыкновенных, учредительных, привилегированных) и их номинальной стоимости - в Италии, порядок выпуска облигаций - в Испании3 и Франции (р.5 Закона Франции о торговых товариществах) 4 Состав и полномочия руководящих органов акционерных обществ - общего собрания, наблюдательного совета, правления, управляющих и др.. - В США5. Интересно, что форма акционерного общества нашла свое применение и на международном уровне, когда акционерами выступают граждане разных государств, в частности в рамках Европейского экономического сообщества.

Наряду с акционерным обществом, в зарубежных странах широкое распространение получило общество с ограниченной ответственностью, которое по содержанию близок к акционерного общества в связи с разделением его уставного фонда на определенные доли (паи). Общества с ограниченной ответственностью являются самыми распространенными в сфере среднего и мелкого бизнеса.

Характерные признаки общества с ограниченной ответственностью совпадают в большинстве стран, за исключением Великобритании, где они имеют определенные особенности. В этой стране общества с ограниченной ответственностью по содержанию тождественны акционерным обществам других государств. Понятие английской компании не совпадает полностью с понятием акционерного общества, однако ее правовой статус приближается к статусу акционерных обществ, а не к обществам с ограниченной ответственностью (по праву стран континентальной Европы).

Законодательство об акционерных обществах подробно регламентирует порядок их создания; прежде оно определяет необходимое количество учредителей акционерного общества. Такое количество может устанавливаться от одного учредителя - по законодательству США в семи - по законодательству Японии, Франции и других стран, и более. Так, согласно § 2 Закона Германии об акционерных обществах от 6 сентября 1965 в учреждении общества должны участвовать не менее пяти человек. Законодательство многих стран предусматривает: распространение различных видов акций (обыкновенных, учредительных, привилегированных) и их номинальной стоимости - в Италии, порядок выпуска облигаций - в Испании3 и Франции (р.5 Закона Франции о торговых товариществах) 4 Состав и полномочия руководящих органов акционерных обществ - общего собрания, наблюдательного совета, правления, управляющих и др.. - В США5. Интересно, что форма акционерного общества нашла свое применение и на международном уровне, когда акционерами выступают граждане разных государств, в частности в рамках Европейского экономического сообщества.

Наряду с акционерным обществом, в зарубежных странах широкое распространение получило общество с ограниченной ответственностью, которое по содержанию близок к акционерного общества в связи с разделением его уставного фонда на определенные доли (паи). Общества с ограниченной ответственностью являются самыми распространенными в сфере среднего и мелкого бизнеса.

Характерные признаки общества с ограниченной ответственностью совпадают в большинстве стран, за исключением Великобритании, где они имеют определенные особенности. В этой стране общества с ограниченной ответственностью по содержанию тождественны акционерным обществам других государств. Понятие английской компании не совпадает полностью с понятием акционерного общества, однако ее правовой статус приближается к статусу акционерных обществ, а не к обществам с ограниченной ответственностью (по праву стран континентальной Европы).

Законодательство об обществах с ограниченной ответственностью является весьма значительным. Так, законы об обществах с ограниченной ответственностью было принято: в Германии - 20 апреля 1892 p., В Австрии - 6 марта 1906 p., Во Франции - 7 марта 1925 p., В Бельгии - 9 июля 1935 p., В Испании - 17 июля 1953 p., в Греции - 9-16 апреля 1955 p., в Нидерландах - 1 июля 1971 Вместе течение конца XX в. законодательство об обществах с ограниченной ответственностью во многих странах подвергалось существенным изменениям, которые не затрагивали главных принципов их деятельности.

Несмотря на то, что в разных странах мира установлены различные по видам юридические лица, можно провести общую классификацию, которая принята в государствах романо-германского права. Эта классификация предусматривает следующие виды юридических лиц: частные и публичные; гражданские и торговые; союзы и учреждения.

Разделение юридических лиц на публичные и частные можно назвать несколько формальным, ведь в имущественном обороте публичные юридические лица имеют такие же права, как и частные. Исключением в некоторых случаях, которые различны в разных странах, является само государство, которое также относится к публичных юридических лиц.

Гражданскими юридическими лицами считаются те, деятельность которых регулируется гражданским законодательством. Как правило, они не имеют целью получение прибыли.

Торговыми юридическими лицами считаются те, деятельность которых регулирует торговое законодательство (торговые общества). Они имеют целью получение прибыли.

Данный раздел юридических лиц имеет значение в государствах, в которых существует дуализм частного права - там, где наряду с гражданским кодексом существует и торговый кодекс. В государствах, где нет дуализма права, а нормы торгового права отражены в ГК, юридические лица делятся на имеющие целью получение прибыли (хозяйственные или коммерческие) и такие, что не имеют целью получение прибыли (нехозяйственные или некоммерческие).

К хозяйственным юридическим лицам относятся различные хозяйственные общества, производственные кооперативы, предприятия независимо от форм собственности, в нехозяйственных - различные объединения граждан, в том числе политические партии, религиозные организации, потребительские кооперативы, фонды и т. п..

Союзами являются юридические лица, которые объединяют на правах членства несколько физических или юридических лиц. Возникновение, цель и содержание деятельности союза определяются общей волей участников. В свою очередь союзы можно разделить на виды: а) хозяйственные, которые имеют целью получение прибыли б) нехозяйственные, которые имеют "идеальные" цели в) имеющие целью удовлетворения различных потребностей (в том числе и имущественных) своих членов.

Учреждения можно разделить на частные и публичные. Частные учреждения принадлежат частным лицам, публичные - государству и государственным органам. Вместе с тем любая организация характеризуется чертами: а) его возникновения, цель и содержание деятельности определяются волей учредителя, выделяет имущество, что необходимо для выполнения определенной цели б) лица, получающие выгоду от учреждения (дестинаторам), не состоящим с ней или между собой в любых отношениях, в) не имеет хозяйственных целей, занимается благотворительной, культурной, учебной, научной или иной деятельностью г) она - субъект гражданского права д) может иметь определенные налоговые пильги1. По праву Германии (ГК), Японии, Швейцарии именно юридические лица частноправового характера делятся на союзы и учреждения.

Союзы - объединение лиц, имеющих такие черты: а) наличие общей цели, определяемой членами объединения б) имеют структуру, обеспечивающую организационное единство в) независимость существования объединения от смены лиц, входящих в него .

К тому же, союзы в названных странах делятся на имеющие целью получение прибыли (хозяйственные союзы), и такие, которые не имеют целью получение прибыли (нехозяйственные союзы).

Большинство союзов, имеющих целью получение прибыли, создается в форме торговых обществ, деятельность которых регулируется специальным законодательством, причем хозяйственные союзы могут быть гражданские и торговые.

Деятельность гражданских союзов, например в Германии, регламентируется гражданским законодательством (Г. И. Гл. II ГК) 1, торговых - торговым законодательством (Немецким торговым кодексом и специальными актами, в частности Законом об акционерных обществах Германии с 1966 г.) 2. Кроме того, спецификой немецкого права является то, что существуют союзы (товарищества), не имеющих статус юридического лица, но наделены некоторой правоспособностью - "неправоспособные союзы" - полные, ко-мандитни общества (гл. II ГК).

Нехозяйственными союзами в данных странах является объединение лиц, имеющих «идеальную» цель: политическую, научную, социальную, благотворительную и т. п..

Учреждением в указанных странах является юридическое лицо, которое создается на основании односторонней сделки частного лица. Эта частное лицо разрабатывает учредительный акт, который определяет цель создания учреждения, и выделяет имущество для достижения этой цели (80 Гл. II ГК Германии).

В Швейцарии союз - объединение лиц - называется корпорации3.

К юридическим лицам публично-правового характера в названных государствах и во Франции относят государство, местные общины, округа, государственные учреждения, учебные заведения, торговые палаты, благотворительные организации, государственные хозяйственные предприятия и т. п..

Отдельного внимания заслуживает раздел французских юридических лиц. Во Франции к юридическим лицам частноправового характера относят союзы. Законодательству Франции неизвестно понятие частного учреждения. Судебная практика Франции признает правосубъектность учреждений только путем признания правосубъектности определенного союза, то есть объединений людей.

Союзы могут быть следующих видов: ассоциации, общества и объединения по экономическим интересам.

Ассоциации Франции - это объединение лиц, не имеющих целью получение прибыли. Деятельность их направлена на достижение социальных, культурных, научных, благотворительных, есть идеальных целей. Ассоциации во Франции бывают, признанные общественно полезных (Анонимный общество алкоголиков), и такими, которые не признаны общественно полезных (Общество неблагозвучных фамилий), причем первые из них имеют более широкие права, чем остальные.

Общество во Франции - объединение лиц, которое имеет целью получение прибыли. Общества делятся на гражданские, деятельность которых регулируется гражданским законодательством, Законом об ассоциациях 1901 p., И торговые, деятельность которых регулируется Торговым кодексом Франции и специальными законами, в частности Законом о торговых товариществах 1966 г.1

Французское является договором, на основании которого два или более лица заключают соглашение относительно общего имущества с условием о разделе выгоды (прибыли), экономии средств и т. п.. Любые общества, кроме негласного, пользуются правами юридического особи2. Среди французских торговых обществ главное место занимают акционерные общества и общества с ограниченной ответственностью. Эти формы используются как частные, так и государственные предприятия.

Объединение по экономическим интересам не имеет непосредственной цели получения прибыли. Главная задача - проведение единой экономической политики участников. Это объединение было легализовано в 1967 с целью создания организационной формы для тех монополистических объединений, деятельность которых не была непосредственно связана с получением прибыли, а направлена на общее содействие производственной и коммерческой активности членов, входивших в объект единения. Но предусмотрено солидарную имущественную ответственность членов объединения по его обязательствам. Как юридическое лицо данное объединение действует с момента регистрации его в торговом реестри3.

Характерной является классификация фирм по их правовым положением, существует в Великобритании. По сути все юридические лица Великобритании - корпорации (corporation). Так же как и во Франции, здесь отсутствует такой тип юридического лица, как учреждение. Для достижения этих целей, для которых создается учреждение в Германии, Швейцарии, Великобритании, используется корпорация и институт доверительной собственности - траст (trust).

Корпорації у Великій Британії можуть бути одноособовими (corporations sole) та об'єднаннями осіб (corporations aggregate).

Одноособові корпорації — ті, що у певний момент складаються з однієї фізичної особи, яка користується статусом юридичної особи відповідно до посади. Такими є король, єпископ Кентерберійський, міністр пошти, солістор казначейства, публічний довірчий власник тощо.

В якості корпорацій — об'єднань осіб діють легалізовані спеціальним законодавством (наприклад, Законом про компанії 1985 р.) компанії або торгові корпорації.

У Великій Британії, як і в інших країнах, поширилися юридичні особи — компанії, що складаються з однієї особи (one-man-company). Законодавство Великої Британії розрізняє також кілька видів компаній, які можна розмежувати за характером майнової відповідальності компанії перед третіми особами.

Також розрізняють товариства (для яких характерним є об'єднання осіб) та компанії (для яких характерним є об'єднання капіталів). При цьому товариства (або friendship) бувають: а) з необмеженою відповідальністю, які за статусом наближені до повного товариства, за винятком того, що така організаційна форма не визнається юридичною особою, не підлягає обов'язковій реєстрації у торговому реєстрі; б) з обмеженою відповідальністю, які за статусом відповідають командитному товариству. Компанії можуть бути: а) з необмеженою відповідальністю, які відрізняються від аналогічного товариства тільки тим, що визнаються юридичною особою та їх утворення пов'язано з дотриманням певних, хоч і незначних, формальностей; б) з обмеженою відповідальністю, які за статусом подібні до акціонерних товариств, проте відрізняються від них тим, що в компанії створюється не акціонерний, а пайовий капітал. Цей капітал розподіляється на рівні паї. Різниця між паєм та акцією полягає у тому, що акція може дробитися та належати у певній частині різним особам, що є неможливим щодо паю. Акція має бути оплачена відразу, а оплата паю можлива протягом визначеного часу. В свою чергу компанії з обмеженою відповідальністю поділяються на: а) публічні, які оголошують та проводять широку публічну підписку на паї та підлягають публічній звітності; б) приватні, паї яких розподіляються серед засновників, за своїм статусом вони аналогічні товариствам з обмеженою відповідальністю континентально-європейського типу.

Особливе місце серед юридичних осіб у Великій Британії належить публічним корпораціям — державним підприємствам, які виконують суспільнокорисні функції: транспортні, експедиційні тощо.

Серед об'єднань осіб сучасне право Великої Британії виділяє квазікорпорації, тобто такі союзи осіб, які визнаються в якості єдиної цілої юридичної особи лише для визначення цілей. До них належать, зокрема, профспілки. Вони не визнаються юридичними особами, проте за ними визнано деякі права корпорації. Так, профспілки мають право володіти майном, укладати від свого імені договори особистого найму. За ними було визнано право подавати позови, пов'язані з наклепом щодо профспілок.

В США розрізняють два види об'єднань: товариства — об'єднання осіб та корпорації — об'єднання капіталів. Водночас право США, так само як право Франції та право Великої Британії, не містить поділу юридичних осіб на корпорації та установи.

Товариства в США утворюються на підставі закону, який приймається у більшості штатів, де товариство визначається як об'єднання двох або більше осіб для ведення справ з метою отримання прибутку. Товариство США не визнається юридичною особою, проте володіє визначеними властивостями правосуб'єктнос-ті. Будь-який компаньйон товариства володіє компетенцією представляти інших володільців та приймати фінансові зобов'язання. Відповідно до законодавства США товариства можуть бути повними та командитними1.

Законодавство штатів та федеральне законодавство, як правило, правовий режим юридичної особи ставлять у залежність від характеру її діяльності. Тому корпорації в США можуть бути: публічними (урядовими), непідприємницькими та підприємницькими. Перші два види корпорацій не мають на меті отримання прибутку, третій вид за статусом приблизно відповідає звичному для нас акціонерному товариству та має на меті отримання прибутку. До публічних корпорацій США відносять: муніципальні, окружні, господарські тощо; до непідприєм-ницьких корпорацій: просвітницькі, релігійні, кооперативні та інші; до підприємницьких корпорацій — промислові, банківські, транспортні, страхові, видовищні тощо.

Джерелами формування юридичних осіб у США, на відміну від інших країн, є прецедентне право та спеціальні закони штатів (наприклад, у штаті Нью-Йорк — Закон про підприємницькі корпорації від 1 вересня 1963 р.1, Закон про непід-приємницькі корпорації 1970 р. г

Особливістю законодавства США є відсутність єдиного для усіх штатів країни закону, який визначає правове становище корпорацій. Регулювання правового становища корпорацій віднесено до компетенції окремих штатів, законодавство яких має істотні відмінності. Тому, звичайно, корпорація в США утворюється відповідно до закону того штату, в якому передбачено найбільш пільгові умови щодо податків та зборів, що стягуються при утворенні корпорації. Як свідчить практика, особливо популярними в цьому відношенні є штати Дела-вер та Нью-Джерсі.

Широке поширення в США, поряд з іншими країнами, дістала корпорація, яка складається з однієї особи (one-man-company).

Можна наголосити, що одним із видів юридичних осіб, характерним для сучасних країн, є одноособові підприємства, що є власністю однієї особи (можливий варіант — сім'ї). Таке підприємство несе відповідальність за його зобов'язаннями всім капіталом підприємства та всім своїм майном, якщо майно не відокремлено від капіталу підприємства. Фірмове найменування підприємства може збігатися, а може й відрізнятися від прізвища та імені підприємця, якому воно належить. Усі справи підприємства веде його власник або спеціально уповноважена на це особа. Звичайно такій особі надається широкий обсяг повноважень при збереженні за власником підприємства права контролю за його діяль-ністю. Форму одноособових підприємств мають, як правило, дрібні та середні фірми. Проте бувають і винятки (наприклад, друга за розміром у Швейцарії фінансова група Юнсонов). Слід зазначити, що в сучасних умовах багато саме великих сімейних західних компаній було перетворено на акціонерні товариства.

У США корпорації розрізняють також за способом виникнення: корпорації де-юре (de jure), тобто корпорації, які відповідають імперативним нормам (вимогам) закону та зареєстровані, і корпорації де-факто (de facto), які не пройшли відповідну реєстрацію, проте здійснюють свою діяльність як корпорації (правовий статус корпорації таким утворенням надається судами у разі виникнення спору і тільки для даної справи). Правове регулювання та існування корпорації de facto закріплено в Примірному законі про підприємницькі корпорації 1928 p., який був санкціонований законами багатьох штатів.

Нині класифікація юридичних осіб не обмежується певними видами юридичних осіб правових систем, а включає і такі, що є міжнародними за своїм характером. Так, винаходом розвинутого західного суспільства є монополії. Процес монополізації протягом XX ст. охопив всі західні країни, але в першу чергу США. Вихід монополізації за межі національних кордонів є основою утворення багатонаціональних (БНК) та транснаціональних компаній або корпорацій (ТНК), які під впливом сучасних розвинутих економічних відносин стають транснаціональними монополіями (ТИМ).

Міжнародний характер монополій пов'язаний з тим, що основна їх діяльність здійснюється у кількох державах. Це є наслідком того, що експорт капіталу призводить до ситуації, коли підприємства, створені в одній державі, належать повністю або частково великим компаніям іншої держави.

Сучасні міжнародні монополії, діяльність яких спрямована на регулювання багатьох важливих сфер світового господарства, можна поділити на такі групи:

1) транснаціональні компанії, до яких належать підприємства, створені за законом однієї держави, тобто мають відповідну "національність", проте здійснюють свою діяльність і поза межами своєї країни у формі філій, агентств, відділень, дочірніх товариств, які не є окремими юридичними особами. Отже, це монополії, які характеризуються певною "національністю" свого капіталу, але міжнародною сферою діяльності. До таких монополій належать відомі всьому світові "Дженерал моторз", "Форд моторз", "Інтернешнл бізнес мешинз" (в США), "Фольксваген та Сіменс" (в Німеччині), "Філіпс" (в Нідерландах), "Брітіш Пет-ролеум", "Імперіал кемікал індастріз" (у Великій Британії), "Нестле" (у Швейцарії) тощо;

2) транснаціональні корпорації, до яких належать підприємства, відділення та філії яких є практично у всіх країнах світу. Ці відділення та філії мають особливості (економічну та юридичну): по-перше, вони є єдиним механізмом, тому що діяльність їх регулюється одним материнським підприємством — головною фірмою, яка визначає стратегію та здійснює контроль; по-друге, ці відділення та філії є самостійними, незалежними компаніями, тобто юридичними особами. Такі монополії є міжнародними як за сферою діяльності, так і за капіталом. На відміну від монополій першої групи, вони належать капіталу кількох держав. До цих монополій належать: англо-голландські концерни — нафтовий "Роял датч-Шелл" та хімічно-харчовий "Юнілевер"; англо-американо-канадський нікелевий трест "Інтернешнл нікл компані оф Кенада"; бельгійсько-франко-лкжсем-бурзький металургійний концерн "Арбед"; німецько-бельгійський трест фотохімічних товарів "Агфа-Геверт"; англо-італійський концерн гумотехнічних виробів " Данлоп-Піреллі"'.

Регулювання діяльності транснаціональних корпорацій здійснюється як внутрішнім законодавством держави, так і двосторонніми та багатосторонніми угодами.

Сьогодні відбуваються структурні зрушення у господарських зв'язках світу, модифікація процесів інтернаціоналізації виробництва та капіталу. Саме ці процеси зумовлюють появу нових організаційних форм підприємств.

Таким є європейське об'єднання, яке має спільну економічну мету та сприяє процесу інтеграції в Європейському економічному співтоваристві (ЄЕС). Ця форма була легалізована регламентом Ради міністрів ЄЕС від 31 липня 1985 p., який було прийнято на підставі ст. 253 Договору про заснування ЄЕС, що був підписаний у Римі 25 березня 1957 p., у зв'язку з чим дістав назву Римський договір. У 1989 р. було визначено порядок реалізації цього регламенту у Великій Британії. Так, передбачено, що об'єднання з офіційним місцезнаходженням у Великій Британії за умови їх належної реєстрації є юридичними особами. Засновниками такої форми об'єднання можуть бути лише компанії, фірми та фізичні особи з місцезнаходженням/місцем проживання у країнах Співтовариства1. Створення європейського об'єднання з загальною економічною метою спрямовано на сприяння підприємницькій діяльності учасників об'єднання. Ця організаційна форма є результатом пристосування до економічних умов Співтовариства виду суб'єкта права, який було легалізовано у Франції ще в 1967 р.

Одночасно з Римським договором був підписаний договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом). Ці два договори та договір про утворення Європейського об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС) 1951 р. створили правову базу західноєвропейської економічної інтеграції2.

В юридичній літературі протягом багатьох років дискутується питання про юридичну природу та правовий статус БНМ (або БНК) та ТНМ (або ТНК) як міжнародних корпорацій, суб'єктів національного та міжнародного права. Доктрина у зв'язку з цим традиційно розмежовує чотири правові форми монополістичних об'єднань: картель; синдикат; трест; концерн.

Картель — це стійкий союз самостійних підприємців. З допомогою монополістичних угод вони розроблюють загальну політику на ринку. В картелі відбувається поділ території між учасниками картелю, контингенція обсягу товару та встановлення єдиних цін. Синдикат — це об'єднання юридичне та виробниче самостійних підприємців, які спільно ведуть комерційну діяльність. Характерною рисою трестів є те, що в них учасники підприємства втрачають як комерційну, так і виробничу, а іноді і юридичну самостійність. Концерн — це складна форма монополістичного об'єднання, яка найбільш поширена. З допомогою фінансового контролю у концерні з'єднано в єдиний комплекс різнорідні підприємства.

Законодавче закріплення поняття "концерн" дістало, наприклад, в Законі про акціонерні товариства Німеччини від 6 вересня 1965р. В §18 цього закону встановлено, що якщо пануюче та одне або кілька залежних підприємств об'єднано під єдиним керівництвом контролюючого підприємства, то вони утворюють концерн; окремі підприємства є підприємствами концерну3.

Водночас істотним недоліком сучасної економіки є те, що такі взаємозв'язки підприємств не враховуються статистикою, у зв'язку з чим встановити точну кількість концернів у кожній країні важко. Хоч сьогодні відомо, що у високороз-винутих країнах ця кількість досить значна. В літературі наголошено, що, наприклад, наприкінці 70-х років XX ст. у Німеччині понад 70% підприємств входили до складу концернів. А в США місцевий або національний ринок вважається монополізованим, коли його частка становить не менш як 60%'.

На територіях зарубіжних держав, крім багатонаціональних організацій, існують та діють також інтернаціональні організації. Ці організації утворюються шляхом договорів між державами та стають суб'єктами приватного права шляхом оформлення свого заснування в одній будь-якій державі. Наприклад, Міжнародне бюро міри та ваги в Парижі було засновано відповідно до конвенції від 20 травня 1878 р.

Крім того, можна доповнити, що на підставі міжнародних договорів можуть створюватися: а) міждержавні організації, учасниками яких виступають держави, правове становище яких регулюється міжнародним публічним правом; б) міжнародні господарські організації, учасниками яких виступають юридичні особи, які можна поділити на міжнародні господарські об'єднання та спільні підприємства.

Юридичні особи з правлінням у даній державі мають капітал, який повністю належить цій країні. В свою чергу юридичні особи з правлінням та веденням господарської діяльності за межами держави, яка її створила, можуть бути: а) зі змішаним капіталом, тобто таким, що належить громадянам та юридичним особам різних держав; б) з капіталом однієї країни-засновниці.

+++

§ 1. Поняття та особливості цивільних правовідносин

Глава 5. ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

§ 1. Поняття та особливості цивільних правовідносин

Норми цивільного права, як і інші правові норми, регулюють суспільні відносини за участю фізичних і юридичних осіб. При цьому суспільні відносини, будучи врегульованими нормами цивільного права, стають цивільно-правовими.

Отже, цивільно-правові відносини — це форма, завдяки якій норми цивільного права реалізуються в житті.

Цивільно-правові відносини є різновидом правових галузевих відносин, тому їм властиві ознаки і правових відносин у цілому, і галузевих цивільно-правових зокрема. Останні виникають на підставі правових норм, і саме цей момент пояснює регулюючий вплив права на суспільні відносини.

Учасники цивільно-правових відносин мають суб'єктивні права та обов'язки. Ознакою правових відносин є те, що здійснення суб'єктивних прав та виконання суб'єктивних обов'язків можуть забезпечуватися засобами державного примусу. Цивільно-правовим відносинам властива ця ознака. Щодо галузевих особливостей цивільно-правових відносин, то вони зумовлені особливостями предмета і методу цивільного права.

Виходячи зі сказаного вище, можна окреслити такі особливості цивільно-правових відносин:

а) це майнові (відносини власності і товарно-грошові) і особисті немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного права;

б) їхні учасники характеризуються майновою відокремленістю і юридичною рівністю;

в) суб'єктивні права та суб'єктивні обов'язки учасників цивільно-правових відносин виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів.

Такими є загальні та галузеві ознаки цивільно-правових відносин.

Таким чином, цивільно-правові відносини — це майнові та особисті немайнові відносини (врегульовані нормами сучасного цивільного права між майнова відокремленими, юридична рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав та обов'язків, які виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примушу.

У запропонованому визначенні відображено загальні ознаки правових відносин (виникнення на підставі правових норм, належність учасникам відносин суб'єктивних прав! а обов'язків, можливість застосування засобів державного примусу). В ньому також показано особливості цивільно-правових відносин (групи суспільних відносин, які набувають вигляду цивільно-правових, майнова ві-

докремленість і юридична рівність учасників, посилання на юридичні факти як підставу виникнення, зміни та припинення суб'єктивних цивільних прав та обов'язків).

+++

§ 2. Елементи цивільно-правових відносин

Фізичні і юридичні особи вступають у різні цивільно-правові відносини. З метою індивідуалізації окремих цивільно-правових відносин наука цивільного права окреслює їх елементи: суб'єкти і об'єкти, суб'єктивне цивільне право та суб'єктивний цивільний обов'язок.

Суб'єкти цивільно-правових відносин. У цивільно-правових відносинах мають брати участь принаймні дві особи, бо це відносини між людьми (відношення людини до речі не є правовим). Особи, які є учасниками цивільно-правових відносин, називаються суб'єктами. Суб'єкт цивільно-правових відносин, якому належить право, називається активним суб'єктом, або суб'єктом права. Суб'єкт цивільних відносин, на якого покладено обов'язок, називається пасивним суб'єктом, або суб'єктом обов'язку. Проте таких цивільно-правових відносин, у яких є лише суб'єкт права і лише суб'єкт обов'язку, дуже мало. Як правило, в цивільно-правових відносинах кожен з учасників має суб'єктивні права і несе суб'єктивні обов'язки. Наприклад, у правовідносинах, що виникають з договору купівлі-продажу, підряду, перевезення, комісії, кожен із суб'єктів правовідносин має права і несе обов'язки.

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, українські й іноземні юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади.

Фізичним, юридичним особам як суб'єктам цивільно-правових відносин притаманні такі суспільно-юридичні якості: цивільна правоздатність і цивільна дієздатність. Називаються вони суспільно-юридичними тому, що стосуються саме фізичних та юридичних осіб і передбачені законом.

Цивільна правоздатність — це здатність мати цивільні права та обов'язки. Вона є необхідною передумовою правоволодіння у правовідносинах.

Цивільна дієздатність — це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. На відміну від правоздатності, яка виникає у момент народження громадянина, набуття дієздатності залежить від віку і стану здоров'я. Вона виникає у повному обсязі з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку.

За малолітніх (до 15 років — за ст. 14 ЦК УРСР, до 14 років — за ст. 31 ЦК України) угоди укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікун. Останні є також учасниками правовідносин, що виникають з таких угод. Цивільні права та обов'язки, яких набувають батьки (усиновителі), опікуни у цивільних правовідносинах, належать малолітнім особам.

Роль представників малолітніх полягає у тому, що вони виконують обов'язки і у відповідних випадках здійснюють права за них.

У ряді випадків малолітні самі здатні здійснити належні їм права (наприклад, право користування жилим приміщенням).

Неповнолітні (від 15 до 18 років — за ст. 13 ЦК УРСР, від 14 до 18 років — за ст. 32 ЦК України) мають певний обсяг цивільної дієздатності. Вони можуть при цьому бути учасниками багатьох цивільних правовідносин, що виникають з угод (наприклад, договорів купівлі-продажу, майнового найму, дарування, страхування), факту винаходу, створення творів науки, літератури, мистецтва.

Від імені фізичної особи, визнаної недієздатною (душевнохворою, недоумкуватою) угоди укладає її опікун, який стає при цьому учасником цивільно-правових відносин. Набуті опікуном цивільні права та обов'язки належать фізичній особі, яка визнана недієздатною (ст. 39 нового ЦК України).

Обмежено дієздатні особи можуть бути учасниками цивільно-правових відносин, що виникають з дрібних побутових угод. Але вони укладають угоди з розпорядження майном, своєю заробітною платою, пенсіями та іншими доходами за згодою піклувальника (ст. 15 ЦК УРСР, ст. 37 ЦК України).

Новий ЦК України пішов шляхом більшого звуження дієздатності осіб, які зловживають спиртними напоями і наркотичними засобами (ст. 36 нового ЦК України). За новим кодексом вони позбавлені права отримувати свою заробітну плату, пенсію та інші доходи. Це право належить піклувальнику. Зазначене правило встановлено в інтересах забезпечення матеріального становища самої обмежено дієздатної особи і членів її сім'ї.

Юридичні особи як суб'єкти цивільних правовідносин також мають цивільну правоздатність і цивільну дієздатність.

Новий ЦК України з метою розвитку ринкових відносин надає юридичним особам загальну правоздатність, яка збігається за обсягом з правоздатністю фізичних осіб, за винятком тих прав та обов'язків, необхідною передумовою яких є природні властивості людини.

Дієздатність юридичних осіб виникає водночас з правоздатністю. Особливості виникнення і змісту праводієздатності юридичних осіб зумовлені тим, що юридичні особи — це організації. А щодо організацій питання про вік, стан здоров'я відпадає. Кожна організація має свої завдання і цілі діяльності.

Об'єкти цивільно-правових відносин. Фізичні і юридичні особи укладають угоди і, отже, вступають у цивільно-правові відносини з метою задоволення своїх інтересів. Залежно від змісту останніх можна говорити, що виникнення цивільно-правових відносин пов'язано з необхідністю придбання, перевезення речей, надання послуг, публікації творів науки та літератури, захисту честі і гідності тощо. З цього можна зробити висновок, що об'єкт цивільно-правових відносин — це те, на що спрямовано суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок з метою задоволення інтересів фізичних і юридичних осіб. Тобто об'єктами ци-вільних правових відносин є: а) речі; б) дії, у тому числі послуги; в) результати духовної та інтелектуальної творчості; г) особисті немайнові блага.

А. Речі — найпоширеніший об'єкт цивільно-правових відносин, оскільки за їхньою допомогою задовольняються істотні потреби громадян та організацій. Речі є об'єктами речових правовідносин, що виникають з договору застави.

Речі — також об'єкти цивільно-правових відносин, що виникають з договорів купівлі-продажу, обміну, дарування. Тут суб'єктивні обов'язки продавця, дару-вальника спрямовані на передачу драва власності на річ і самої речі. І хоч при цьому виникають не речові, а зобов'язальні відносини, об'єктом останніх поряд з діями боржника (в нашому прикладі — продавця) є речі. Іноді в літературі наведених прикладах речі називаються об'єктами другого порядку (дії боржника — об'єкт першого порядку).

Б. Дії — об'єкт цивільно-правових відносин, які виникають з договорів. Так, об'єктом цивільно-правових відносин з договору перевезення є діяльність (система дій) перевізника, зобов'язаного здійснювати перевізний процес. Ця діяльність набуває характеру транспортної послуги, тобто не пов'язаної зі створенням матеріальних благ.

Послуги можуть мати юридичний характер. Об'єктом цивільно-правових відносин, що виникають з договору доручення, є певні юридичні дії, оскільки за цим договором повірений укладає угоди, оформляє спадкові права, одержує поштові перекази, кореспонденцію тощо.

Об'єктом цивільно-правових відносин, які виникають з деяких договорів підряду, є дії, спрямовані на досягнення певного результату роботи (ремонт взуття, пошиття одягу, хімічна чистка тощо).

В. Результати духовної та інтелектуальної творчості. Факти створення літературних, наукових, драматичних творів, сценаріїв кінофільмів, радіо - і телевізійних передач тощо є юридичними фактами, що породжують авторські правовідносини, їх об'єктом будуть визнані й інші твори, на які поширюється авторське право. Аналогічно до цього винахід, раціоналізаторська пропозиція, промисловий зразок є об'єктами винахідницьких відносин, що виникають на підставі фактів створення винаходу, розробки раціоналізаторської пропозиції, промислового зразка.

Г. Особисті немайнові блага. Одним з видів суспільних відносин, які становлять частину предмета цивільного права, є особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими. Вони регулюються нормами цивільного права і тому це різновид цивільно-правових відносин.

Новий ЦК України не тільки грунтовно узаконив інститут особистих немай-нових прав фізичних осіб у книзі 2, а й значно розширив особисті немайнові блага фізичних осіб, що охороняються нормами цивільного права. Тут не тільки традиційні особисті нематеріальні блага фізичних осіб: життя, здоров'я, честь і т. п. У книзі 2 передбачаються нові особисті нематеріальні блага: інформація про стан здоров'я, таємниця про стан здоров'я, свобода і особиста недоторканність, безпечне довкілля, індивідуальність, особисті папери та інші, які є об'єктами цивільно-правових відносин.

В новому кодексі також передбачається відкритий перелік особистих немай-нових прав юридичних осіб на недоторканність їх ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права. Зазначені права захищаються так само, як і аналогічні права фізичних осіб (книга 2 нового кодексу).

Наведені поняття об'єкта правовідносин та визначення їхнього кола сприймаються в юридичній науці неоднозначне. Деякі науковці додержуються думки про те, що до об'єктів правовідносин належать тільки реальні блага, на використання або охорону яких спрямовані суб'єктивне право та правовий обов'язок. До них належать:

— матеріальні блага: жилі приміщення, гроші, предмети домашнього вжитку, техніки тощо; предмети духовної творчості (твори літератури, науки, мистецтва), науково-технічної творчості (винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки);

— особисті немайнові блага, особисте життя громадян, честь, гідність і т. п.1. 3 об'єктів правовідносин виключено дії. Вони, на думку авторів зазначених міркувань, не можуть бути об'єктами правовідносин, оскільки дії зобов'язаної особи — це фактична поведінка, яка формується шляхом виконання юридичного обов'язку. Але останній є частиною змісту правовідносин. Отже, маємо збіг питань про об'єкт і зміст правовідносин. Водночас визначається, що об'єктами правовідносин можуть бути поряд з речами не самі дії, а їхні результати. Аргументи на користь позиції, що розглядається, уявляються непереконливими, оскільки при цьому не окреслюються об'єкти зобов'язальних відносин, пов'язаних із здійсненням певної діяльності без створення матеріальних благ (наприклад, діяльність перевізника в зобов'язальних відносинах, що виникають із транспортних договорів; діяльність повіреного в зобов'язальних відносинах, які породжуються договором доручення).

Зміст цивільних правовідносин становлять суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок. У юридичній літературі і на практиці суб'єктивне право характеризується як єдність трьох елементів:

а) вид і міра можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, в якій виявляється її самодіяльність, свобода вибору варіанта поведінки в межах наданого суб'єктивного права, користування матеріальними і духовними благами на підставі існуючих відносин власності і товарообігу, тобто право на власні дії;

б) право (можливість) вимагати від інших осіб поведінки, яка забезпечує здійснення своєї діяльності, тобто право на чужі дії;

в) право (можливість) вимагати застосування засобів державного примусу до зобов'язаних осіб.

Узагальнивши наведені можливості громадянина та організації, можна визначити суб'єктивне цивільне право як вид і міру можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, яка забезпечується виконанням обов'язків іншими суб'єктами і можливістю застосування до них, державного примусу.

Отже, суб'єктивне цивільне право — це можливості відповідного суб'єкта.

Чому ці можливості мають характер суб'єктивного права? Тому, що реалізація можливостей однією особою залежить від поведінки інших осіб.

Юридична суть суб'єктивного права полягає в тому, що воно є видом і мірою дозволеної поведінки, для здійснення якої суб'єкт повинен мати можливість вимагати відповідної поведінки від зобов'язаних осіб.

Суб'єктивному праву властива своя структура. Воно складається з трьох прав (повноважень): а) право (повноваження) на власні дії; б) право (повноваження) на чужі дії; в) право (повноваження) вимагати застосування засобів примусу до зобов'язаних осіб.

Наприклад, громадянин має суб'єктивне право власності на певні речі. Він як власник має право володіти, користуватися і розпоряджатися ними. Він також може вимагати від усіх громадян, організацій. Української держави утримуватися від порушення його права власності, а при порушенні — пред'явити позов про витребування майна з чужого незаконного володіння. Власник також може вимагати усунення будь-яких інших порушень його прав, хоч би ці порушення й не були поєднані з позбавленням володіння.

Суб'єктивне право пов'язано з правом в об'єктивному розумінні, тобто з цивільно-правовою нормою або із сукупністю норм, у яких воно передбачене. Так, ст. 4 Закону України "Про власність" від 7 лютого 1991 р.1 встановлює, що власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Зазначені права власника виникають в особі конкретного громадянина, оскільки вони передбачені в ст. 4 зазначеного закону. Власник має право вимагати від кожного і всіх не перешкоджати йому в здійсненні своїх прав. Якщо ж право власності конкретного громадянина порушено, потерпілий залежно від характеру порушення свого права може, наприклад, пред'явити позов до правопорушника про витребування свого майна від нього.

Суб'єктивне право також пов'язано з суб'єктивним обов'язком, оскільки його здійснення залежить від поведінки зобов'язаних осіб.

Суб'єктивний цивільний обов'язок — це міра необхідної поведінки зобов'язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи. Він також пов'язаний з правом в об'єктивному розумінні. Так, ст. 224 ЦК УРСР, ст. 657 ЦК України передбачає, що за договором купівлі-продажу продавець зобов'язаний передати майно у власність покупцеві. Це норма цивільного права, тобто права в об'єктивному розумінні. Зазначений обов'язок виникає саме тому, що він встановлений нормою об'єктивного права. Виходячи із змісту суб'єктивного права та суб'єктивного обов'язку, можна сказати, що вони відображають суть цивільних правовідносин, зумовлюючи "життя" цивільного права, його чинність.

Залежно від характеру зв'язку між суб'єктивним правом і суб'єктивним обов'язком зобов'язана особа відіграє:

а) активну роль, тобто виконує певні дії (передає майно, сплачує гроші тощо).

У зобов'язальних відносинах здебільшого боржник — фігура активна. Скажімо, у зобов'язальних відносинах із договору підряду підрядник зобов'язується виконати роботу за завданням замовника. Інший приклад. За договором перевезення вантажу транспортна організація (перевізник) зобов'язується доставити ввірений їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його одержувачу;

б) пасивну роль, тобто у відносинах власності зобов'язана особа повинна утримуватися від посягання на право власності, не перешкоджати здійсненню власником своїх прав. Тут активною фігурою є власник. Він активно здійснює права на власні дії: володіє, користується і розпоряджається майном. Також у авторських і винахідницьких відносинах суб'єктивні права авторів творів науки, літератури, винахідників набувають провідного і самостійного значення. Зобов'язані особи повинні не перешкоджати здійсненню авторських і винахідницьких прав.

Слід звернути увагу на те, що у більшості цивільно-правових відносин кожний із суб'єктів має права і виконує обов'язки. Так, у цивільно-правових відносинах із договору майнового найму наймодавець зобов'язується надати наймачеві майно у тимчасове користування і має право вимагати від нього плати за користування майном. У свою чергу, наймач має право вимагати від наймодавця передачі йому майна у стані, що відповідає умовам договору і призначенню майна. Разом з тим наймач зобов'язаний користуватися майном відповідно до договору і призначення майна. Тільки в деяких цивільно-правових відносинах, що виникають із договорів, є чисті уповноважені і чисті зобов'язані особи. Наприклад, у цивільно-правових відносинах із договору дарування обдарований має лише суб'єктивне право, а дарувальник — суб'єктивний обов'язок.

+++

§ 3. Види цивільно-правових відносин

Цивільно-правові відносини досить різноманітні за суб'єктним складом, змістом та підставами виникнення. Наукою і практикою розроблено певні критерії, за якими всі цивільно-правові відносини поділяються на види. Розглянемо їх.

Регулятивні та охоронні відносини. В основу розмежування зазначених видів правовідносин покладено такий критерій, як підстави виникнення.

Регулятивні відносини — це правовідносини, через які здійснюється регулювання нормальних економічних відносин (власності, товарно-грошових) та особистих немайнових відносин. Тобто за допомогою регулятивних відносин відбувається правомірна діяльність фізичних та юридичних осіб. Саме тому вони виникають із договорів, односторонніх угод.

Наприклад, цивільно-правові відносини, що виникають з договору зберігання. За цим договором одна сторона (зберігач) зобов'язана зберігати річ, що передана їй іншою стороною (поклажодавцем), і повернути йому цю річ у цілості. Діяльність зберігача є правомірною, корисною. Інший приклад. На підставі договору довічного утримання виникають цивільно-правові відносини, в яких одна сторона (фізична особа) передає у власність іншій стороні (фізичній або юридичній особі) будинок або його частину, квартиру, інше нерухоме або таке, що має значну цінність, рухоме майно, взамін чого набувач майна зобов'язується надати відчужу-вачеві або зазначеній ним третій особі довічне грошове або матеріальне утримання в натурі у вигляді житла, харчування, догляду, медичного обслуговування, санаторно-курортного лікування та іншої необхідної допомоги. Тут також діяльність сторін є правомірною і взаємовигідною.

Дії спадкоємців з прийняття спадщини є односторонніми угодами, що породжують регулятивні цивільно-правові відносини, а саме — відносини власності.

Порушення правових норм і відповідного суб'єктивного права фізичних або юридичних осіб є юридичними фактами, на основі яких виникають цивільно-правові відносини між правопорушником і потерпілим. Внаслідок цих правовідносин у правопорушника з'являються обов'язки, які він виконує на користь потерпілого. Зазначені правовідносини в юридичній літературі називаються охоронними1. Іноді охоронні відносини визначаються як такі, що оформляють види юридичної відповідальності, застосування інших правових санкцій, тобто правовідносини, пов'язані із застосуванням засобів державною примусу2.

До них належать: цивільно-правові відносини, які виникають з факту витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння (ст. 50 Закону України "Про власність"), а також цивільно-правові відносини, що виникають напідставі таких юридичних фактів: заподіяння шкоди, придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав.

Охоронні відносини є цивільно-правовою формою усунення наслідків правопорушень, поновлення нормального правового й економічного або особистого становища. Отже, охоронні відносини виникають із правопорушень, тобто порушень правових норм, суб'єктивних прав і заподіяння шкоди потерпілим.

Абсолютні, загальнорегулятивні та відносні правовідносини. В основу їх розмежування покладено такий критерій, як коло зобов'язаних осіб і ступінь їх конкретизації. Громадяни та організації, що мають суб'єктивні права, в ряді випадків реалізують їх за рахунок власної діяльності (господарської, побутової, творчої тощо) і при цьому безпосередньо не пов'язані з діяльністю інших суб'єктів. Але це зовсім не означає, що діяльність, наприклад, власника з володіння і користування своїм майном не залежить від поведінки оточуючих осіб. Останні не повинні перешкоджати в її здійсненні. Тому подібна діяльність реалі-зується не відокремлено, а спільно з іншими громадянами та організаціями, тобто у суспільних відносинах, які регулюються нормами цивільного права.

До таких цивільних правовідносин слід віднести: відносини власності, немай-нові авторські і винахідницькі відносини, що пов'язані з майновими, особисті не-майнові відносини, не пов'язані з майновими, з приводу таких духовних благ, як житія, здоров'я, честь, гідність, недоторканність особистого життя.

Цивільно-правове врегулювання вищезазначених суспільних відносин полягає в наданні власникам, авторам творів науки, літератури, мистецтва, винахідникам, володільцям нематеріальних духовних благ суб'єктивних прав і в покладенні на всіх інших фізичних і юридичних осіб суб'єктивного обов'язку утримуватися від порушення їхніх суб'єктивних прав. Такі цивільно-правові відносини називаються абсолютними. Ця назва поширюється і на суб'єктивні права та обов'язки в цих відносинах.

Абсолютний суб'єктивний обов'язок покладається на кожного, і його зміст полягає в утриманні від порушення абсолютного права. Абсолютність суб'єктивного права — в його охороні від усіх і кожного та в його здійсненні на підставі власної діяльності уповноваженої особи.

Отже, в абсолютних правовідносинах визначено лише одну сторону, яка має право, тобто уповноважену сторону. Зобов'язана сторона — це кожен, чий обов'язок полягає в утриманні від порушення суб'єктивних прав, тобто невизна-чене коло осіб — кожен і всі.

Загальнорегулятивні відносини відображають зв'язок кожного з кожним. У них на боці уповноваженої і зобов'язаної сторін — кожен і всі1. Наприклад, цивільно-правові відносини, пов'язані із здійсненням права на здоров'я, на здорове навколишнє середовище, е загальнорегулятивними. Вони виникають між усіма особами, які потрапляють у сферу дії цивільно-правових норм про охорону здоров'я.

У відносних правовідносинах конкретно визначено обидві сторони — уповноважену і зобов'язану. Відносними правовідносинами є зобов'язальні. Сторони в них цілком конкретні — кредитор і боржник. В деяких видах зобов'язальних відносин сторонами є: продавець і покупець — у цивільно-правових відносинах

Цим вони відрізняються від абсолютних відносин. із договору купівлі-продажу, страхова організація і страхувальник — у відносинах із договору добровільного страхування, позикодавець і позичальник — у відносинах із договору позики. Отже, у відносних цивільно-правових відносинах сторони наперед відомі.

Активні та пасивні цивільні правовідносини. Вони різняться характером поведінки зобов'язаної сторони. Якщо на останню у правовідносинах покладено обов'язок активної поведінки, то суб'єктивне право вичерпується лише двома повноваженнями — правом вимоги і правом захисту порушеного суб'єктивного права (у разі невиконання обов'язку). При цьому суб'єктивне право покликане забезпечити виконання обов'язку, тобто досягнення активної діяльності зобов'язаної сторони. До активних правовідносин належать зобов'язальні відносини. В них боржник зобов'язаний вчинити на користь уповноваженої особи (кредитора) певну дію: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші тощо. У пасивних правовідносинах змістом суб'єктивного обов'язку є пасивна поведінка: зобов'язана сторона повинна утримуватися від порушення суб'єктивного права уповноваженої сторони.

Уповноважена сторона у пасивних правовідносинах, навпаки, має, так би мовити, повноцінне суб'єктивне право з його трьома повноваженнями: право вимоги, право на захист порушеного суб'єктивного права і право на свої активні дії, активну поведінку. В цих відносинах суб'єктивне право набуває головного і самостійного значення. До пасивних правовідносин належать відносини власності, авторські і винахідницькі відносини, особисті немайнові відносини з приводу честі, гідності тощо.

Речові та зобов'язальні відносини. Вони різняться об'єктом правовідносин. Об'єктом речових правовідносин є речі, майно. До них належать відносини власності. У зобов'язальних відносинах об'єктом є дії.

Майнові та особисті немайнові відносини. У майнових відносинах об'єктом є майно. Це перш за все відносини власності. В особистих немайнових відносинах об'єктом є немайнові блага: честь, гідність, авторство та ін.

+++

§ 1. Правоздатність громадян

Глава 6. ГРОМАДЯНИ ЯК СУБ'ЄКТИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

§ 1. Правоздатність громадян

Учасниками майнових та особистих немайнових відносин, що регулюються цивільним правом, виступають у першу чергу громадяни. Громадянин бере участь у цивільних правовідносинах під певним ім'ям і лише в деяких випадках (наприклад, в авторських відносинах) — під псевдонімом (вигаданим ім'ям) або анонімно (без імені). Щоб мати можливість брати участь у цих відносинах, закон наділяє громадян цивільною правосуб'єктністю, елементами якої є цивільна правоздатність та цивільна дієздатність.

Разом з тим слід звернути увагу на те, що за новим ЦК України (ст. 2) учасником цивільних відносин визнаються фізичні особи. Зміст поняття "фізичної особи" розкривається у ст. 24 цього Кодексу, за якою людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою. Таким чином, у новому ЦК України підкреслюється, що громадянство як правовий зв'язок між фізичною особою і державою у цивільних відносинах не має визначального характеру і всі фізичні особи незалежно від громадянства аргіогі можуть брати участь у цивільних відносинах. Згадаємо також про те, що згідно зі ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Цивільна правоздатність згідно зі ст. 9 ЦК УРСР (ст. 25 нового ЦК) — це здатність мати цивільні права та обов'язки. Така здатність визнається за всіма громадянами України, а за ст. 25 нового ЦК — за всіма фізичними особами. Вона виникає в момент народження громадянина (ст. 25 нового ЦК передбачається встановити, що у випадках, встановлених законом, охороняються права зачатої, але ще не народженої дитини) і припиняється його смертю. Таким чином, правоздатність — це невід'ємна властивість кожного громадянина. Він є правоздатним протягом всього свого життя незалежно від віку та стану здоров'я.

У юридичній літературі радянських часів домінувала думка про те, що, хоч правоздатність і виникає з моменту народження, вона набувається не від природи, а внаслідок закону, тобто є суспільною властивістю, певною юридичною можливістю. Все більше сучасних українських учених схиляються до думки, яка панує в західній цивілістиці, про те, що правоздатність — це природна властивість кожної людини.

Але не можна не звернути увагу на той факт, що історії відомі часи, коли великі групи людей за законами, що діяли на той час, були повністю або майже повністю позбавлені правоздатності (наприклад, раби за рабовласницького ладу).

Правоздатність не можна змішувати із суб'єктивними правами, якими володіє громадянин. Правоздатність — основа для правоволодіння. За кожним громадянином закон визнає здатність мати безліч майнових та особистих немаинових прав, але конкретний громадянин, як правило, має лише частину цих прав. Співвідношення між правоздатністю і суб'єктивним цивільним правом таке, як між можливістю і дійсністю. Можливість перетворюється на дійсність за певних умов, так і правоздатність перетворюється на суб'єктивне право через юридичний факт. Наприклад, кожен громадянин може мати майно на праві приватної власності, але для виникнення у конкретного громадянина права власності на певну річ потрібні певні умови (створення речі, придбання речі шляхом цивільно-правових угод тощо). Таким чином, набуття конкретних суб'єктивних прав означає реалізацію правоздатності.

Зміст правоздатності громадянина визначено в ст. 10 ЦК УРСР. При цьому слід зазначити, що зміст правоздатності — це якісна, а не кількісна категорія, оскільки зміст цивільної правоздатності полягає в можливості набуття прав, а не в їх сукупності. У зазначеній статті наведено приблизний перелік майнових та особистих немаинових прав, які можуть мати громадяни: громадяни відповідно до закону можуть мати майно в приватній власності, право користування жилими приміщеннями та іншим майном, успадковувати та заповідати майно, обирати рід занять та місце проживання, мати права автора твору науки, літератури і мистецтва, винаходу, раціоналізаторської пропозиції, промислового зразка, а також інші майнові та особисті немайнові права. Тобто в ЦК УРСР передбачено можливість набуття й інших немаинових та майнових прав.

Дещо інший підхід, який полягає у відмові від встановленого ЦК УРСР конкретного переліку цивільних прав, що є змістом правоздатності фізичних осіб, передбачений ст. 26 нового ЦК. Згідно з цією статтею фізична особа має усі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України, цим Кодексом, а також усі майнові права, що встановлені цим Кодексом та іншими законами. Крім того, фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією, цим Кодексом, іншими законами, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

У чинному ЦК, який визначає зміст правоздатності громадян, йдеться лише про права, але не згадується про обов'язки. Це не означає, що в зміст правоздатності громадян входить лише можливість набуття прав, оскільки, як вказується в ст. 9 ЦК УРСР, правоздатність — це здатність мати цивільні права та обов'язки. Слід згадати, що у ст. 26 нового ЦК прямо визначено, що фізична особа здатна мати обов'язки як учасник цивільних відносин.

Рівність правоздатності громадян. Для характеристики цивільної правоздатності принципове значення має закріплена чинним законодавством рівність прав громадян. Саме тому і правоздатність громадян закріплюється як рівна для всіх і однакова для кожного незалежно від походження, соціального і майнового становища, расової та національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин. У п.1 ст. 26 нового ЦК закріплюється, що усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов'язки.

Відхилення від принципу рівної правоздатності не можна вбачати в тому, що деякі громадяни фактично або за прямою вказівкою закону не можуть (не здатні) мати окремі права та обов'язки (неповнолітні, психічно хворі). Наприклад, малолітній не може мати такі елементи змісту правоздатності, як право заповідати майно або бути членом кооперативу. У таких випадках йдеться про неможливість мати деякі права, яка поширюється однаковою мірою на усіх громадян (наприклад, на усіх неповнолітніх), і, таким чином, принцип рівності правоздатності не порушується, не має винятків. Зазначимо, що це знайшло своє відображення у п. З ст. 25 нового ЦК, за якою у випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватись з досягненням фізичною особою відповідного віку.

Невідчужуваність правоздатності та неможливість її обмеження. Правоздатність визнається за кожним громадянином. При цьому відповідно до закону громадянин не має права відмовитися від правоздатності або обмежити її. Отже, правоздатність є невідчужуваною. Частина 2 ст. 12 ЦК УРСР встановлює, що угода, спрямована на обмеження правоздатності, є недійсною. Громадянин має право, за умови додержання встановлених законом вимог, розпоряджатися суб'єктивними правами (продати або подарувати належну йому річ тощо), але не може розпорядитися своєю правоздатністю.

У ст. 27 нового ЦК визначено, що правочин, що обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є нікчемним. Крім того, цією ж статтею встановлюється, що правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, що обмежує можливість мати не заборонені законом цивільні права та обов'язки, є незаконним.

Проте слід зазначити, що допускається обмеження правоздатності "у випадках і в порядку, передбачених законом" (ч. 1 ст. 12 ЦК УРСР). За чинним законодавством обмеження правоздатності можливо, зокрема, як покарання за вчинений злочин, причому громадянин за вироком суду може бути позбавлений правоздатності не в цілому, а лише здатності мати деякі права — обіймати певні посади, займатися певною діяльністю.

Примусове обмеження правоздатності не можна змішувати з позбавленням громадянина деяких суб'єктивних прав. Так, конфіскація майна за вироком суду означає позбавлення громадянина права власності на певні речі та цінності, але не пов'язана з обмеженням правоздатності.

Виникнення та припинення правоздатності. Згідно з законом цивільна правоздатність виникає у момент народження і припиняється смертю громадянина. Проте наведене чітке формулювання закону викликає деякі запитання.

Перш за все слід з'ясувати, чи виникають з народженням людини всі елементи змісту правоздатності, передбачені законом, чи лише деякі елементи.

Як було зазначено, принцип рівності правоздатності не означає повного збігу її обсягу у всіх без винятку громадян. Зокрема, з народженням людина здатна володіти не всіма цивільними правами та обов'язками. Отже, по-перше, сам факт народження не означає, що у новонародженого виникла цивільна правоздатність у повному обсязі, деякі її елементи виникають лише з досягненням певного віку (право вступу до кооперативу тощо). По-друге, вимагають тлумачення слова "в момент народження", оскільки встановлення такого моменту може мати практичне значення (при вирішенні питання про коло спадкоємців тощо). Момент народження дитини визначається відповідно до даних медичної науки. З точки зору права не має значення, чи була дитина життєздатною: важливо, щоб вона народилася живою та не раніше 6 місяців вагітності.

Правоздатність громадянина припиняється його смертю (ст. 9 ЦК УРСР). Доки людина жива — вона є правоздатною незалежно від стану здоров'я. Факт смерті тягне за собою безумовне припинення правоздатності, тобто припинення існування громадянина як суб'єкта права.

+++

§ 2. Дієздатність громадян

Дієздатність громадянина. Щоб правоздатний громадянин міг своїми власними діями використати, реалізувати свої права та обов'язки, він повинен розуміти значення своїх дій. Розуміти значення своїх дій люди можуть лише з досягненням певного віку і за відсутності хвороб, які позбавляють їх можливості діяти розсудливо. Внаслідок цього закон встановлює ще одну властивість громадянина. Ця властивість називається дієздатністю. Це є здатність своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки (ст. 11 ЦК УРСР). Мати дієздатність означає мати здатність особисто здійснювати різні юридичні дії: укладати договори, видавати довіреності тощо, а також відповідати за заподіяну майнову шкоду (пошкодження або знищення чужого майна, ушкодження здоров'я), за невиконання договірних та інших обов'язків. У визначенні дієздатності громадянина, наведеного в ч. 1 ст. 11 ЦК УРСР, не йдеться про здатність громадянина самостійно здійснювати належні йому права та обов'язки. Однак, це положення випливає з закону. Якщо громадянин може самостійно набувати право, то за ним необхідно визнати і здатність здійснювати його.

Виходячи з усього сказаного, змістом дієздатності треба визнати здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати цивільні обов'язки (правонабувальна здатність); здатність самостійно здійснювати цивільні права та виконувати обов'язки (правоздійснювальна або правовиконавча здатність); здатність своїми діями розпоряджатися належними особі правами (право-розпорядча здатність); здатність нести відповідальність за протиправну поведінку (деліктоздатність). Можна сказати, що дієздатність є надана громадянину можливість реалізації своєї правоздатності власними діями.

Зазначимо, що за ст. ЗО нового ЦК визнається, що цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. За цією статтею цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Категорії праводієздатності, маючи спільні риси, водночас є різними правовими категоріями. Якщо одна з них окреслює коло того, що можна мати, то інша — перш за все що може створити для себе своїми діями суб'єкт права.

Зміст дієздатності громадян тісно пов'язаний зі змістом їхньої правоздатності. Якщо зміст правоздатності становлять права та обов'язки, які громадянин може мати, то зміст дієздатності характеризується здатністю особи набувати цих прав та обов'язків і здійснювати їх власними діями. Узагальнюючи сказане, можна зробити висновок, що дієздатність — це можливість реалізації своєї правоздатності власними діями.

Дієздатність, як і правоздатність, — юридична категорія. Щодо дієздатності закон встановлює її невідчужуваність і неможливість обмеження за волею громадянина. Що стосується примусового обмеження дієздатності, то згідно з ч. 1 ст. 12 ЦК України ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше, як у випадках і в порядку, передбачених законом. Прикладом може слугувати норма ст. 15 ЦК УРСР, що передбачає обмеження дієздатності громадян, які зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами.

Припис про те, що обсяг цивільної дієздатності може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, встановлених законом, міститься у п. 2 ст. ЗО ЦК України.

Різновиди дієздатності. На відміну від правоздатності, яка рівною мірою визнається за всіма громадянами, дієздатність не може бути для всіх однаковою. Для того, щоб набувати прав і здійснювати їх власними діями, брати на себе і виконувати обов'язки, треба розумно мислити, розуміти зміст норм права, усвідомлювати наслідки своїх дій, мати життєвий досвід. Ці якості істотно різняться залежно від віку громадян, стану психічного здоров'я.

Враховуючи згадані фактори, закон розрізняє кілька різновидів дієздатності: 1) повна; 2) часткова; 3) мінімальна; 4) обмежена; 5) визнання громадянина недієздатним.

Повна дієздатність — це здатність громадянина власними діями набувати і здійснювати будь-які майнові та особисті немайнові права, брати на себе й виконувати будь-які обов'язки, тобто реалізовувати належну йому правоздатність у повному обсязі.

Така дієздатність виникає з віком, причому межу цього віку визначає закон. Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦК УРСР цивільна дієздатність виникає у повному обсязі з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку. Законодавство знає один виняток з цього правила: у випадках коли законом дозволяється одружуватися до досягнення 18-річного віку, громадянин, який не досяг 18-річного віку, набуває дієздатності в повному обсязі з моменту одруження (ч. 2 ст. 11 ЦК УРСР). Ця норма спрямована на забезпечення рівноправності подружжя і сприяє охороні батьківських прав та інших прав осіб, які одружуються до досягнення 18 років.

За ст. 34 нового ЦК повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття). Так само у ньому зберігається положення про те, що у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. При цьому уточнено, що у разі розірвання шлюбу до досягнення фізичною особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. Зберігається повна цивільна дієздатність за такою особою і у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою особи.

Стаття 35 ЦК України передбачає, що повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновителів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. Повна цивільна дієздатність може бути також надана фізичній особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновителів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. При цьому у разі припинення трудового договору чи припинення підприємницької діяльності надана повна цивільна дієздатність за такою особою зберігається. Встановлено, що повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов'язки.

Часткова дієздатність неповнолітніх. Такою дієздатністю наділені неповнолітні у віці від 15 до 18 років. Часткова дієздатність характеризується тим, що за громадянином визнається право вчиняти не всі, а лише деякі дії, передбачені законом.

Стаття 13 ЦК УРСР регламентує обсяг дієздатності неповнолітніх віком від 15 до 18 років. У ЦК України цим питанням присвячена ст. 31. Проте, слід звернути увагу на те, що згадана стаття визначає обсяг дієздатності фізичних осіб віком від 14 до 18 років, тобто нижня вікова межа часткової дієздатності збільшується на рік. Враховуючи стан їх розумового і психічного розвитку та деякий життєвий досвід, законодавець надає їм можливість вчиняти певні дії, які породжують правові наслідки. Для цього виду дієздатності характерні такі елементи:

— право самостійно вчиняти дрібні побутові угоди. Чинне законодавство, на жаль, не визначає ознак такої угоди. Практика ж застосування ст. 13 ЦК УРСР виходить з того, що для дрібної побутової угоди характерною є незначна вартість набутих речей.

Разом з тим ст. 33 ЦК України встановлює, що правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, стосується предмета, який має невисоку вартість, та відповідає її фізичному, духовному та соціальному розвиткові;

- Право распоряжаться своей заработной платой (заработком) или стипендией. Следует упомянуть, что по ст. 32 нового ГК физическое лицо в возрасте от 14 до 18 лет имеет право распоряжаться не только своим заработком, стипендией, но и другими доходами. Заработная плата - это вознаграждение за труд, выплачиваемое по трудовому договору. Заработок - вознаграждение за результаты труда, устанавливается, как правило, по соглашению сторон в гражданско-правовом договоре. Вознаграждение за открытия, изобретения, рационализаторские предложения не являются заработной платой и ее размер определяется в зависимости от экономического эффекта и других обстоятельств. Право распоряжаться заработной платой (заработком) или стипендией подлежит ограничительном толкованию. Подросток может только один раз распорядиться заработком или стипендией. Вещами, приобретенными в результате заключения сделок за счет заработка или стипендии, подросток имеет право распорядиться (например, заключить договор купли-продажи) только с согласия родителей (усыновителей) или попечителей. Стоит отметить также, что новым ГК прямо установлено, что несовершеннолетний в возрасте от 14 до 18 лет совершает другие сделки с согласия родителей (усыновителей) или попечителей.

В ГК УССР предусмотрено, что органы опеки и попечительства при наличии достаточных оснований (использовании денег в ущерб себе и другим лицам, например, приобретение спиртных напитков, наркотических веществ и др.) могут ограничить подростков в праве самостоятельно распоряжаться своей заработной платой (заработком) или стипендией ( ч. 2 ст. 13 ГК УССР). Речь идет об ограничении указанного права на определенный срок.

По ст. 32 нового ГК предусмотрено, что при наличии достаточных оснований суд по заявлению родителей (усыновителей), попечителя, органа опеки и попечительства может ограничить право несовершеннолетнего лица самостоятельно распоряжаться своим заработком, стипендией или иными доходами или лишить его этого права. Суд вправе отменить свое решение об ограничении или лишении этого права, если отпали обстоятельства, послужившие основанием для его принятия;

- Самостоятельное осуществление всего комплекса авторских или изобретательских прав, прав на открытие, начиная от оформления изобретения, рационализаторского предложения, открытие, заключения авторских договоров и заканчивая получением авторского вознаграждения и распоряжению ею.

По ГК Украины физическое лицо в возрасте от 14 до 18 лет получает право самостоятельно осуществлять права на результаты интеллектуальной деятельности, охраняемые законом;

- Право самостоятельно вносить вклады в кредитные учреждения и распоряжаться ими. В этом случае не имеет значения, из какого источника получены средства, которые вкладывает несовершеннолетний в кредитное учреждение. Распоряжение средствами, внесенными другими лицами на их имя, осуществляется несовершеннолетним с согласия родителей (усыновителей) или попечителей.

Согласно новому ГК физическое лицо в возрасте от 14 до 18 лет сможет самостоятельно заключать договор банковского вклада (счета) и распоряжаться вкладом, внесенным им на свое имя (денежными средствами на счете);

- Обязанность нести гражданско-правовую ответственность за вред, причиненный ими другим лицам (ст. 447 ГК УССР), т. е. несовершеннолетние в возрасте от 15 до 18 лет является деликтоспособным. Поведение ребенка, достигшего 15-летнего возраста, может быть признано противоправным, а она сама привлечено к гражданской ответственности. В случае отсутствия у несовершеннолетнего имущества, которого было бы достаточно для возмещения ущерба, на родителей (усыновителей) или попечителей возлагается дополнительная (субсидиарная) ответственность, если они не докажут, что вред возник не по их вине.

В новом ГК вопросы возмещения вреда, причиненного несовершеннолетним лицом, рассматриваются в ст. 1198. По этой статье несовершеннолетний в возрасте от 14 до 18 лет отвечает за причиненный им вред самостоятельно на общих основаниях. В случае отсутствия у него имущества, достаточного для возмещения причиненного вреда, этот вред возмещается в части, которой не хватает, или в полном объеме его родителями (усыновителями) или попечителем, если они не докажут, что вред был причинен не по их вине. Если несовершеннолетнее лицо находилось в учреждении, которое по закону выполняет относительно него функции опекуна, это учреждение обязано возместить вред в части, которой не хватает, или в полном объеме, если не докажет, что вред был причинен не по его вине. При этом обязанность родителей (усыновителей), опекуна, учреждения, выполняющего функции опекуна, возместить вред прекращается после достижения лицом, которое нанесло ущерб, совершеннолетие или когда она до достижения совершеннолетия станет собственником имущества, к-статный для возмещения вреда.

Кроме того, по ст. 33 ГК Украины несовершеннолетний лично несет ответственность за нарушение договора, заключенного им самостоятельно в соответствии с законом. Она также лично несет ответственность за нарушение договора, заключенного с согласия родителей (усыновителей), попечителя. Если у несовершеннолетнего лица недостаточно имущества для возмещения убытков, дополнительную ответственность несут его родители (усыновители) или попечитель;

- Права по владению, пользованию и распоряжению имуществом трудового или крестьянского хозяйства, если несовершеннолетние являются членами указанных хозяйств (статьи 17 и 18 Закона Украины "О собственности");

- Право быть учредителями и членами общественных объединений - молодежных организаций (ст. 12 Закона Украины "Об объединении граждан").

Минимальная дееспособность. Такой дееспособностью согласно ст. 14 ГК УССР наделены несовершеннолетние, не достигшие 15 лет, а по ст. '31 Нового ГК - несовершеннолетние, не достигшие 14 лет. Отметим, что указанные лица, их еще называют малолетними лицами, имеют очень небольшой объем дееспособности.

Минимальная дееспособность состоит из следующих элементов:

- Права совершать мелкие бытовые сделки. Другие сделки заключают родители (усыновители) или опекуны от имени несовершеннолетних. Последние вполне неделиктоздатнимы, и, следовательно, не несут гражданско-правовой ответственности за свои неправомерные действия. За вред, причиненный несовершеннолетним, не достигшим 15 лет, отвечают его родители (усыновители) или опекуны, если не докажут, что вред возник не по их вине (ч. 1 ст. 446 ГК УССР). Если несовершеннолетний, не достигший 15 лет, причинит вред в то время, когда он находился под надзором учебного, воспитательного или лечебного учреждения, эти заведения несут имущественную ответственность за вред, если не докажут, что этот вред возник не по их вине (ч. 2 ст. 446 ГК УССР).

В ст. 31 нового ГК прямо признается, что малолетнее лицо не несет ответственности за причиненный им вред. В свою очередь, ст. 1197 устанавливает, что вред, причиненный малолетним лицом, возмещается его родителями (усыновителями) или опекуном или другим физическим лицом, которое на правовых основаниях осуществляет воспитание малолетнего лица, если они не докажут, что вред не является следствием недобросовестного осуществления или уклонения ими от осуществления воспитания и надзора за малолетним лицом. Обязанность этих лиц возместить вред, причиненный малолетним лицом, не прекращается при достижении им совершеннолетия. Вместе с тем малолетний лицо после достижения совершеннолетия может быть обязано судом частично или в полном объеме возместить вред, причиненный им в возрасте до 14 лет жизни или здоровью потерпевшего, если она имеет достаточные для этого средства, а лица, возмещали эту ущерб по малолетнее лицо, стали неплатежеспособными или умерли.

Если малолетнее лицо нанесло ущерб во время пребывания под надзором учебного заведения, учреждения здравоохранения или иного учреждения, обязан осуществлять надзор за ней, а также под надзором лица, которое осуществляет надзор за малолетним лицом на основании договора, эти учреждения и лицо обязаны возместить вред, если они не докажут, что вред был причинен не по их вине. Если малолетнее лицо находилось в учреждении, которое по закону осуществляет относительно него функции опекуна, это учреждение обязано возместить вред, если не докажет, шо вред был причинен не по его вине. Если малолетнее лицо нанесло ущерб как по вине родителей (усыновителей) или опекуна, так и по вине учреждений или лица, которые обязаны осуществлять надзор за ней, родители (усыновители), опекун, учреждения и лица обязаны возмещать вред в части, определенной по договоренности между ними или по решению суда;

- Права самостоятельно вносить вклады в кредитные учреждения и распоряжаться ими. Несовершеннолетний (до 15 лет), который сам внес на имя вклад в банк, распоряжается им самостоятельно. Вкладам, внесенным на его имя, распоряжаются до достижения им 15-летнего возраста родители и другие законные представители.

В ст. 31 ГК Украины это право за малолетними лицами не предусмотрено. Зато за ними на уровне кодекса закрепляется право осуществлять лично нет-новые права на результаты интеллектуальной деятельности, охраняемые законом.

Ограниченная дееспособность. Ограничение в дееспособности возможно лишь в случаях и в порядке, предусмотренных законом (ч. 1 ст. 12 действующего ГК, ч. 2 ст. ЗО нового ГК). Оно заключается в том, что гражданин лишается способности своими действиями приобретать определенные гражданские права и создавать определенные гражданские обязанности, которые он мог приобретать и создавать. Таким образом, речь идет об уменьшении объема дееспособности, который имела лицо.

Ограниченной в дееспособности может быть как лицо, имеющее частичную дееспособность, так и лицо, имеющее полную дееспособность.

Статья 15 ГК РСФСР определяет условия ограничения дееспособности граждан:

1) злоупотребление спиртными напитками или наркотическими средствами;

2) как следствие этого - тяжелое материальное положение самого гражданина и его семьи.

Под злоупотреблением следует понимать как систематическое пьянство (употребление наркотиков), так и чрезмерное употребление алкоголя (наркотиков). Что касается второго условия, то дословно ограничения дееспособности возможно при наличии у алкоголика или наркомана семьи, то есть тогда, когда он своими злоупотреблениями ставит в тяжелое материальное положение вместе семью и себя. По сути дела данная норма исключает ограничения в дееспособности гражданина, если он ставит в тяжелое материальное положение только себя.

Этот недостаток устранен в п. 2 ст. 36 нового ГК, по которому суд может ограничить гражданскую дееспособность физического лица, если оно злоупотребляет спиртными напитками, наркотическими средствами, токсичными веществами и т. п. и тем ставит себя или свою семью, а также других лиц, которых оно по закону обязано содержать, в затруднительное материальное положение.

По своей целью, как отмечается в постановлении Пленума Верховного Суда Украины "О судебной практике по делам о признании гражданина ограниченно дееспособным или недееспособным" от 28 марта 1972 (с изменениями, внесенными постановлениями Пленума от 29 ноября 1974 p., От 24 апреля 1981 p., от С марта 1984 p., от 25 декабря 1992 и от 25 мая 1998 p.), ограничения в дееспособности гражданина вследствие злоупотребления спиртными напитками или наркотическими средствами направлено на усиление борьбы с пьянством и злоупотреблением наркотическими веществами и имеет большое значение для предотвращения нарушений общественного порядка и воспитания граждан в духе сознательного отношения к труду, семье, соблюдению правил общежития.

Следует обратить внимание, что в ГК Украины вводится еще одно основание признания физического лица ограниченно дееспособным. Согласно п. 1 ст. 36 предполагается, что может быть ограничена гражданская дееспособность физического лица, если оно страдает психическим расстройством, которое существенно влияет на его способность осознавать значение своих действий и (или) руководить ими.

Ограничение в дееспособности гражданина осуществляется в судебном порядке. Дело о признании гражданина ограниченно дееспособным может быть возбуждено только по заявлению: членов семьи гражданина, профсоюзов и других общественных организаций, прокурора, органов опеки и попечительства, психиатрического лечебного учреждения (ст. 256 ГПК Украины). При подготовке дела к судебному разбирательству от заявителя необходимо истребовать такие данные: акты милиции, общественных организаций и другие доказательства, подтверждающие факты злоупотребления спиртными напитками или наркотическими средствами, а также то, что гражданин ставит себя и свою семью в тяжелое материальное положение. Дело рассматривается с обязательным участием представителей органов опеки и попечительства (ст. 259 ГПК Украины).

В резолютивной части решения следует отметить лишь вывод суда о признании гражданина ограниченно дееспособным или об отказе в удовлетворении заявленных об этом требований. Как разъясняет Пленум Верховного Суда Украины, в компетенцию суда не входит решение других вопросов, "в том числе о назначении попечителя (п. 6 вышеупомянутого постановления Пленума Верховного Суда Украины от 28 марта 1972 p.).

Суд должен направить копию решения, вступившего в законную силу, органу опеки и попечительства для назначения попечителя. В случае необходимости копия решения отсылается по месту работы или жительства, признанной ограниченно дееспособным, для организации и осуществления контроля за его поведением.

Правовыми последствиями ограничения гражданской дееспособности гражданина является то, что ограниченно дееспособный гражданин лишь с согласия попечителя может:

- Заключать сделки по распоряжению имуществом (купли-продажи, займа, дарения, комиссии и т. д.);

- Получать заработную плату, пенсию или иные виды доходов и распоряжаться ими, за исключением мелких бытовых сделок. Ограничение в дееспособности касается только гражданской дееспособности, за исключением тех случаев, когда в соответствующей отрасли законодательства на это прямое указание. Так, ограниченно дееспособный вправе самостоятельно заключать трудовой договор, жениться и т. п.. Но лица, ограниченные судом в дееспособности, не имеют права усыновлять детей и не могут быть назначены опекунами или попечителями над другими лицами. Родители, ограниченные в дееспособности, не могут заключать сделки по распоряжению имуществом от имени своих детей давать согласие на заключение ими договоров.

Статья 37 ГК Украины предусматривает, что над физическим лицом гражданская дееспособность которого ограничена, устанавливается попечительство. Такое лицо может самостоятельно совершать лишь мелкие бытовые сделки. Сделки же по распоряжению имуществом и другие сделки, выходящие за пределы мелких бытовых, совершаются лицом, гражданская дееспособность которого ограничена, лишь с согласия попечителя. Однако отказ попечителя дать согласие на совершение сделок, выходящих за пределы мелких бытовых, может быть обжаловано лицом, гражданская дееспособность которого ограничена, в орган опеки и попечительства или суда. Получение заработка, пенсии, стипендии, других доходов лицом с ограниченной гражданской дееспособностью и распоряжение ими осуществляются попечителем. Последний может письменно разрешить лицу, гражданская дееспособность которого ограничена, самостоятельно получать заработок, пенсию, стипендию, другие доходы и распоряжаться ими.

Ограничение в дееспособности по ст. 15 ГК УССР не вызывает ограничения делик-тоздатности, т. е. ограниченно дееспособный гражданин несет гражданскую ответственность по общим правилам (статьи 440 и 450 ГК УССР). Правило о том, что лицо, гражданская дееспособность которого ограничена, самостоятельно несет ответственность за нарушение им договора, заключенного с согласия опекуна, и за вред, причиненный им другому лицу, закреплено и в ст. 37 нового ГК.

Ограничение в дееспособности отменяется, если есть данные о прекращении гражданином злоупотребления спиртными напитками чтобы наркотическими средствами. Статьей 38 нового ГК также предусмотрено, что суд возобновляет гражданскую дееспособность в случае прекращения физическим лицом злоупотребления спиртными напитками, наркотическими средствами, токсичными веществами и т. п. и в случае выздоровления физического лица, гражданская дееспособность которого была ограничена, или такого улучшения его психического состояния, которое восстановило в полном объеме ее способность осознавать значение своих действий и (или) руководить ими.

Такие дела рассматриваются в судебном порядке с обязательным участием представителя органа опеки и попечительства по месту жительства ограниченно дееспособного и по заявлению лиц, указанных в ст. 256 ГПК Украины, попечителя, самого ограниченно дееспособного гражданина, а также по собственной инициативе суда.

Признание гражданина недееспособным. Гражданское законодательство Украины предусматривает возможность признания гражданина недееспособным, если он вследствие душевной болезни или слабоумия не может понимать значения своих действий или руководить ими (ст. 16 ГК УССР). По ст. 39 нового ГК физическое лицо может быть признано судом недееспособным, если оно вследствие хронического, стойкого психического расстройства не способно осознавать значение своих действий и (или) руководить ими. Указанное правило гласит о том, что гражданин может быть лишен дееспособности с учетом его психического состояния и невозможности благоразумно вести свои дела. Другие обстоятельства, в частности слепоглухонемота, паралич и т. д., не вызывают наступления такого последствия.

Признание гражданина недееспособным возможно в судебном порядке. Сам по себе факт душевной болезни или слабоумия, хотя и очевидный для окружающих или даже подтвержденный справкой лечебного учреждения, еще не означает, что данный гражданин является недееспособным. Только наличие судебного решения дает основание считать гражданина недееспособным. Совершеннолетний гражданин признается недееспособным, если он не имеет полноценной психики, а потому способен здраво вести свои дела.

Дела о признании гражданина недееспособным могут быть нарушены только по заявлению лиц, предусмотренных в ст. 256 ГПК Украины. Поскольку признание гражданина недееспособным, в первую очередь, имеет целью защитить его интересы, то представляется, что нет оснований ограничено толковать круг членов семьи, уполномоченных на обращение с заявлением о признании гражданина недееспособным, т. е. заявителем может быть его жена (муж) или другое лицо, связанное с ним родственными или приравненными к ним отношениями, хотя и такая, проживающего отдельно от больного.

Подготовка дела к судебному разбирательству осуществляется в соответствии со ст. 143 ГПК Украины. Пленум Верховного Суда Украины по этому вопросу указывает, что от заявителя должны быть истребованы данные о психической болезни, слабоумие гражданина. Данными о психической болезни могут быть справки о состоянии здоровья, выписка из истории болезни и другие документы, выданные ЛПУ (п. вышеупомянутого постановления Пленума Верховного Суда Украины от 28 марта 1972 p.).

Судья при наличии достаточных данных о психической болезни или слабоумии гражданина назначает для определения его психического состояния судебно-психиатрическую экспертизу (ч. 1 ст. 258 ГПК Украины). В постановлении о назначении экспертизы на решение экспертов должны быть поставлены следующие вопросы:

1) болеет данный гражданин психическим заболеванием?

2) понимает ли он значение своих действий и может руководить ими?

При отсутствии доказательств полной неспособности гражданина понимать значение своих действий или руководить ими суд обязан отказать в признании гражданина недееспособным. Это он должен сделать независимо от того, что лицо является душевнобольным или слабоумным. Если гражданин, совершая те или иные юридические действия (сделки), вследствие временного психического расстройства не понимал их значения, суд признает недействительными только эти сделки (ст. 55 ГК УССР), не признавая это лицо недееспособным. Применение ст. 16 ГК УССР возможно лишь тогда, когда гражданин страдает не временным расстройством психической деятельности, а болеет душевной болезнью.

На практике суды в целом правильно решают дела этой категории. Так, Печерский районный суд г. Киева полностью правильно удовлетворил заявление А. А. Дубинского о признании его бабушки Л. Н. Дубинской недееспособным по состоянию его здоровья (суду были предоставлены медицинская карта, выписка из истории болезни, справка ВТЭК). Согласно акту судебно-психиатрической экспертизы экспертная комиссия признала, что Л. Н. Дубинская обнаруживает признаки церебрального атеросклероза со слабоумием и вследствие этого диагноза по своему психическому состоянию не может понимать значения своих действий и руководить ими. Таким образом, заявление А. А. Дубинского согласно ст. 16 ГК УССР подлежит задоволенню1.

По общему правилу, гражданин считается недееспособным с момента вступления в силу решения суда о признании его недееспособным. Вместе с тем Пленум Верховного Суда Украины предусмотрел исключение из этого положения, согласно которому в случае если от времени возникновения недееспособности зависит определенные правовые последствия, суд по просьбе лиц, участвующих в деле, учитывая заключение судебно-психиатрической экспертизы и другие данные о психическом положения гражданина, может указать в решении, с какого времени гражданин является недееспособным (п. 9 вышеуказанного постановления Пленума Верховного Суда Украины от 28 марта 1972 p.). Следует упомянуть, что ст. 40 нового ГК устанавливается, что физическое лицо признается недееспособным с момента вступления в законную силу решения суда об этом. При этом в случае, если от момента возникновения недееспособности зависит признание недействительным брака, договора или другой сделки, суд с учетом заключения судебно-психиатрической экспертизы и других доказательств относительно психического состояния лица может определить в своем решении день, с которого оно признается недееспособным.

Следует иметь в виду, что от решения вопроса о дееспособности гражданина зависит возможность его участия в решении других гражданских дел. Поэтому заявления о признании гражданина недееспособным подлежат рассмотрению отдельно от других требований в порядке, предусмотренном статьями 256-260 ГПК Украины. Одновременно с спором о гражданском праве вопрос о недееспособности гражданина суд может решать только в том случае, когда спор возник после смерти этого гражданина.

Дело № 765/8, 1996, Печерский районный суд Киева.

Суд должен направить копию решения о признании гражданина недееспособным органу опеки и попечительства для назначения над ним опекуна. Кроме того, возникают другие правовые последствия признания гражданина недееспособным:

- От имени последнего заключает соглашения опекун (ч. 2 ст. 16 ГК УССР, п. 3. Ст. 41 нового ГК). Заключенные ранее односторонние сделки (выдача доверенности, завещание), договоры, связанные с личностью гражданина, признанного недееспособным (договор поручения), прекращают свое действие;

- За вред, причиненный этим гражданином, отвечают его опекун или организация, которые обязаны осуществлять за ним надзор, если не докажут, что вред возник не по их вине (ст. 448 ГК УССР). По ст. 1203 нового ГК вред, причиненный недееспособным физическим лицом, возмещается опекуном или учреждением, которое обязано осуществлять надзор за ней, если он не докажет, что вред был причинен не по его вине. Обязанность этих лиц возместить вред, причиненный недееспособным физическим лицом, не прекращается в случае возобновления его гражданской дееспособности. Если опекун недееспособного лица, причинившего вред, умер или у него нет имущества, достаточного для возмещения вреда, а само недееспособное лицо имеет такое имущество, суд может постановить решение о возмещении вреда, причиненного увечьем, другим повреждением здоровья или смертью потерпевшего, частично или в полном объеме за счет имущества этого недееспособного лица.

Любые действия лица, признанного недееспособным, не имеют юридического значения и не влекут за собой никаких правовых последствий. В свою очередь в п. 2 ст. 41 нового ГК устанавливается, что недееспособное физическое лицо не имеет права совершать какие-либо сделки.

Вместе с тем после признания гражданина в судебном порядке недееспособным он не исключается из числа субъектов права, потому что есть правоспособным. Это объясняется наличием у него определенных материальных и других потребностей, которые требуют удовлетворения, а также взаимосвязью интересов душевнобольных и слабоумных с интересами других лиц и государства.

При определенных условиях таких, как выздоровление, значительное улучшение здоровья, гражданин может быть восстановлен в дееспособности решением суда. Вопрос о возобновлении в дееспособности рассматривается судом в отдельном деле по месту жительства гражданина, который был признан недееспособным, по заявлению учреждений, организаций и лиц, указанных в ст. 256 ГПК Украины, опекуна, а также по собственной инициативе суда (ч. ст. 260 ГПК Украины). Статьей 42 нового ГК гражданская дееспособность физического лица возобновляется, а опека прекращается по иску опекуна или органа опеки и попечительства, если будет установлено, что вследствие выздоровления или значительного улучшения его психического состояния у него возобновилась способность осознавать значение своих действий и руководить ими.

Пленум Верховного Суда Украины по этому поводу разъясняет, что по делам о восстановлении дееспособности является обязательным проведение судебно-психиатрической экспертизы, которая назначается по решению суда. Гражданин может быть восстановлен в дееспособности только при наличии заключения судебно-психиатрической экспертизы о значительном улучшении состояния здоровья или выздоровления (п.7 вышеупомянутого постановления Пленума Верховного Суда Украины). Решение суда после вступления его в законную силу направляется органу опеки и попечительства. На основании решения суда установлена над гражданином опека отменяется.


Получите за 15 минут консультацию юриста!