Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.
Коментар статті Конституції:
У статті, що коментується, визначається і закріплюється ставлення України як держави до вирішення національно-культурних і мовних проблем. Вона на рівні загальних засад вирішує два питання.
По-перше, конституційно визначає характер та основний цільовий зміст політики держави щодо української нації, яка є за чисельністю основною складовою Українського народу.
Конституційно значимі аспекти практичної політики держави щодо української нації зумовлені ре-альними наслідками, її складного багатовікового історичного розвитку в підневільному стані в складі різ-них держав (Польщі, Австро-Угорщини, Росії, пізніше СРСР). Сама боротьба української нації за збере-ження своєї самобутності проти ганебних наслідків колоніального стану з самого початку виступала си-нонімом боротьби за національну свободу, а отже, реалізацію національного самовизначення як свого при-родного права на досягнення державної незалежності.
Після проголошення незалежності України український етнос очікує від держави активних заходів щодо поступового вирішення проблем національного відродження. Не всі ці заходи, зрозуміло, мають кон-ституційний характер. Конституційно закріплено (ст. 11) два основні напрямки політики держави - сприяння "консолідації та розвиткові української нації" як загальному напрямку практичної політики та розвиткові "історичної свідомості, традицій і культури" української нації, що є більш спеціальним на-прямком практичної політики. До цього слід додати також визнання української мови як державної, що конституційно закріплюється в різних статтях Конституції (див. коментар до ст. 10).
Зазначені конституційні положення юридично зобов'язують державу діяти відповідно як на рівні планування та здійснення законодавчих робіт, так і особливо в сфері функціонування структур виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, зокрема в Автономній Республіці Крим, де спеціальні законодавчі акти практично відсутні.
По-друге, у ст. II конституційно визначається також характер та цілі політики держави щодо корін-них народів і національних меншин. Визначення напрямків політики держави щодо цих груп є більш конкретним і чітким. Мова йде про сприяння з боку держави розвиткові їх "етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності". Ці конституційні положення підводять найбільш авторитетну правничу базу під ті заходи законодавчого та виконавчого характеру, які проводяться в Україні з моменту проголошення її незалежності. До них відносяться прийняття Декларації прав національностей України від 1 листопада 1991 р.;, Закону України "Про національні меншини в Україні" від 25 червня 1992 р.; Державної програми відродження і розвитку освіти національних меншин в Україні на 1994 - 2000 рр. та ін. Слід враховувати, що підписання від імені України Європейської Рамкової конвенції про захист національних меншин викличе подальше вдосконалення законодавства.
Щодо "корінних народів", то це поняття в українське право запроваджується вперше Реалізація конституційних положень щодо корінних народів на теренах України потребує розробки і прийняття спе-ціального законодавства.