1. Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.
2. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
3. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
4. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.
Коментар:
Деякі обставини не входять в предмет доказування, хоча без їх встанов-лення неможливе правильне рішення справи. З цього виходить, що предмет судового дослідження не збігається з предметом доказування. У предмет су-дового дослідження входять і такі обставини, які доказувати не потрібно через їх визнання, загальновідомість, преюдиціальність.
Першою підставою звільнення від доказування є визнання обставини. Від-повідно до ч. 1 статті, що коментується, визнання стороною і іншими особами, що беруть участь в справі, обставин, які обґрунтовують вимоги і заперечення, звільняє іншу сторону від необхідності доказувати ці обставини.
Визнання обставин є окремим і не абсолютним випадком звільнення від доказування. Не абсолютний характер названих обставин пов'язаний з роз-судом суду. Якщо у суду є підстави вважати, що визнання зроблене під впли-вом загрози, насильства, помилки або здійснено з метою приховати дійсні обставини справи, воно не повинне прийматися судом і перевіряється відпо-відно до загальних правил оцінки доказів (ст. 212 ЦПК).
Необхідно розрізняти визнання обставин як доказ і визнання позову як волевиявлення, як акт розпорядження матеріальним і процесуальним правом відповідача.
Другою підставою звільнення від доказування є загальновідомість обставин (ч. 2 статті, що коментується). Загальновідомість обставин може бути визнана судом лише за наявності двох умов, об'єктивної — відомість обставин широкому колу осіб, суб'єктивної — відомість обставин суду. Про визнання обставини загальновідомою суд указує в рішенні у справі (ст. 215 ЦПК).
Загальновідомість обставини визначається стосовно кола і часу осіб: факти, пов'язані з подіями світової історії (дати початку і кінця Великої Вітчизняної війни, дата катастрофи на Чорнобильській АЕС і т. д.), відомі більшості.
Можуть бути факти, відомі колу осіб і суду тільки певної області, міста, району. Факт землетрусу, засухи, повені, іншого лиха можуть бути відомі в конкретному регіоні.
Третьою підставою звільнення від доказування є преюдиціальність обставини, існування або неіснування якої встановлене судовим рішенням, що вступило в законну силу, у цивільній, господарській або адміністративній справі.
Ці обставини не доказуються при розгляді інших справ, в яких беруть участь ті ж особи, або особа, щодо якої встановлені ці обставини.
«Преюдиція» означає в перекладі з латини «передрішення».
Сенс преюдиції при рішенні цивільних справ полягає в тому, що суд не по-винен встановлювати ті обставини (юридичні факти), які вже були встановлені попереднім рішенням суду або вироком, іншим компетентним органом, якщо на інше суд не уповноважений законом. Попереднє рішення має преюдиціальне значення, а обставини, ним встановлені, є преюдиціальними.
Правило преюдиції зафіксовано в загальному вигляді в ч. З статті, що ко-ментується. Конкретизується воно у ряді інших процесуальних норм (п. 4 ч. 1 ст. 201; ч. 2 ст. 223 ЦПК; ст. 28 КПК і ін.).
Необхідна умова застосування преюдиції — надходження до суду справи, питання якої знаходяться на розгляді, або були вирішені іншим компетентним органом.
Дія преюдиції припиняється, коли попереднє преюдиціальне рішення, зокрема судове, скасовано в установленому порядку.
Преюдиціальне значення мають юридичні факти, що відносяться як до різних, так і до однієї галузі права. Наприклад, при пред'явленні регресного позову до безпосередньо винної особи (ст. 1191 ЦК) власник джерела підвищеної небезпеки не повинен повторно доводити факт спричинення шкоди потерпілому, якщо цей факт встановлений рішенням суду, що вступило в законну силу.
Обставини, встановлені рішенням суду, що вступило в законну силу, за позовом про визнання батьківства (ст. 128 СК), є преюдиціальними при розгляді позову про сплату аліментів (ст. 180 СК).
Що стосується обставин, встановлених вироком у кримінальній справі, що вступив в законну силу, або постановою суду у справі про адміністративне правопорушення і що мають значення для цивільної справи, то для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, відносно якої ухвалений вирок, або постанова суду, обов'язкова лише та частина, яка сто-сувалася питань, чи мали місце ці дії, чи здійснені вони даною особою. Тільки ці обставини не потребують нового підтвердження і не входять в предмет доказування (ч. 4 статті, що коментується). Наприклад, при розгляді позову про відшкодування заподіяної злочином майнової шкоди фізичній особі (ст. 1177 ЦК), що пред'являється після винесення звинувачувального вироку у кримінальній справі, факти спричинення збитку і винності засудженого не доводяться.
У галузях права існують презумпції, що надають дію на обов'язок сторін по доказуванню.
«Презумпція» — слово латинське, яке означає «припущення». Припущення має значення, оскільки закон встановлює у зв'язку з наявністю певної обставини (юридичного факту) припущення про наявність іншої обставини. Така презумпція називається доказовою, оскільки звільняє сторону від обов'язку доказувати презюміруємий факт.
Не вимагають доказування при розгляді справи обставини, які відповідно до закону передбачаються встановленими, тобто законні презумпції. Вико-ристовуючи презумпцію, суд має право визнати істинним існування певної обставини, не вимагаючи від сторони, яка на неї посилається, доказування. Презумпції закріплені у ряді статей ЦК. Так, в ст. 1166 ЦК вказано, що особа, яка завдала шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди навдано не з її вини; у ст. 1187 ЦК вказано, що особа, що здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого; у ст. 277 ЦК вказано, що негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною, якщо особа яка її поширила, не доведе протилежного.
Доказові презумпції є в області сімейного права. Згідно ст. 60 СК кожна річ, придбана під час шлюбу, окрім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної власності подружжя. У ст. 122 СК вказано, що дитина, яка народилася в шлюбі, походить від подружжя.
Відповідно до норм трудового права для покладання на працівника мате-ріальної відповідальності за шкоду, власник або уповноважений їм орган повинен доказувати наявність умов матеріальної відповідальності працівників (ст. 130, ст. 138 КЗпПУ).
У законодавчих актах указується, як правило, процесуальне значення презумпції, що полягає в тому, що сторона, що посилається на презумпцію, звільняється від доказування передбачуваної (презюміруємо) обставини. Якщо у суду виникне сумнів, він може прийняти заходи до того, щоб перевірити відповідність обставин, встановлених припущенням, дійсності.